Сьогодні вранці мені подзвонила Марта Дзюба і сказала, що вночі помер її чоловік – Іван Михайлович Дзюба…
Ще один удар в серце. Час смертей, що розпочався для мене в 2020 році, триває – і немає тому зупину.
Іван Дзюба назавжди вкарбований в історію сучасної України – як мислитель, як один із творців української цивілізації, як чи не перший дисидент-шістдесятник нашої країни, як вчений-енциклопедист, тонкий дослідник української (і не лише) літератури.
Дитя русифікованої донецької землі, він став одним з провозвісників нового українського Відродження 1960-1990 років – духовного, національного, політичного.
Його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація» увійшла до числа найважливіших політичних документів ХХ століття, засвідчила появу в Україні молодого інтелектуально-демократичного покоління борців за незалежність та національну гідність.
Задовго до виникнення польської «Солідарності» Іван Дзюба винайшов небачену досі зброю для боротьби з комунізмом: він порівняв, співставив облудні гасла та обіцянки ленінізму-сталінізму з кривавою геноцидною практикою Імперії зла.
Цей доскіпливий, об’єктивний, немовби навіть доброзичливий аналіз молодого ідеаліста (бо вірив спочатку словам Леніна!), завдав нищівного удару по червоній ідеології, мав далекосяжні наслідки як для українського суспільства, пришвидшивши його прозріння, так і для цілої комуністичної системи.
…Я познайомився з Іваном Михайловичем в 1960 році; ми потоваришували, я малював ілюстрації до його блискучих статей у «Літературній Україні», в яких він безжально трощив хуторянські твори українських соцреалістів. Іван Дзюба став не лише моїм приятелем, але й Учителем. Він відіграв значну роль у моїй політично-національній освіті, приносячи регулярно заборонені книжки та копії самвидавських статей. Серед них – книжку публіцистики вихідця з України, видатного єврейського політика Володимира (Зеєва) Жаботинського.
Пам’ятаю, як здивувалися в 1993 році лідери Ізраїлю – прем’єр-міністр Іцхак Рабін та тодішній міністр закордонних справ (майбутній президент) Шимон Перес, коли я сказав, що став українським націоналістом також і завдяки творам Жаботинського.
І.М. Дзюба пройшов через страждання в’язня КДБ. Боляче було чути голоси деяких кабінетних «радикалів», які засуджували хвору на туберкульоз людину за його вимушене покаяння, яке врятувало йому життя. Ці несамовиті «борці за свободу», тримаючись осторонь трагедії, підштовхували Івана Михайловича до самоспалення.
На щастя, Дзюба вижив, витримав, не зламався, й подарував нам безцінні твори, що складають сьогодні золотий фонд української літератури.
Іван Дзюба – хоч би які посади обіймав, які нагороди отримував, — залишався праведником-інтелігентом, людиною, байдужою до низьких земних утіх.
Іван Михайлович Дзюба пішов із життя у ніч, коли була перегорнута сторінка української та світової історії. У ніч, коли божевільний диктатор Росії Путін оголосив війну Україні, заперечивши саме право на наше існування.
Але знаю: Дзюба, тілесно зболений, старий і немічний, не помер. Пам’ятаю його молодим і натхненним, іронічним і сповненим сил.
Він залишив нам духовну зброю – своє слово.
І це слово любові до України подолає ніч кремлівського карлика.
Прокоментуєте?
