Юрій Бача. Шмайда був, є і буде!

0
339

Сто років тому в Красному Броді, нашому давньому селі на Пряшівщині, народився Михайло Шмайда (1920—2017), видатний лемківський  фольклорист та яскравий український письменник, один з творців Музею української культури у Свиднику (що переїхав туди власне із Красного Броду); увійшов в літературу повістю «Паразити» (1953), збірки оповідань «В’язка ключів» (1954), епічних романів «Тріщать криги» (1957), «Лемки» (1964, перша частина трилогії), повісті «Роз’їзди» (1969). І – як підписанта маніфесту Празької весни 1968 року «Дві тисячі слів, належні робітникам, селянам, службовцям, науковцям, митцям та всім іншим» – влада соціалістичної Чехословаччини викинула його на двадцять років із суспільного життя: не тільки заборонили публікувати його твори, але й звільнили з Музею; щоб прогодувати родину, він змушений був щодня їздити поїздом на роботу більш як за сто кілометрів у промисловий Требішов. Наступні його книжки вийшли тільки після Оксамитової революції: фольклорні записи «А іші вам вінчую…»  (1992), «Колискові пісні» (1993), збірка оповідань «Таємниця ебенової шкатулки» (2000), «Розколота душа. Сповідь шизофреніка» (2004). In memoriam — есей його земляка і товариша Юрія Бача.

Народився Михайло Шмайда в Красному Броді біля Межилаборець на початку виникнення Чехословацької Республіки, пережив її, рівно ж як і Словацький штат та післявоєнну народно-демократичну, соціалістичну та навіть федеративну Чехословаччину та понад тридцять років жив в новій – якій? – Чехословаччині та Словаччині. Народився селянським хлопцем, скоро став сиротою, прагнув здобути освіту, бо відчував у собі задатки таланту, проте в монастирі с. Ладомирова біля Свидника, куди він поступив, щоб вчитися малювати та засвоювати інші науки, його використовували на звичайну фізичну роботу…


Світлина Михайла Шмайди як підлітка у містечку Лаборець, Лемківщина, Східна Словаччина

Пізніше в пошуках праці Шмайда був змушений йти навіть в Німеччину, а після визволення від фашизму, коли про новизну життя кричало все довкола нас, на короткий час сподівався нарешті зажити – подібно до мільйонів інших визволених трударів – нормальним людським щастям, яке ось-ось мало оселитися не землю.

Але й тоді Михайло не втратив розум і не почав сліпо славословити те нове, яке мало прийти. Соціальна несправедливість, тяжке життя селян, зокрема в умовах величезної післявоєнної розрухи, післявоєнні непорядки, а не пустопорожнє «ура», переважало в першій невеличкій книжечці його літературних спроб «В’язка ключів» (Пряшів, 1954 р.) Подібно недавнім подіям довколишнього життя та свавіллю партійних функціонерів повоєнного життя присвятив він й першу свою повість «Паразити» (Пряшів, 1953 р.)

Та скоро молодий та запалений Михайло Шмайда почав хворіти на незвичну хворобу. Йому все частіше ставалося, що коли він лише дивився або лише слухав – все було в порядку. Однак, коли він одночасно дивився і слухав, то одне видів, а інше чув. Подібною хворобою поступово почала хворіти величезна кількість нормальних здорових людей. Однак Шмайда належав до тих, які помітили її досить вчасно. (Тоді й виникла мудра порада лікарів духа: часом закривати очі, а часом – вуха!)

Отже, вже десь в половині п’ятдесятих років минулого сторіччя молодий письменник Михайло Шмайда почав задумуватися над життям довкола себе, вагатися, чи надавати перевагу тому, що чує про своє та людське щастя, або надавати перевагу спостереженням власного розуму та власного досвіду. І так, в часі, коли мудріші за нього школовані автори перевершували самих себе чи насилували себе, пишучи про «новий ранок» чи «нову епоху», Шмайда занотовував для себе пригоди з реального життя довкола себе, спостерігав за життям тих, які мали організувати наближення того щастя для всіх та порівнював їх з тими ідеальними проводирями, про яких говорилося та писалося на кожному кроці. І коли в реальному житті настав короткий час потепління в політичному житті народів «соціалістичного» табору – після викриття неймовірного зловживання владою в «зореносному» Радянському Союзі – ініціаторові та організаторові прийдешнього щастя не землю – (яке до сьогодні відоме у світі під спрощеною назвою «культу особи Сталіна») – Михайло Шмайда дав читачеві своє реальне бачення змін і подій в нашому післявоєнному житті. Свої спостереження він досить швидко оформив у великий літературний твір і видав роман «Тріщать криги». (Пряшів, 1957 р.)

