Юлія Курташ-Карп. О sole mio, o sole mio!..

0
226

ADAGIO

Бувають сни пронизливі й безжальні,

геть очманілі явою смертей.

І нудить світом у маленькій спальні

магічна казка тисячі ночей…

Десь за вікном вистрілюють тюльпани.

І гілля сакур, мов бікфордів шнур,

горять пересторогою омани

невинних солов’їних партитур.

Хто кому сниться, не питай, коханий!

Прорвала Лета звичний вододіл.

І дисонує чорне фортеп’яно

холоднокровним споглядання зір.

Хто кому сниться, обійми, що бачиш!

У цій квартирі вже немає стін!

Віднині Бог зцілив усіх незрячих

і запустив зворотній лік хвилин.

І звір мій ніжний, зляканий, ласкавий

їсть моє тіло, … п’є мою кров –

святе причастя з ароматом кави

на простирадлах страдних хоругов.

БЕРЕЗНЕВЕ ПРИЧАСТЯ

А в горах сніг мете і замітає

горби вразливих рястових плаїв.

Суворим небом журавлині зграї

звіряють міць Гераклових стовпів.

Вертаються до піль з чортополохом.

До сонць на крижмі, вишитих навхрест.

Весна наскрізь уярмлених потоків

тупцює в пастці уселенських мес.

А їй же нитку розплести нескладно!

Чи розірвати вузол врешті-решт.

І в тих снігах знайти собі розраду

без сподівань на знаки чи на… тест.

І в горах сніг мете і замітає

болящий овид сутності речей:

оте – крихке, доведене до краю

життя безкрилих, себто нас – людей.

ВИХІД У ЛЮДИ

Метелик губ на масці дурнуватій

залишив слід помадної спокуси.

Спазмує горлом втишене: «Ісусе,

Ти ж не байдужий до слабкої статі?!»

Старезне місто зачинило брами,

із нього вийти можна тільки богом.

Омила до вечері Тобі ноги,

а далі – все по колу. Все – те саме.

Чума, іспанка, covid і Голготи,

голодні ігри й війни без упину.

І – жінка, що народжує дитину –

Тебе, Ісусе, на шляхах скорботи.

Виходжу в люди, а птахи назустріч

з дахів злітають за зерном насущним.

Така навколо зрима відчайдушність!

Така неупереджена співучасть!

Метелик губ на масці дурнуватій –

зухвала звичка бавитись з собою.

У всі часи подобатись такою,

котру бажають… закаменувати.

ГАЛЮСИНЕ ЩЕДРУВАННЯ

Мели сніги такі арктично білі,

такі пречисті – манною згори…

Неначе Бог у сніговому тілі

схотів зігрітись біля дітвори.

Печер іскрились мерзлі сталактити.

Стирчали стріхи, клубились садки.

І ти – прийшла, вже ангелом сповита,

як Дідух засівав на рушники.

А шлейф хурделиць замітав собою

шляхи Господні і шляхи мирські.

Але за лютнем – березіль в каное

вже мчав на хвилях крізь хребти гірські.

Моя сестричко – ластівко відважна!

Снігами спрагла білотіла даль…

Зима тепер, воістину, несправжня.

І срібноткана світиться печаль.

Ну, як нам знову вскочити в ті сани,

де коні рвуть вудила на бігу.

А навкруги – дитячих мрій осанна!

І мама йде по татовім сліду.

Мели сніги, такі арктично білі,

такі цукрові у дорослих снах…

І нудить Бог у сніговому тілі,

мов білий кінь на спутаних ногах.

ГОРІХОВИЙ ЗАЧИН

Злетілись круки на старий горіх.

Заклекотало небо наді мною.

І – вже паде на землю білий сніг

погомоніти з божою рабою.

Коли ж іще придасться нам обом

ота розмова про безжальні далі?!

Як щезне дим – відчитую Псалом,

так вороги – відгукують печалі.

Коли ж іще захочеться мені

дотла згоріти у старім ватрані –

отим горіхом, рослим, при вікні,

що демонструє почерк філігранний.

Паде сніжок і тане на руці.

Тяжіє обрій сірою габою.

Купають зорі сонце в молоці

і вигрібають попіл кочергою.

Я зачинаю книгу нових днів…

Вода і хліб стоїть переді мною.

А сніг паде усіченням голів,

мов обпікає правдою живою.

