«Кафе «Європа»: життя після комунізму» Славенки Дракуліч. Уривки

0
362

З анотації: У видавництві Yakaboo Pablishing вийшов переклад книжки хорватської письменниці та журналістки, критикині комуністичного ладу Славенки Дракуліч «Кафе «Європа»: життя після комунізму» – про особливості життя у посткомуністичному світі, співіснування з травмами минулого та прагнення рухатися далі.«Європейський континент досі розділений. На місці давно зруйнованої Берлінської стіни пролягає розлам між Сходом і Заходом, що полягає у тому, в який різний спосіб люди обабіч продовжують проживати свої життя та сприймати світ. Чи є ці відмінності тінню комуністичного спадку, чи мають глибші підвалини? Що розмежовує нас сьогодні?»Відверта екскурсія в міське життя Будапешта, Тірани, Варшави та Заґреба, які ще продовжують акліматизацію в пост-комуністичних реаліях.Ця книжка не пропонує простих рішень чи політично-знеболювальної терапії. Радше Славенка Дракуліч, хорватка з непересічною свіжістю та широтою сприйняття, пропонує свої точні, але людяні спостереження, цінні потужною емоційною відвертістю та ограненою ясністю інсайтів.Славенка Дракуліч — знана хорватська авторка, її есеї та книжки перекладено багатьма мовами. Статті Славенки Дракуліч публікували The New Republic, The New York Times Magazine та The New York Review of Books. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), час від часу дописує у Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія), Dagens Nyheter (Швеція), The Guardian (Великобританія), Eurozine та інші видання. 2010 року на Міжнародній зустрічі письменників у Празі Дракуліч визнали однією з найвпливовіших європейських письменниць нашого часу. Чільний інтерес Славенки Дракуліч у документальній прозі — політика та ідеології посткомуністичних країн, воєнні злочини, націоналізм, питання фемінізму, хвороба, жіноче тіло.Переклад та публікацію видання підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.

Авторка перекладу: Роксоляна Свято.

LB.ua публікує два уривки.

Вступ: перша особа однини

Розділи цієї книжки було написано між 1992 і 1996 роками. Перечитуючи їх, я, на власний подив, помітила, що постійно вживаю займенники «ми» і «нам». У буденному житті це нечасто зі мною буває — власне, майже ніколи. Я помічаю, що в контексті цієї книжки це відбувається якось природно, мимоволі, але згадані займенники все одно мене непокоять.

Чому ж вони так природно спадають на думку? Чи я когось репрезентую — групу, партію, державу? Ні. Чи хтось мене вповноважував? Ні, принаймні мені про це невідомо. Чи знаю я, що інші люди думають подібно, і підсвідомо ідентифікую себе з ними, хоч і не знаю їх особисто? Ні. То звідки тоді беруться ці займенники і кого вони означують? Звісно, у цій книжці «ми» стосується жителів колишніх комуністичних країн, і оскільки я — одна з них, то вважаю виправданим вживати першу особу множини для опису нашого спільного досвіду. І водночас ця множина мене дратує; мені нелегко її використовувати, так наче відчуваю до неї якусь особисту неприязнь.

І це справді так. Перша особа множини мені нестерпна. Але тільки зараз, помічаючи її у своїх текстах, усвідомлюю, як же сильно я її не терплю. Я відчуваю до неї майже фізичний спротив, адже передусім вона репрезентує фізичний досвід. Я відчуваю запах тіл, які туляться до мене на параді 1 травня або на святкуванні дня народження Тіто 25 травня; спітнілі пахви чоловіка переді мною, власний піт; я відчуваю, як натовп пхає мене вперед, як усі ми рухаємось, наче одне ціле, єдине велике тіло, такий собі автоматизований рух маріонеток, адже на більше ніхто не здатен. До горла підступає нудота; дихати нема чим, і я хочу втекти з натовпу, але всі рухи обмежено кроком уперед і кроком назад у дивному балеті, хореографи якого стоять на подіумі над нами. Виснажена, я не маю сил ні на що, крім як підкоритися рухові, аж доки все скінчиться.