Цей твір в українській літературі Чехословаччини був переломним як в розумінні літератури та її завдань, так і в розумінні ролі письменника не тільки в літературному житті! Шмайда впустив на сторінки роману неприкрашене життя з усіма його складностями, суперечностями, протиріччями. Тому цей твір був переломним не тільки в літературному житті українців Чехословаччини! Пробивши собі дорогу в життя в час потепління, в час відлиги, в час короткочасної, проте справедливої критики неймовірних зловживань системи, яка мала запровадити рай на землі для усіх, а запроваджувала пекло навіть для своїх найближчих, своїх бійців та полководців, роман Шмайди трощив криги догматизму, формалізму, функціонерського розуміння суті літератури та її завдань та йшов в дусі критики свавілля найміцніших на шостій частині земної кулі літературними творами, які співпадали з універсальною критикою зловживань та всяких несправедливостей в усіх формах життя т. зв. «соціалістичних» країн.

Однак роман «Тріщать криги» – далеко не геніальний твір!

Нам уже доводилося писати про те, що літературна критика визнає існування таких ситуацій, коли важливість змісту далеко перевершує важливість форми і тоді необхідно надати перевагу змістові перед досконалістю форми.

«Бувають такі періоди в історії, коли завдання оволодіння формою таке велике, а література для цього ще так мало підготовлена, що перед нею важко в той самий момент ставити завдання досягати ще й повного оволодіння формою… Бувають епохи, коли література не може бути тільки мистецтвом, бо є інтереси вищі за поетичні інтереси…» (Іван Тургенєв.)

«Порушення єдності форми й змісту в окремих історичних моментах може відігравати позитивну роль в розвитку самого мистецтва… Це… буває в періоди суспільного застою та особливо в періоди суспільних переворотів…» (Микола Чернишевський.)

Навіть Ленін твердив, що «краще, хоч і невдало, сказати правду, ніж промовчати про неї, коли йдеться про серйозні справи!» (Бача Ю., З історії української літератури Закарпаття та Чехо-Словаччини, Пряшів, Filozofická fakulta Prešovskej univerzity, 1998, с.204)

Отже, роман «Тріщать криги» був подією, після якої ще можна було писати й друкувати схематичні та догматичні літературні твори, проте вже не можна було сподіватися, що читач повірить таким творам та сприйме їх, як реальне художнє відображення «нашого» життя!

Роман Шмайди допоміг появі в українській літературі Чехословаччини такої міцної допоміжної літературознавчої сили, як літературна критика. Якщо до того часу писання про літературу, зокрема про вихід нових книжок, були переважно анотаціями (повідомленнями) про вихід з друку нової книги (та ще й нового автора) та були переповнені радістю з простого факту кількісного зростання «нашої» літератури, то після появи роману Шмайди, – як писали тоді – «розпочалася справжня дискусія», розпочалося не тільки обговорення того роману, але обговорення справ і стану всієї української літератури в Чехословаччині. І нехай спочатку появлялися й голоси окремих критиків про недозволенність критики «нашої комуністичної партії», і нехай рівень обговорення літературних справ українців Чехословаччини міг (і мав) бути кращим, все-таки тільки на оцінці цього твору почали появлятися як окремі професіональні критики так і вироблятися літературознавчі критерії оцінки літературних творів та літературного процесу. Замість знижки на місцеві умови, на брак літературних традицій, брак місцевих літературних класиків, в результаті чого витворилися так звані «місцеві критерії» оцінки місцевої літературної продукції, від того часу почався свідомий перехід місцевої критики на загальнолітературні та літературознавчі оціночні критерії літературних творів.

