Юрій Андрухович. Над океанами

0
563

Одна з дивовижних знахідок поточного року – двотомник Осипа Мандельштама, який щойно побачив світ завдяки видавництву «Дух і Літера». Перекладачів узяло участь аж 55, і в цьому констатація не тільки суми, але й сумніву: де нам назбирати аж 55 рівних Мандельштамові геніїв? І навздогін: звідки візьмуться співмірні Мандельштамовому непедантичному генієві педантичні редактори, здатні звести всі 55 перекладацьких голосів ув один мандельштамівський хор?

І все ж, незважаючи на суму і сумнів, можна стверджувати, що український двотомник Мандельштама – абсолютно видатне явище. Тільки зріла мова і зріла культура могли б дозволити собі таку розкіш. І вони її собі дозволили, й нині маємо Мандельштама українського – як поезію (том перший), так і прозу. Можливо навіть, у найкращих на світі перекладах. Слово «можливо» я вживаю не тільки з обачністю, але і з надією.

Про Мандельштама в українському контексті (чи навпаки – український контекст у Мандельштама) писали і багато, і слушно. Про значення Києва в його бездомному фатумі, як і про втечу з більшовицької затероризованої Росії до насиченого мистецьким аванґардом і наділеного відносними спокоєм та неголодом київського екзилю – з добре вивіреною фактологічною точністю.

Так само неодноразово і слушно наголошували на інтуїтивному тяжінні поета до океанів української мови, що виявилося в його особливих українізмах, коли «жинка» римується зі «слезинка».

На тристрофовому пронизливому вірші «Старий Крим» (літо 1933 р.), цьому напевно першому у світовій поезії свідченні про Голодомор («и тени страшные Украйны и Кубани») наголошувати й сам Бог велів.

Є ще леґенда про том поезій Шевченка, з яким Осип Мандельштам ніколи не розлучався. Цікаво, чи в тому далекосхідному таборі, де він помирав узимку 1938 року, теж? Чи його ще при арешті конфіскували вертухаї, тож лишалося покладатися на пам’ять і повільно згадувати рядок за рядком?

Так чи ні, але якщо вже зіставляти дати, роки та фатальні поєднання чисел, то Мандельштам безповоротно вписаний до поки що не оголошеного поетичного «клубу 47», де разом із ним (1891–1938) і Тарас Шевченко (1814–1861), і Василь Стус (1938–1985). І поєднують  їх трьох не лише в’язниці, ламання хребта, допити, заслання, табори, а й дещо значно вагоміше – безкомпромісне протистояння цензурі, своєрідний внутрішній кодекс поетичної честі.

Повертаючись, однак, до двотомника: я назвав його однією з дивовижних знахідок року, й це моє особисте.

Колись давно, аж тридцять років тому, мій блаженної пам’яті друг і поет Ігор Римарук готував у видавництві «Дніпро» двомовне – в оригіналі й українському перекладі – зібрання віршів Мандельштама до поетового 100-річчя. Свої переклади – їх усього чотири («За розбурхану доблесть…», «Ламарк», «Кінематограф» і «Аріост») – я видрукував у двох машинописних примірниках навесні 1990-го й тоді ж завіз до Києва. Собі я легковажно не відклав жодного примірника, й фатум покарав мене в доволі демонстративний спосіб: очікувана збірка ніколи не вийшла, а своїх перекладів я ніколи не отримав назад. Вони, як я змушений був думати, зникли, розтали, випарувалися, мов етер – з чиєїсь шухляди, шафи, письмового стола чи просто з якогось уже не контрольованого звалища паперів у котромусь із назавжди покинутих кабінетів раптово збанкрутілого видавництва.

Ба більше – я почав про них забувати. Ні, я вряди-годи згадував про ту пекельну й захопливу роботу. Я був майже певен, що хоч переклади мені вдалися, мої зусилля пішли намарне, й ніхто на світі вже не дізнається, як я переклав українською «власть отвратительна, как руки брадобрея».

Цього я й сам донині не дізнався. Той рядок із довжелезного й нестерпно виснажливого для перекладу вірша «Аріост» ви можете знайти у щойно виданому двотомнику, але не в моєму, а у Віктора Неборака перекладі: «Паскудство влади, як липкі голярські пальці».

Так, я пам’ятаю. Саме «Аріост» виявився об’єктом для нашого з Віктором змагання. Вікторів переклад напевно був кращий за мій. Він кращий уже й тим, що зберігся. Хоч «липкі голярські пальці» не переконують мене аж так, як «руки брадобрея» в оригіналі. Але «паскудство влади», звісно, переконує – особливо в наші дні.

Втім я дякую фатумові вже й за те, що інші три вірші в моєму перекладі щасливо віднайдені. Що вони знайшли своє місце поруч із оригіналами в першій книзі двотомника. Хтось там писав, ніби рукописи не горять? Боюся, це не так. Але вони принаймні не конче губляться.

Тим часом я вдруге підступаю до «Аріоста» з усіма його 14-ма катренами і трьома терцинами. Нехай минуло три десятки років, і я забув, як воно все звучало, але я таки почну спочатку і видавлю зі своєї мови ідеальну версію безпрецедентно красивого та злого рядка «власть отвратительна, как руки брадобрея».

ЛАМАРК

Жив старий з невинністю хлоп’яти,

Боязкий, незграбний патріарх.

Як за честь природи постояти?

Звісно, фехтувати, як Ламарк.

Все живе на світі — лиш помарка

І, якщо такий безглуздий шлях,

На рухомих сходинках Ламарка

Я зійду найнижче по щаблях.

До кільчастих і до вусоногих

Прошурхочу плавно, як змія,

По східцях пружнистих і порогах,

Зменшусь і протеєм зникну я.

Зроговілу мантію надіну,

Крові розігрітої зречусь,

Мацаками обросту і в піну

Океанську в’юнко загвинчусь.

Ми пройшли розряди комашині

З наливними чарками очей.

Він сказав: «Твій зір погасне нині,

Ти востаннє бачиш світ оцей».

Він сказав: «Затихни в повнозвуччі,

Все дарма — про Моцарта забудь,

Настають часи глухі й павучі,

Тут провал сильніш за нашу суть».

І від нас природа відступила,

Ніби їй вже не потрібні ми

І довгастий мозок полонила,

Наче шпагу, в піхвах із пітьми.

Звідний міст вона не опустила,

Жоден підійнятися не зміг,

З тих, у кого трав’яна могила,

Дихання червоне, звинний сміх.

7—9 травня 1932

                                     переклав Юрій Андрухович

Джерело: «Збруч»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я