Юлія Бондар. Воєнна література: страшно, але треба

0
124

За роки війни вже написано 660 книжок на воєнну тематику. Перу ветеранів належить 146 книг. Пишуть про все, основна тема — людина на війні. Є страшні історії, є — з їдким, саркастичним та чорним гумором. Це життя людини на війні — брудно, не по-людськи та по-чорному. Такої літератури бояться. Та чи потрібна вона пересічному читачеві і як її популяризувати попри відштовхувальний зміст?

Коли час писати про війну?

Леонід Матюхін, військовослужбовець, голова прес-центру АТО, автор книжки «А мама зрозуміє…»: Писати про війну потрібно відразу, адже з часом ракурс та відчуття змінюються. Занотовувати потрібно у той момент, коли ти відчуваєш саме ті емоції. Звичайно, з часом з’явиться художня література, яка буде сприйматися геть по-іншому. Але сьогодні важливо писати про те, як кожен пережив це. Це перший етап — здебільшого він цікавий тим, кому болить ця війна, яких вона зачепила особисто. Далі — для людей, які вже визначилися. Потім вже видавати художню літературу та займатися глибоким патріотичним вихованням. Але кожен автор не повинен будь-яким чином виправдовувати ворогів.

Про які речі не варто писати?

Леонід Матюхін: Війну у білих рукавичках не зробиш. Але автор не має звинувачувати українську армію. Ми захищаємося. Однак і замовчувати не варто — ми говоримо про людей. Якщо військовий щось накоїв, про це потрібно говорити.

Автор книжки «А мама зрозуміє…» Леонід Матюхін.

Наталія Нагорна, журналістка та письменниця: Ми, наприклад, не говоримо про так званих аватарів, про пияцтво в армії, тому що це проблема цілої країни.

Про військових хочуть чути лише хороші історії, але паралельно вимагають правди. Як знайти цю золоту середину? 

Наталія Нагорна: Не моє завдання доводити щось людям. Моє завдання — написати книгу про війну. І цей процес як апмутація. Ти віддаєш частину себе. Для ветерана — це велика реабілітація, навіть якщо книга не буде успішною. Коли є змога про це сказати і цим поділитися, стає легше. Але люди настільки травматично сприймають війну, що художню літературу звинувачують у неправдивості. Ми не намагаємося показати війну чистою. Іноді люди помирають серед поля без допомоги. Іноді їхні тіла змушені залишати. Це війна. Це люди, які загинули, які втратили свою домівку. Ми в своїх патріотичних почуттях забуваємо, що війна — це купа лайна. але це боротьба за країну. І вони триває не лише на Донбасі чи в Криму. І книги про війну потрібні для того, щоб ми відчули, що все це — наш дім. Війна йде у нашому домі. Книга в цьому випадку — це спроба пояснити очевидні для кожного речі, які є складними. Війна не пласка. Саме цим книга і стає цікавою. Наші воїни не стоять в колоні та не аплодують. У них є емоції. І коли ми говоримо про війну, ми говоримо про людей.

Чим має бути книга для українського суспільства: засобом інформаційної війни чи мистецтвом?

Наталія Нагорна: Наша зброя — це правда. Але люди ще не готові її сприймати в такому обсязі. І кожна книга — це спроба бодай одному розповісти про події. Щоб людям не стало байдуже. З фронту повертаються не груди з медалями, і книга може це пояснити.

Леонід Матюхін: Це спроба відкрити суспільству очі. Ми є частиною інформаційної війни. Більшою мірою ми відбиваємося завдяки волонтерам, які прагнуть знати правду. Проблемою людей, які досі вірять в Росію, є те, що вони не намагалися дізнатися правду. Ти можеш як завгодно ставитися до Майдану, але коли у слабкий момент в твою країну заходить інша країна, з цього моменту вони стають ворогами. І ми досі намагаємося відкрити людям очі на цю правду.

Владислав Якушев, колишній прес-секретар 14 бригади, письменник, співзасновник Львівського форуму воєнних письменників: Одне одному не заважає. Проти нас воюють. Подивіться, яка кількість воєнною літератури виходить в Росії. Знімається маса художнім фільмів. Там переписують історію.

Як дотримуватися правди, коли насправді не знаєш, де вона?

Владислав Якушев: Документальність — трохи відносна річ. З кожної позиція одна і та сама ситуація буде виглядати іншою.