ЗАЛИШОК ДНЯ

Для танго потрібно двоє

шаленців скажених матриць.

І не потрібно каратись,

що ми, наче вже – поза грою.

Гарно ведете, пане, –

в сукні я чи без сукні.

Танго посеред кухні –

школа ще тих гурманів.

Обійми – кільцем торнадо!

Ціпке зазирання в очі!

Прелюдія вічної ночі

й… гарячого шоколаду.

Стигмати натільних ритмів.

Ніжок жіночих соло!

Смерті магічне коло

у божевільнім квітні.

Гарно ведете, пане!

В часі Армагедону,

вияв хорошого тону –

танго під хруст порцеляни.

Це мало із нами статись –

вдома сидіти… Вдома!!!

І перед невідомим

встигнути попрощатись.

ЗЕМНІ ХРОНІКИ

Ох і люта весна нині, люта –

на краєчку землі чи земного:

дикий норов сирого барлогу

над беззахисним тім’ячком рути.

То пірї’нка надії, то спрага

берегами загублених річищ.

А ти все ще, забанена, віриш

у едемське продовження саги.

Обважнілі сережки трепети

розповзлися заюшеним снігом.

Тінь весни, над покинутим лігвом,

упивається плоттю поета…

І ревуть суховії містами,

і в потрощених гніздах – тризна.

Може й справді молитись запізно,

коли все вже не є «квіточками».

Ох, і люта весна, нині, люта –

на краєчку землі чи земного…

Вже теплінь не вагітніє богом,

бо Він вирішив жах цей забути.

КАРАНТИННЕ

Одної неминущої весни………….

час увійшов в петлю сентиментальну:

чума, в страстях домашньої тюрми,

суму назвала явищем нормальним.

В грімниці тоскно плавиться Едем

і бракне кисню в снах несамовитих.

А ми в страстях отих не розберем,

що рахувати: бідних чи убитих.

Пилок магнолій не діждався бджіл.

Нарцис прошив стрілою дерновиння.

Та мій письмовий дерев’яний стіл

посткалямарним тішиться начинням.

Не час, не час, щоб прикидатись мертвою!

Полиці книг забиті по зав’язку.

І я гортаю, звісно, не свою –

містичну книгу в якості підказки…

Весна глузує з мене за вікном:

не парся, жінко, я в тобі воскресну,

як дерновиння всядеться чолом

і зацілує любку Перелесник.

КРУТИЙ ЗАМІС

Корону носити важко,

на те вона і корона…

І видих і вдих – із кашлем

й тотальна «самооборона».

І в тій самоті печерній

колишуть мене гондольєри.

І руки чиїсь милосердні

кидають в заміс шумерів

Щось, зім’яте й великооке,

геномом сумної глини…

Страхами земних потопів

й відтятої пуповини.

І дихає піч всетілом.

І стигнуть на камені знаки.

А жінка лише хотіла

творця свого обійняти.

Корону носити важко

прокляттям чумних вертепів.

Рятує весна-бідолашка

шафраном ультрафіолетів.

ЛІТО В ГОРОШОК

В огромі схарапуджених злягань

елей троянд принаджує офіру.

І ніч горошком мітить білі крила

жертовних шовкопрядових бажань.

Гудуть джмелі на сценах підвіконь.

Думки поснули в пір’ї тополинім.

А тих, що є одного половини,

зжирає муки первісний вогонь.

Торкає літо ліній безбереж,

а смерть згортає в кокон посполитих.

Черешень стиглих м’якоть соковита,

шокує тим, що ти іще живеш…

Дурманять липи окаянний плід.

І день за днем порошиться медово.

І той, хто прикидався змієловом,

напав уже на босий божий слід…

ЛУСКУНЧИК

Ні сніг, ні дощ – квапливий сплеск видіння

слідами казки, що була й – нестало.

І голос попід люстрами Ла Скала

затих у кришталевім павутинні.

А так хотілось все це переждати

у сяєві гірлянд й блискучих кульок,

які шокують сенсом всякий нулик

у таємничих новорічних датах.

Колюча хвоя – скрізь: і у волоссі,

і в рукавах, у тапках, на килимі.

А я таки не виросла – дитина,

сумую за ялинкою і досі.

Ні сніг, ні дощ – квапливий сплеск видіння.

Світ знову став палатою для хворих.