«Окремі читачі, письменники та навіть критики, в тому числі і я вважали, що наша література молода, що письменники… майже всі новаки на літературному полі, отже не варто ставити до них великі претензії, треба знайти мірку, – малу, місцеву, обласну мірку при застосуванні якої і наша література може здатися великою. Но, як виявилося, від такої мірки не виграли ні читачі, ні письменники, ні література…», тому » я хотів би застосувати… таку мірку (до «місцевої» літератури – Ю. Б.), яку ми застосовуємо до кращих представників радянської української та чехословацької літератури..» (І. Волощук. Цит. За кн..: Бача Ю., З історії.., с. 202)

І тому роман Михайла Шмайди «Тріщать криги» став справжньою літературною подією – переломним твором української літератури Чехословаччини.

Роман «Тріщать криги» відповідав вимогам до літературного твору також з боку його форми, хоча тут було кілька аспектів, з яких можна (і слід) було піддавати твір серйозному обговоренню.

Отже, роман викликав «справжню дискусію» також з точки зору форми. Ще до його виходу з друку у пресі велася велика полеміка про мову твору. Справа полягала в неоднаковому розумінні автором та редактором твору чистоти мови роману. Якщо автор прагнув, щоб його твір відбивав реальний стан життя, відповідав реаліям життя місцевого українського населення, (тому наситив роман значною кількістю місцевих слів та виразів), літературний редактор його твору – професіональний редактор з України, – Лариса Мольнар, яка жила у Братіславі, – прагнув видати роман за всіма класичними, так би мовити, вимогами редагування твору – чистою літературною мовою.

Йшла «жорстока боротьба» як за окремі слова та словосполучення, так і проти окремих «грубих» виразів та вульгаризмів. Зокрема гостра боротьба виникла довкола виразу «червена сіль», (це червоні відходи від справжньої солі, які використовували як додаток до корму для худоби; проте значна частина нашого населення жила так бідно, що не мала за що купити солі і тому оту нечисту (та й шкідливу) «червену» сіль купувала замість справжньої солі та користалася нею для підготовки їжі для людей.) Цей вираз був справді занадто поширеним серед місцевого населення і був синонімом великої біди та нестатків значної кількості населення. Тому автор міцно відстоював цей вираз, в той час, як редактор твердила, що такого виразу в Україні не знають і таке словосполучення в українській мові не існує. Тому замість цього поняття пропонувала літературний вираз, який нічого не говорив місцевому читачеві твору. Коротко можна сказати, що автор своїм романом хотів якнайбільше наблизитись до життя нашого населення, в той час як редакторка прагла видати гарно відредагований літературний твір.

Можна було спостерегти в романі й інші недоліки, зокрема в організації матеріалу. (Наприклад, один з негативних персонажів твору вже при першій появі в романі скористався з неприсутності чоловіка в домі та знасилував його жінку, чим автор зразу й повністю розкрив негідний характер персонажу; досвідчений автор розклав би таку характеристику героя – заради підвищення цікавості твору – у кілька розділів книги.) Можна було помітити й інші ознаки недосвідченості автора твору як в сюжеті та композиції твору, так і в характеристиці персонажів, описі середовища тощо. Проте все це, хоч і зменшувало трохи художній рівень твору, зовсім не позначилося на його актуальності та новаторстві в загальній картині української літератури Чехословаччини.

Наперекір сказаному, роман виявився чи не кращим також у тогочасній словацькій літературі.

«Ця книга стоїть в одному ряді з кращими книгами на ту саму тему в словацькій та чеській літературах». І. Волощук.

Отже, книжкове видання роману «Тріщать криги», його позитивне сприйняття та висока оцінка, його переклад на словацьку мову, його порівняння з кращими творами чеської та словацької літератури, навіть – з «кращим» тодішнім твором всієї радянської літератури  «Піднятою цілиною» Шолохова, – рівно ж велика дискусія довкола роману – все це було величезною школою для автора роману.

Тому Шмайда, готуючись до написання нового роману, розгорнув його тематику та проблематику значно ширше, прагнув показати складність життя українського населення Закарпаття значно глибше та й не тільки на якомусь короткому відрізку часу, але на значно довшому історичному періоді того життя. Це видно хоча б з того, що роман «Лемки» було задумано в трьох частинах, з яких авторові вдалося написати та видати першу його частину під назвою «Корчмарський слуга» (Пряшів, 1965р.)