Наталія Нагорна: Байдуже, з якої зброї у тебе стріляли. Що людина хоче сказати у цей момент, що їй було страшно. Ти можеш померти від маленької кулі чи великого осколку, але чи зробить це смерть іншою? Смерть однакова. Правдою в цьому випадку буде смерть, а не те, з якої саме зброї.

Наскільки для людини цивільної така література є доступною, зрозумілою та близькою?

Ганна Скоріна, блогерка, авторка проєкту «Книжки про війну»: Зі свого досвіду знаю, що може бути незрозумілою. Потрібно пояснювати. Але в принципі така книга — не про термінологію. Вона — про людей. В майбутньому такі хроніки стануть важливими для історії. Ці книги видаються зараз, і ветерани хочуть, аби ми їх читали саме зараз. Хочуть отримувати фідбек. Якщо не видавати і не читати, пізніше ми не знатимемо, як вивчати нашу історію. Не буде сучасного формування героїв. І цю літературу потрібно зробити модною в хорошому сенсі цього слова.

Блогерка Ганна Скоріна.

Як це зробити?

Ганна Скоріна: Можливо, популяризувати через блогерів. Вирішувати це питання на державному рівні, адже є багато книг, які видаються за державний кошт, але всі вони губляться в бібліотеках. 

Наталія Нагорна: У більшості населення пріоритет один — це стабільність. Щоб у книжок був щасливий фінал. Війна — не про стабільність. Спершу людям було навіть соромно ходити в кафе, вони думали, що не мають на це право. Зараз людям достатньо того, що вони платять податки на війну. Коли армія стала контрактною, люди видихнули. Вони почали сприймати армію та війну як заробляння грошей. Тому і про війну ніхто не хоче читати, бо люди не хочуть про це більше говорити.

Ганна Скоріна: Яка кількість людей читала Ремарка? Всі хочуть читати про мотивацію та розвиток. В шкільній програмі немає жодної книги про війну. А університетська програма?

Письменниця Наталія Нагорна.

Наталія Нагорна: В підручнику з історії України тема Майдану та війни займає 3 сторінки. Учителям ще можуть закинути, що вони нав’язують свою думку. Деякі батьки просять, щоб дітям не розказували про війну.

Є випадки, коли військовим після повернення казали, що вони не мають права сміятися, танцювали, знімати веселі фільми про війну, адже на фронті гинуть хлопці. І тоді не виходить змінити наратив трагедії.

Леонід Матюхін: В 14-15 роках гумор був скрізь. Це захисна реакція.

Наталія Нагорна: Є хибне уявлення про війну, що там стріляють 100% часу. Це не так! Там відбуваються звичайні процеси життя, просто в інших умовах. Ще проблема в тому, що багато людей думають, що вони мають моральне право щось комусь вказувати. «Яке морально право ти маєш танцювати?» Тобто якщо це танцювальне шоу — все нормально, а якщо ти у формі, то не маєш право танцювати. Ніби ми з війни зробили свято. Але на війні теж бувають свята: Новий рік, Різдво, Великдень. Ми гранати фарбували. Ми говоримо про життя, а не про війну. Це не бойові зошити, це щоденник життя на війні.

Письменник Влад Якушев.

Документалістика чи художня література: що зараз на часі?

Владислав Якушев: Одне одному не заважає, але чому потрібна художня зараз. Ми вже визначилися, що ці книжки є елементом інформаційної війни. І художня книга легше доходить до масового читача. Після цього людина може зацікавитися хронікою та щоденниками. Проблема в іншому — популяризації таких книжок немає. Тому люди можуть просто не знати про такі книжки. Скільки фільми про війну були в прокаті? 2 дні? Популяризація потрібна. І ніхто це не зробить без держави.

Наталія Нагорна: Я за різну літературу. Це можуть бути навіть комікси. Не все може бути хорошим, але кожен знайде свого читача чи глядача. Має бути змога це все споживати. У мене взагалі є така думка, що автор має дати своїх книжці проживати своє життя. Тому якщо хтось думає писати чи не писати — пишіть, а потім думайте, що з нею робити. Не бійтеся дати її комусь прочитати. Відчуйте по самому собі, чи стало вам легше. Почніть з коротких матеріалів, тестуйте їх в соціальних мережах.

Леонід Матюхін: Питання залишається лише в тому, чи буде підтримка у такої літератури?

05.10.2020

ЗБРУЧ

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я