Я росла з «ми» і «нас»: садочок, школа, організації для піонерів і молоді, в осередку, на роботі. Росла, слухаючи промови політиків, які казали: «Товариші, ми повинні…». І з цими товаришами ми робили те, що нам казали, бо нас не існувало в іншій граматичній формі. Згодом я відчула на собі це явище в журналістиці. Це була журналістика нескінченних редакційних статей, де «ми» пояснювали «нам», чого від «нас» чекають і що «ми» маємо зрозуміти. Згодом почали вживати нейтральніші граматичні форми, не такі прямі, як «ми», але все ще в множині. Важко було уникнути цієї множини, так, наче це була ливарна форма, сорочка, костюм — себто уніформа. Саме тому репортажі від першої особи однини не були популярним жанром у журналістиці. Адже в репортажі не напишеш: «Ми побачили». Журналіст може сказати лише: «Я побачив». Він може спробувати взагалі уникнути згадок про себе, але те, що він напише, однаково буде вираженням теперішнього часу в історії. Писання означало випробування кордонів як мови, так і жанрів, які прямували від редакційних статей і першої особи множини до першої особи однини. Наслідки вживання першої особи однини часто бували неприємні. Ти виділявся; ризикував бути названим «анахронічним елементом» (навіть не особою), може, й дисидентом. За це тебе могли звільнити, тож ти використовував цю форму ощадливо, на власний ризик. Це називали самоцензурою.

Ця страшна перша особа множини непокоїть мене ще з однієї причини. Я на власні очі побачила, яка небезпека тут прихована, як легко заразитися смертельними хворобами націоналізму та війни. Війна на Балканах є наслідком оцього «ми» велетенської двадцятимільйонної маси, що хвилями розгойдувалася туди-сюди, а потім, услід за лідерами, доходила до масової істерії. Ті, хто був проти війни, хто бачив її наближення, куди вони могли звернутися? До якої організації чи установи? Жодної організованої політичної альтернативи не існувало. Окремий громадянин не мав шансів на висловлення протесту чи своєї думки, навіть власного страху. Він чи вона могли лише покинути країну — так люди й робили. Ті, хто вживав «я» замість «ми», мусили тікати. Саме ця фатальна різниця в граматиці відділяла їх від решти співгромадян. Через оце «ми» суспільство не розвивалося. Тих небагатьох, хто існував у складі маленьких ізольованих і маргіналізованих груп, невдовзі поглинула національна гомогенізація, яка не дозволяла жодних розрізнень, жодного індивідуалізму. Як і за комунізму, індивідуалізм підлягав покаранню: тих, хто висловлювався проти війни чи проти націоналізму, шельмували як «зрадників».

Як особа, що є продуктом тоталітарного суспільства, навчається відповідальності, індивідуальності, ініціативи? Кажучи «ні». Але починається це з вислову від імені «я», думання від «я» і дій від «я» — як у суспільному, так і в приватному вимірах. Індивідуальність, перша особи однини, існувала за комунізму. Просто її виганяли з публічного і політичного життя і практикували лише приватно. Це страшне лицемірство, в якому ми звикли існувати, щоб вижити, нині показує свій зворотний бік: дуже важко пов’язати приватне і публічне «я»; почати вірити, що окрема думка, ініціатива чи голос на виборах щось змінюють. І досі існує величезна небезпека, що громадянин розчиниться в анонімному та безпечному «ми». Але тепер позиції відрізняються від країни до країни. З розпадом комунізму окремі країни почали вивільнятися від свого колективного статусу й відокремлювати себе від сусідів.

Тож у східноєвропейських країнах різниця між «ми» і «я» є далеко не лише граматичною. «Ми» означає страх, покору, послух, теплий натовп, а також той факт, що твою долю вирішує хтось інший. «Я» означає дати шанс індивідуальності та демократії.

Проте в одному аспекті індивідуалізм у Східній Європі процвітає. Помітний він у безжальному накопиченні капіталу. Може, шанс заробити, якого в людей раніше ніколи не було, і справді є умовою розвитку першої особи однини. Але чому ж тоді я так часто вживала в цій книжці «ми» і «нас»? А тому що спільний знаменник і досі відчутний, він досі пов’язує нас усіх, нерідко всупереч нашій волі. І це не лише наше комуністичне минуле, а й той шлях, якого воліли б уникнути, і напрям, в якому хотіли б рухатися. Це наше прагнення до Європи й усього, що за цим поняттям стоїть. Або радше того, що ми за ним уявляємо. Як на мене, цей спільний знаменник можна побачити, уважніше придивившись до цін на банани, наших поганих зубів і громадських убиралень або ж до того, що коїться вже за кілька кілометрів від наших великих міст. Власне, побачити це можна, просто прогулюючись будь-яким бульваром якої завгодно східноєвропейської столиці: Тірани, Будапешта, Праги чи Варшави. Десь там ви завжди побачите готель, кінотеатр, бар, ресторан чи кав’ярню (або й просто діру в стіні), що матиме назву, суголосну нашим жаданням, — «Європа».