Появу роману критика зустріла з великою надією. Вацлав Жідлицький, науковий працівник Чехословацької академії наук, який детально проаналізував роман з різних аспектів літературного твору, поставився до нього, як до важливого та серйозного кроку вперед в літературному визріванні автора. Вказав на ряд нових позитивних ознак твору у його порівнянні з попереднім романом, не оминув однак вказати також на окремі його недоліки, проте, оскільки йшлося тільки про першу частину трилогії – широко задуманого літературного полотна про життя народних мас, – остаточну оцінку залишав на пізніше – після появи дальших частин твору. (Жидліцький В., Роман та його художня проблематика в українській літературі Чехословаччини, «Дукля», 1967, 5, 57-72)

Поява нового роману Михайла Шмайди, рівно ж позитивне сприйняття та позитивна оцінка твору ще піднесли авторитет письменника, заохотили автора до дальшої сміливої літературної праці (чи навіть провокації):

Михайло Шмайда попросив та отримав літературну стипендію для написання роману з так званою робітничою тематикою. Автор майже переселився в Кошиці та на будівництво Східнословацького металургійного комбінату біля Кошиць, зустрічався з його будівниками в найрізноманітніших ситуаціях та обставинах, був детективом-шпигуном.., – в результаті всього цього з’явився роман «Роз’їзди» (Пряшів, 1970 р.) Слід підкреслити, що навіть в умовах потепління та наростання демократичних тенденцій в чехословацькому суспільстві, автор роману вдався до певного роду спекуляції (чи обману редакції), щоб його текст було надруковано без великих коректур, які б обов’язково провів навіть демократичний редактор, коли б мав перед собою повний текст роману.

Михайло Шмайда запропонував свій роман редакції газети «Нове життя», яка погодилася друкувати його на продовження. Тому автор міг посилати редакції текст роману по частинах. Довіра редакції до автора успішних романів «Тріщать криги» та «Лемки» була такою великою, що вона погодилася друкувати роман, не прочитавши його перед тим. А коли зайшла мова про книжкове видання роману, то реакція книжкових видань (та й цензура!) виходили з факту, що роман вже було опубліковано, отже до нього й тут не були занадто прискіпливими. Таким чином цей твір Шмайди вийшов по-суті в тій подобі, в якій його автор подав.

Поки йдеться про самотній твір та його жанр, він походить скоріше на репортажі про будівництво великого комбінату, ніж на класичний роман з робітничого середовища, хоча в ньому протягом всього твору виступали ті самі окремі «герої» та переважала та сама тематика та проблематика. Коротко кажучи, в творі йшлося про численні організаційні безпорядки, величезну негосподарність та сваволю багатьох героїв твору. Це класичний приклад твору, де реальна дійсність переважила над художнім її опрацюванням та оформленням. Пияцтво, розпуста, аморальна поведінка, нездібність та непрофесійність дій керівних працівників будівництва комбінату – все це в прямому (а не переносно-художньому) розумінні та зображенні творило «зміст» твору. Подібно, до того роману можна віднести всі ті зауваження, які ми навели щодо форми попередніх творів того ж автора.

Однак, цей твір Шмайди не викликав такого розголосу чи відгомону, який викликали його попередні твори. Сталося це й внаслідок того, що актуальність подій в суспільно-політичному житті Чехословаччини переважила над актуальністю твору. Тому, не заперечуючи значення твору для тогочасної місцевої української літератури, рівно ж для розвитку та усталення художніх прийомів автора твору, все-таки, з певною спрощеністю можна сказати, що він був епізодичним в творчому житті Шмайди. Ще простіше кажучи – автор отримав стипендію і взамін за неї потрібно було подати рукопис твору, що автор з надзвичайною сміливістю та критичністю й виконав.

На превеликий жаль та непоправну шкоду для української літератури Чехословаччини, як і – насмілююсь сказати – для всієї української літератури – подальший розвиток життя в Чехословаччині пішов таким шляхом, що «замечательний талант» (В. Хома.) Михайло Шмайда не міг закінчити свого широко задуманого роману «Лемки» та написати дальші твори, плани яких в нього були задумані давно.