Пацюк заліз до кульок кольорових

не яко миш – як оперне створіння.

НЕАПОЛІТАНСЬКИЙ МОТИВ

О sole mio, sole mio –

в натільній тиші мутних снів

ковтає кисень сиротливо –

весна кульбабами з гробів.

О sole mio, sole mio!

Жалю вгамований ескорт.

Заціпеніння. Голод дива.

І Фауст, стомлений як чорт.

О sole mio, sole mio!

Печальна усмішка Мадонн

серед пожадливо щасливих,

геть обезлюднених осонь.

О sole mio, sole mio!

Полощуть хвилі білий стяг

вітрил – єдино із можливих

на римських здиблених горбах.

О sole mio, sole mio!

За склом невидящих висот–

Святий Себастьян незрадливо

за «вічний» молиться народ.

УБИТИ МЕТЕЛИКА

А кров метелика в мені –

холоднокровна.

В ній місяць станув уповні,

як мить коштовна.

І пахне кров ця, о Боги, –

ванільним мусом.

Є мономахи серед них

і сажотруси…

А кров метелика в мені –

хмільна проблема:

учули лялечки в огні

бурштин богемний.

Плямисті крильця навпрошки,

поміж суцвіття,

брудні скидають пелюшки

тисячоліття.

А кров метелика в мені

із Коста Ріки…

Чорнильне серце навесні –

не чоловіку.

Убий метелика, убий! –

кричать монади.

Хай динозаври підуть в бій

… над безпорадним.

АПОКРИФИ РОДОВОДУ

Та, що біжить по стерні…

Наталія Дзюбенко-Мейс

Та, що біжить по стерні,

серцем триває в маках!

Та, що біжить по стерні,

знає – Бог не заплакав…

Тільки сказав – Іди!

Рай – не жіночий вирій.

Вітер услід: „Прости!

Бог від любові сивий.”

Змовкли псалми доріг

полем неісходимим.

Це ж, як удар під дих, –

відкуп гірко́тним римам.

Бігти в пекельний дим,

пазуха – повна зе́рня

райських плодів глевких

і почорнілого терня.

На видноті узвиш –

не єрихонські труби.

Юдоль плачу́… Облиш,

Бог не цілує в губи.

Та, що біжить по стерні,

губить сліди кроваві.

Мати Божа у ній,

наче в неповнім здраві.

В хаті – сирі дрова́.

Зблідлі на стри́ху тіні.

Хлібом насущним слова –

у молитвах причинні…

АСТЕНІЧНИЙ СИНДРОМ

Про що мені нагадують сніги?!

Що я – дитина, вічна і вразлива?!

Про слід людський в залізної руди,

яка кривавить попід білим дивом.

Про те, що в білім просторі доріг

себе шукати легше, аніж згубу…

Котру цей світ, ще трохи й – переміг.

Комусь нестерпну, а комусь ще любу.

Про що мені нагадують сніги?!

Що я – не айсберг і змерзаю в руки,

як бабі сніговій, за всі труди,

втискаю очі – на жіночу муку.

Про те, що було б добре до санчат

припнути хаскі чи якусь дворнягу

і понестись, зі щастям напрокат,

у далечінь – в свою космічну сагу!

Про що мені нагадують сніги?!

Що я – дитина й потребую дому,

куди синичку гонять холоди

склювати з рук мою вселенську втому.

Про те, що поруч – зовсім не чужий

уже сьогодні сипле з неба манну.

І незабаром той останній бій

за твердь земну, відтак – обітовану…

В ОБІЙМАХ П’ЯЦОЛЛИ

Танго, осіннє танго –

пристрасне, скоре, грішне!

Пророкувала Ванга:

справи в людей – невтішні…

В ритмі граційних кроків,

виром дотичних ліній, –

майже на грані шоку,

бавимось царством тіней.

Танго з пожухлим листям!

Танго з дощем і снігом!

Наче душа боїться

недолюбити тілом!

Танго, осіннє танго!

Все, як перед потопом!

Го́лубам – хліб задарма.

Пензлю – розгін бароко!

Очі спивають муку

спраглих очей навпроти.

Танці в театрі кабукі –

не для хмільних геродотів!

Танго, осіннє танго!

Схлипом едемських вражень.

Поміж устами – манго!

Поруч – окопи вражі…

ВІРШ ДНЯ

Трохи політкоректності:

ми ж – лише „довбані лірики”.