Славенка Дракуліч

Фото: Facebook / Конгрес Культури / Culture CongressСлавенка Дракуліч

У Зоїній ванній

Я попісяла в її рожевий унітаз, помила руки в рожевому умивальнику й поправила макіяж, дивлячись у дзеркало над ним. Якусь мить я навіть вагалася, чи не прийняти ванну, звісно, теж рожеву. Мабуть, кожна румунська жінка цього прагнула — насолодитися привілеєм «принцеси» Чаушеску й скористатися ванною на другому поверсі вілли, яка колись була родинною резиденцією на Весняній вулиці в Бухаресті. Я знала, що їй це не сподобалося б, але після того, як її батьки померли, а брати, як і вона, втратили все майно й роботу, в Зої зникло право голосу й у цьому, і в будь-якому іншому питанні. Тож за помірковані гроші й під приводом того, що я щось знімаю, мені дозволили зробити саме це — сходити по-маленькому в її туалет. Справді дешевий спосіб отримати гострі відчуття.

Коли заходиш на територію вілли, відгородженої від вулиці високою стіною, то спершу проходиш хол із мозаїкою з мармуру й золота на підлозі та стінах. Далі потрапляєш у білу мармурову кімнату, розміром із пристойну бальну залу, з елегантними сходами, що провадять нагору в житлові приміщення двох із трьох дітей Чаушеску, сина Валентина й дочки Зої. Її помешкання складається із салону, спальні та ванни, без кухні (принаймні я її не бачила). І якщо салон і спальню облаштовано в стилі рококо, із шовковими шпалерами й важкими шовковими шторами, то саме у ванні стає очевидною кічевість смаку.

Уже багато було сказано про розкоші родини Чаушеску і їхню любов до золота й мармуру (особливо в матері), кришталю й срібла, про що свідчать численні «офіційні» резиденції по всій країні. Але що вражає у віллі Чаушеску насамперед, то це навіть не розкоші, а несмак. І найкращим свідченням цього є ванна кімната Зої. Усі аксесуари тут рожевого кольору, а крани, душ, ручки й вішаки для рушників — позолочені. Саме це поєднання важких і масивних золотих кранів, які не осоромили б, мабуть, і ванну якогось римського імператора, і два різновиди плитки — двох різних відтінків рожевого й різного дизайну (та, що на стінах, із абстрактними геометричними фігурами; та, що напідлозі, утворювала трояндовий кущ)— і породжувало несмак. Стоячи там, я раптом виразно відчула ефект дежавю. Дивним чином, у мене виникло відчуття, як у певних американських готелях, — власне, тих, які пропонують клієнтам своєрідне уявлення про елегантність і розкіш. Це було так, наче якийсь фермер із Айови, більше звиклий до вирощування картоплі, облаштував ванну на свій смак. Власне, саме так і було у випадку Чаушеску. І чоловік, і дружина походили з бідних селянських родин і не мали належної освіти. Мабуть, така ванна й справді здавалася їм королівською.

Але Зоїна ванна геть не розкішна, а радше жалюгідна у своїй претензії на розкіш. Це звичайна, хай навіть доволі велика, ванна, яку можна побачити в багатьох приватних будинках десь на Заході. Але коли Зоя тут жила, ця ванна була ознакою справдешніх розкошів, насамперед через те, що в кранах текла гаряча вода, а в кімнаті були мило й туалетний папір, і все було справним. Для Румунії це було чимось винятковим, а тому й сприймалося за свідчення розкоші.