Приїзд радянських танків у Чехословаччину у 1968 році та цілий двадцятирічний період «нормалізації» (насправді повернення до догматизму та схематизму в літературі та «культу комуністичної партії» в суспільно-політичному житті) не тільки виключили найактивнішого та найбільш талановитого прозаїка (подібно й інших мислячих людей з того ж середовища) з літературного та всього суспільного життя українців Чехословаччини, але повернули в те життя найгірші ознаки догматичного мислення попереднього періоду життя.

Замість творчої праці над романом «Лемки» та над дальшим задуманим твором (про який – далі) Михайло Шмайда, залишившись без постійної роботи та постійної зарплати, був змушений довгі роки годинами висиджувати у поїзді, їздячи на роботу у далекий Требішов, де працював нічним сторожем, а у вільний час пасти корову чи збирати кропиву для качок, щоб було що їсти!.. (В таких ситуаціях ми його найчастіше знаходили, коли – час від часу – навідувались до нього.)

Це, однак, зовсім не означає, що Михайло Шмайда перестав працювати як над собою так і над своїми творами.

Працюючи в Музеї української культури у Свиднику, Шмайда об’їздив всю українську Східну Словаччину, звідки приніс незвичайно велику кількість фольклорно-етнографічного матеріалу, обробці та впорядкуванню якого присвятив довгі роки свого життя. (Частина результату цієї праці появилася в книзі «А іші вам вінчую», Пряшів, 1992 р.). Підчас наших відвідин Шмайди в Красному Броді ми бачили видатного письменника, працюючого над цією тематикою та проблематикою. Тоді він з великою любов’ю та повагою до народної творчості розповідав нам як про окремі геніальні зразки-знахідки, так і про величезне всенародне багатство всієї народної мудрості. Саме через багату народну творчість Шмайда дивився на наше населення як на здоровий організм, який пережив сторіччя неволі та гноблення та зберіг своє людське обличчя та свою гідність. Однак, ми усвідомлювали собі, що цю працю – обробку та впорядкування записів народної творчості – міг замість письменника робити хтось інший, – здібний, проте не талановитий професіональний письменник, – і в тому дусі ми переконували його повернути до праці над романом «Лемки» або над новим романом, значно ширшого та глибшого задуму, над яким він надоривки (в часі між двома важливішими іншими роботами) теж віддавна працював. Однак, письменник і надалі працював переважно над записами народної творчості, хоч не переставав думати також про свої письменницькі плани та працювати над ними.

Отже, протягом двадцяти «заборонених» та майже двадцяти ніби «вільних» років Шмайда постійно жив трьома основними темами, задумами та планами: впорядкуванням записів народної творчості, роздумами над подальшою долею «Лемків» та над величезним за задумом новим романом, в якому він планував провести свого головного героя не роками чи десятиріччями, а сторіччями життя карпатського русина.

Головний герой нового роману Шмайди починав свою життєву дорогу – подібно як в «Лемках» – з «історичної» посади багатьох здібних хлопців-русинів – з посади звичайного слуги мадярського пана. Коли пани виїздили у інші міста чи в інші держави то брали свого слугу з собою. Рівно ж до того пана приїздили інші пани з різних країн Європи і, побачивши здібного та спритного хлопця-слугу, забажали мати його – красивого, дотепного, скромного, чесного – своїм слугою. Отже, нашого слугу – героя нового роману Шмайди – на бажання інших панів, зокрема пань та панянок, пани позичали, дарували чи й продавали іншим панам в інші міста та держави, де всюди наш русин швидко акліматизувався, пристосовувався до нових умов, до нової мови, культури і – набираючись досвіду – позитивного й негативного – навчився перемагати навіть ті найважчі труднощі й проблеми та виходити переможцем з усіх складних життєвих ситуацій. Залишаючись постійно слугою, він часто, бодай накоротко, умів перехитрити своїх панів та досягти також незвичайних (і досить високих) посад в родинах окремих панів. Доля нашого героя була трохи схожа на долю словацького Моріца Беньовського, який об’їздив багато країн світу, трохи на героя українського роману Івченка «Козацькому роду нема переводу» чи навіть на легендарного «Дон Кіхота» Сервантеса та на інших невмирущих літературних героїв різних народів… Нарешті наш русин – після невизначеного занадто довгого віку життя – набувши величезного життєвого досвіду, мав повернути солідним дідусем додому та засвідчити повне задоволення від жаття в рідному карпатському краї.