Вірш потребує легкості.

Смерть, зазвичай, – панегірика.

Хто кому Бах – та хай йому!

Хто кому Бог – не віриться.

Всякий піїт – із кармою,

нею стократно й ділиться.

Як вам ефект метелика?!

Вбити його б ще вдосвіта…

Крильця втопити в келиху.

І – обмінятись досвідом.

Дух – застарий. Він поститься.

Рима всякчас канібальствує.

Нині мені не молиться –

Інший на світі царствує.

Трохи політкоректності:

карлик – ніяк не з Карлсонів.

В інтелектуальній зверхності

годимось, наче з Марсу – ми.

Вірші – таки відступники!

Душам без них, ой – нудиться.

Жити… Хіба відлюдником.

Дихай не дихай – піниться.

І ЗНОВУ – ШЕКСПІР

Звихнувся час! О, Гамлете, пробач,

що я тебе цитую безпорадно.

Але реальність – штука безпощадна.

І блазень вже запрошений на ланч.

Звихнувся час… Ромео і Джульєт

перепрошили у лівацький спосіб.

Любові світу, мабуть, вже задосить:

скелет у шафі пережив сонет.

Звихнувся час! Ні Цезар, ані Лір –

не королі, фактурні чи формальні.

Мовчить у хмарах в’язень сповідальні

і палить в пеклі ідеальний Твір.

Звихнувся час! О, Гамлете, пробач!

Тонка це штука – бути чи не бути…

Це як же ж треба генам кайфанути,

щоб так загратись в клишоногий квач.

І сміх, і гріх – усе в однім ключі!

Щось, як ніколи, світ мій – безборонний.

Хитає вітер дротом телефонним

на роздоріжжі: Лондон – Копачі*.

*Копачі – село-привид, найбільш забруднена територія

Чорнобильської зони.

НЕТУТЕШНІСТЬ

Ліхтар завмер в галантному поклоні,

а я ще й не збиралася на баль…

Ніч курить зілля в мене на бал(ь)коні.

Їй до вподоби чорне. І Стендаль.

Вона мені – о, так – за коліжанку!

В червоній барві доброго вина

ми любим філософію півсклянки,

без порожнечі виразного дна.

Але буває хочеться щось більше,

аніж дебати про суспільний рух.

Не всяка ніч свята. А пані грішна

вуалькою затінить капелюх.

На бал, на бал – із навісної бойні!

Тонка натура в нетутешніх зір…

Одна із них – пече твої долоні.

А друга – знає все про Архитвір.

ОRKESTRA

П’яне піано, п’яне піано, п’яне…

Богдан-Ігор Антонич

П’яне піано, п’яне піано, п’яне…

Ніжність – по вінця, зойку – півзвук.

Осінь-невіста білим туманом

зігнорувала танго розлук.

Осінь-невіста! Віриш-не-віриш,

чорні дерева – чим не оркестр!

Щастя коротке, як його зміриш

в світі пригаслих літеплом айстр.

Тільки й рятунку – вальси Шопена!

Фугою люто набридли вітри.

П’яне піано, вільхи і клени…

Майстре, невже ми ще досі на „ви”?!

ОСНОВНИЙ ЗАКОН

День минає, минає, минає –

віртуальний, реальний. Смішний!

Ніч у чорному лоні сховає

його поспіх нервово гіркий.

Се ля ві! І яке кому діло,

день – коханець, прийшов і пішов.

Догорівши метеликом білим,

у трояндах струмить його кров.

День минає, минає, минає –

божевільний, спонтанний. Липкий.

Він життя з усіх сил доганяє,

провокуючи докір німий…

Рух за сонцем! А сонце як сонце –

вибухове, амбітне. Сліпе.

Теж смертельній довірилось гонці,

зачепивши живе за живе.

День минає, минає, минає…

Ніч, збираючи роси з троянд,

за Шопенову смерть проклинає

чорне лоно дивачки Жорж Санд.

Хто кому завинив не питаю.

Ночі – день, ніч – мені. Се ля ві!

Але світ цей і далі триває,

не вмістившись в моїй голові…

ПРОПАЛА ГРАМОТА

Прокинься, Троє! Смерть – біля воріт!

Кассандри голос у мені шаліє!

А день липневий бевзем благовіє.

І гарантує спокій неофіт…

Зійшла на ближніх месіанська дрож.

Бреду сама на марсіанський схил.

І попід кадром кульгає курсив:

покайся, відьмо, слугам многобож.

Забракло кисню рибам в жолобах…

Ми всі помремо, звісно, не в Парижі.

Товчуться біси по гуцульських хижах.

Пітніє вічко в цинкових гробах.

Прокинься, Троє! Смерть – біля воріт!

Гаркавим хором глумляться гулаги.

А суд страшний, з пропискою Гааги,

новий старий вичитує Завіт.

Хапайте хліб й бігом, бігом – домів!

Які, мій друже, нині палімпсести?!

Окремо кожен сушить собі весла

і пропагує голих королів.

Лох(неський) путч… Уярмленість кіна.

Пропала знов котрась з всечесних грамот.

Дрібний косяк забився під фундамент…

Іти на дно, ніяк – не новина.

РОЗСТРІЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ

І смрад, і страх. І мідна повінь лип

прошили мозок згустком божевілля.

У Львові, Станіславі, Тернопіллі

смерть танцювала танго в кирзаках.

Гули джмелі в облозі трупних мух.

Струміла спека безпорадним лоєм.

То тут, то там, здригалися покої

від голосінь могильних повитух.

Живих скарали споглядати тлін,

а мертві… Мертві, віками скляними

втиснули небо болем невмістимим –

в непробивиний, для зір ясних, заслін.

На купах тіл, у німоті благань,

кров запеклась знівеченим мотуззям.

І передачі сиротливий вузлик

закляк шляхетним опором чекань.

Розстрільні тижні затяжних задух

застрягли в грудях Сянь, Улясь, Корнелій.

Зі Львова бігли „батєнькі” дебелі,

запакувавши хутра у лантух.

Ходили тіні поміж спухлих тіл:

хтось впізнавав, а хтось зрікався всього.

І поруч в світі не було – нікого,

лиш неупинне лопотіння крил…

У ЖАНРІ АНТИУТОПІЙ

Я розтираю у руках полин…

Дівоче пижмо стануло в звичайне.

А за горою – більше ніж мовчання,

невідворотно гіркне в часоплин.

Засмаги колір творить чудеса!

Вбирає тіло запах благодаті.

Хтось з греків ляпнув:люди не – пернаті,

бо зловживають словом „небеса”.

Полин і м’ята, верес і спориш –

стою на зламі дивної осмути:

й в Галапагосах буду я банкрутом,

так в’їлось в мозок – ти не полетиш!

Качині лапки зачастили вбрід,

на білім личку – перманентність глини.

Хай у своєї мами я – дитина:

тюлень чи рибка – битимусь об лід!

Промити б мізки дівчинці моїй!

Пробити б череп жінці за печалі!

Листками вірші, вдалі і невдалі,

за журавлями линуть на постій.

І знає Майстер, що то за часи…

Як закипали мізки перегріті,

Він висилав Ван Гога на Таїті.

Мене ж запевнив: „Птахою єси!”

ФІЛОСОФІЯ СПІДНИЦІ

Протуберанців очманіла вись!

Позлітки листя, яхонт надвечір’я.

Мов Гончих Псів скуйовджене сузір’я

в Пізанську вежу уярмило вісь.

Прозорих нитей випукла габа

насіння духу підійма вітрилом.

І Б’янка в небі, пракосмічним пилом,

притрусить титли, коми і слова.

Бентежить осінь високості лип.

Порфіри часу викрадають зорі.

І шаленіє згасла нить історій,

ввібгавши жінку в млосний архетип.

Не падеспань, фламенко нагота

вітрам зальотним зігріває душу.

Позлітком листя танцювати мушу,

допоки зникне тіла срамота.

Допоки хтось не спинить шал заграв:

метеорит, зоря, Пізанська вежа…

І вісь земна закрутить без обмежень

дівчатко, яке Бог поцілував.

ФУТЕРКО

Ковток меланхолій прискорює ломку:

у бабине літо вдивлятись крізь ніч!

Крізь туск кароокий журливого лемка,

що з Богом на санях вже рушив навстріч.

Ще сонце сідає.. Ще просяться руки

лозу виноградну садити в садах…

І бабине літо наструнчують звуки

вітрів у старих телефонних дротах.

Ой, верше, мій верше…Бентега повсюди!

Бо далі за текстом – невтішний мотив.