(За моїми відомостями – і цей твір Шмайди не закінчено; написано з нього десь біля чи понад п’ятсот сторінок. З автором було домовлено, що я буду першим читачем того твору та, можливо, навіть його – до певної міри – частковим співавтором, на подобу співавтора відомого роману «Хіба ревуть воли…». Задля цього, я мав допомогти авторові встановити, які вживалися в ті часи гроші в різних країнах Європи, де всюди бував наш герой, а також мав допомогти поглибити характеристику героя в сфері знання чужих мов та культур різних держав, – надати йому глибоких та високих ознак філософського розуміння життя.) Цей твір Михайла Шмайди – згідно задуму – мав остаточно засвідчити та затвердити за «бідним» русином-слугою характер повноцінної висококультурної та гуманної людини. Саме таке спрямування роману в кілька разів помножують шкоду від його не написання.

Не можна не підкреслити, що весь той довгий-предовгий час, коли найбільш талановитого прозаїка всієї української літератури Чехословаччини було повністю виключено з життя та повністю забутого усіма, хто все-таки могли хоч трохи допомогти поліпшити його матеріальне та й моральне становище, Михайло Шмайда переніс по-хлопськи, проте переносив все те занадто тяжко. Йому здавалося, що в нього було досить багато друзів та приятелів, не менше шанувальників його таланту, між якими були й особи, які займали в тому часі досить високі посади, отже, могли сказати десь слово-два на користь письменника чи людини Шмайди. Проте – ніхто-ніде-нічого-ні словечка!!! Навпаки: З нагоди сімдесятиріччя з дня народження письменника, наприклад, Василь Хома, той самий, який свого часу назвав Шмайду «замечательним талантом» – дорікав за святковим столом іншим, що «ніхто йому не допоміг», хоч саме він був у ті роки і заступником міністра культури, і дипломатом, і – навіть! – особистим секретарем голови Словацької Народної Ради, а принаймні з тої позиції та високої посади можна було дещо корисного й людського для Шмайди зробити.

Такий був «швіт» і такі ми – люди!..

Та повернемо на початок наших роздумів:

Наш час характерний тим, що люди здібні все перевернути з ніг на голову. Отже, ми є свідками того, що окремі люди почали те, що дотепер хвалили, засуджувати та й то без того. щоб розрізняли справжні вартості від десятирядних.

Тому ми можемо чекати, що й наше давніше і недавнє літературне та суспільно-політичне життя, яке сьогодні знаходиться в цілковитому занепаді та хаосі, зазнає в недалекому чи подальшому житті значних змін.

Не можна заперечувати, навпаки, слід підкреслити, що наше життя таких змін в оцінці його спрямування та зокрема його досягнень аж занадто потребує! Проте змінюючи оцінку здобутків нашого життя треба в максимальній мірі використовувати розум та вміння відрізнити справжні вартості від десятирядних.

Проте ми переконані, що при любій оцінці нашого дотеперішнього прямування та наших досягнень – розумного чи й не дуже – Михайло Шмайда в нашому житті БУВ, Є І БУДЕ ще на довгі й довгі роки! Бо його втручання у наше життя, його нешколований ґаздівський розум та неабиякий талант письменника внесли такі зміни у наше тодішнє літературне та суспільно-політичне думання, які знаменували собою якісно нові віяння, котрі при любій оцінці тодішнього періоду нашого життя варті серйозної уваги!

Дав би Бог, щоб в нашій літературі якнайскоріше з’явилися літературні твори, які би перевершили літературно-художнє чи суспільно-політичне значення творчості Шмайди! Але й в такому разі заслуги Шмайди в тодішньому періоді нашого життя ніхто об’єктивний не зможе перекреслити, знехтувати чи забути. І серед справжніх видатних культурно-освітніх та громадських діячів нашого українського населення, – замість тих, які забороняли іншим жити й діяти, перешкоджали, де тільки могли, самі нічого солідного, вагомого для українського суспільства не зробили і крім своєї «високої» (читай: партійної) кар’єри не досягли, – на чільному місці буде частіше появлятися ім’я справді видатного письменника та людини Михайла Шмайди!

Пряшів, 1 листопада 2010 року  


Могила подружжя Шмайдів

02.11.2020

Джерело: «Збруч»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я