Зізнайся, ця осінь – справжнісіньке чудо:

нікому не бракне для сліз кольорів.

Тремтить павутинка, стерня золотіє.

Упіймані лиси футерком димлять.

І бабине літо ще дниною мліє.

І тихії води розхитують гать…

ХУҐОБЕСТІАРІЙ

Жити – означає жити для інших.

Еріх Марія Ремарк

Життя у позику, хто дав мені –

Ремарк?!

Є час, щоб жити, й час, щоб помирати….

Свавільний дискурс, стиснутий в цитати,

дозує в каві ароматний кварк.

Чіткий мейнстрим – заможні

й незаможні.

Веранда мрій чіпляє горизонт.

А за півмилі не вщухає фронт.

І хресний хід кривляється безбожно..

Великий вибух зріє у мені!

Скипає кава у горлянці джезви.

Якщо цей світ і я з ним не щезну,

повірю кваркам, що й вони – чудні.

Життя у позику, хто дав мені –

Ремарк?!

Вже богу богове занудило й не йметься.

Чи знали б ми, про що нам, власне, йдеться,

якби не контур ненадійних карт.

Зібгали кварки манускрипт

сновид:

любов, війна і ще якісь дурниці.

На дні горнятка – світу хитавиця:

еріх-марії знищені як вид….

Олександр ХУҐО – представник ОБСЄ,який стверджував,

що в Україні ведеться громадянська війна і присутність росіян перебільшена…

ЧОРНИЛЬНЕ…

На острівцях застуджених феєрій

чорніє сніг чернетковим чорнилом.

Мов стомлений лівацьким наративом,

закляк рядок зелених євангелій.

Скресає час неплідної завії

крізь чорні цятки ветхого мінору.

І білий птах, впираючись глаголу,

ще пуп землі тримає при надії.

Сто тисяч сонць у просвітку калюжі!

Сто тисяч зір, настромлених на віти –

вже хочуть літа! Злісно прагнуть літа,

і завеснують – і стежки верблюжі.

Збіжать струмки у море рівчаками.

Засіють трави матрицю людського.

Голодні й ситі траснуть гранчаками,

щоб примирити Гокінга й Сварога.

Та я у літо – перейду снігами!

Весни народів стала бамбарбія*,

мабуть, коли дізнається – здуріє:

що жовте сонце світить з голограми.

* бамбарбія киргуду – вислів із кінофільму « Кавказька полонянка», тарабарщина

ТАЄМНИЦЯ  ДВОХ  П’ЯТІРОК

В шаленстві днів осіннього прибою

хтось йде на гору, хтось іде з гори –

обняти літо тінню золотою,

із рук зими приймаючи дари.

Просякла буднем сцена протиріч.

Час повертає в сутінь найпростіших.

Створивши жінку, Бог створив і вірш.

І Слово-тіло стало зовсім  і н ш и м.

Душа і тіло… Тіло і душа –

розкішні грані зрілого бароко.

Зумисне розкодована краса

на плоть і кров. На звабу і на докір.

На тій горі, як на краю світів!

Геть оголились колючки акацій.

І – невід’ємні чорностріли брів

на змерзлих тінях ефемерних грацій.

Пощо так бігла й без упину йшла?!

За ким так оглядається  дитячо

ота, що не зрікалася Христа.

Як все – то  все! І рай, і хрест, і мачо.

Тотальний простір, наче білий дан –

тонких матерій ненадійний речник.

Якби це знала Чіо-Чіо-Сан,

кохання стало б явищем безпечним.

Дари приймаю майже без вагань!

Цей крайчик суші, мов найвища сцена.

І, оповита спрагою бажань,

я зроблю крок на голос Джо Дассена.

ТРІУМФ

Не конче Славі йти за віслюком.

Могла б собі жар-птицею летіти

поперед батька… до палеоліту,

де визрів камінь людинорядком.

Могла б собі, могла б собі, могла –

не правцювати  вглиб Єрусалиму.

Й, раз-по-раз поїдаючи маслину,

скидати лавр подушного тягла.

А може, їй привиділося все,

як сталкерам в забутій сірій зоні.

Бо небо не розгледіти спросоння

та й далі вже віслюк не повезе.

І дешифрує Слава молитви.

Вона ж для Бога сина гарцювала

на цім бидляті із кошар Ваала…

А вершник звісно що – без голови…

“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я