Я провідала й свою подругу, яка мешкала у бухарестській висотці. В її квартирі теж була ванна, але нерідко там бракувало води, якою б її наповнити. Воду, як і електрику, часто відключали. Потрапивши в державний або приватний ресторан (чи будь-яку міську громадську вбиральню), ви відчували, наче потрапили в підземний світ, де скінчилося цивілізоване життя. Це цілком може бути першим враженням від країни: спершу запах, а потім — вигляд туалетів. Знаменитий ресторан «Carul cu Bere» в центрі Бухареста, розташований у красивій будівлі ХІХ століття, начебто колишній церкві, не є винятком. Тут збереглися різьба по дереву, візерунки на стінах і загалом атмосфера класичної Bierstube. Тут смачно готують. Але враження миттєво псуються, щойно ви наважитесь сходити у вбиральню. Зачинивши за собою двері, ви починаєте задихатися від гострого смороду сечі, намагаючись водночас знайти на залитій водою підлозі клаптик суші. Марно казати, що ви не знайдете тут сидячий унітаз: на той момент, коли ви потрапите в ресторан, ви вже знатимете, що на це не варто розраховувати. А потім вам доведеться смикати за брудну мотузку, щоб злити воду. Мила ніде нема, а про туалетний папір тут, здається, ніколи й не чули. У Бухаресті немає жодної громадської вбиральні, де був би туалетний папір.

Як зрозуміти цей цілковитий брак звичних стандартів гігієни? І що це означає?

Я й сама походжу з колишньої комуністичної країни, тож тривалий час пояснювала явище смердючих старезних туалетів у комуністичному світі в найочевидніший спосіб. Найпершою причиною я вважала дисфункціональну комуністичну систему і її неспроможність побачити та забезпечити базові потреби людей — від молока до туалетного паперу. Друга причина теж потрапляла в категорію «що-комунізм-зробив-із-нами» й була пов’язана зі свідомістю колективної власності. Оскільки все належало колективові, ніхто ні за що не ніс відповідальність; ніхто про це не дбав, усім було байдуже. Кожну окрему особу позбавляли відповідальності, адже він або вона делегували її на вищий рівень — рівень певної інституції. Хтось «нагорі» мав ухвалювати рішення про ланцюжок, який треба було відремонтувати в громадському туалеті. І хіба прибиральницю, яка не вимила підлогу, виганяли з роботи? Звісно, ні.

Третьою причиною була низька заробітна плата й зумовлене цим ставлення: якщо мені так мало платять, то я бодай працюватиму по мінімуму.

Після відвідин Бухареста мушу визнати, що помилялася. Ці аргументи спрацьовують до певного моменту, але їх не досить. Я не можу знайти відповіді на одне ключове запитання: як ми самі витримували цей потворний безлад? Чому погоджувалися ходити в такі гидкі туалети, не відчуваючи сорому за свою культуру? Якщо в Румунії немає сидінь до унітазів або ж вони надто дорогі, то ще можна зрозуміти, чому їх крадуть. Але чому ми погоджуємося на шматок ржавого дроту або смердючу мотузку, прив’язані до зливного бачка? Чому миримось зі смородом? І погоджуємося на брак туалетного паперу? Чому цю мерзоту ми сприймаємо як норму? В посткомуністичній Румунії мало що змінилося. Як так сталося?

Якщо ви вирішите прогулятися центром Бухареста взимку, то побачите море хутряних шапок. Це нація хутряних шапок: кожен (тобто буквально кожен або кожна) носить тут хутряну шапку — як молодь, так і старші люди. І це не тому, що цій моді не існує альтернативи (яких-не-будь вовняних шапок або капелюхів), і не тому, що вони надто дорогі: річ просто в тому, що хутряна шапка є частиною традиційного селянського вбрання. Румуни носять їх тому, що більшість із них лише недавно перебралися в місто й досі тримаються старих звичок. Це й справді селянська нація, як і в більшості посткомуністичних держав (виняток становить лише Чехословаччина). До Другої світової війни й «комуністичної революції» більшість населення тут становили селяни. А після «славної перемоги» комунізму люди численно перебралися в міста, щоб заповнити робочі місця, які виникли внаслідок індустріалізації Румунії. А втім, це не означало, що всі ці люди автоматично стали містянами.

На вулицях Бухареста я раптом усвідомила зв’язок між хутряними шапками й особистою гігієною. Будь-хто, хто бодай колись бував у балканському селі чи, наприклад, колишньому Радянському Союзі, зрозуміє, що я маю на увазі. Річ у тому, що в селян зовсім інше уявлення про гігієну, ніж у міських мешканців. У селі люди справляють природні потреби в полі або в дерев’яних кабінках на подвір’ї. І те, що вважають чистим там, відрізняється від міських уявлень. Проте, звісно, існує величезна різниця між круглою діркою в землі, обгородженою чотирма дерев’яними стінами, і туалетом у громадському місці. Точніше, така різниця мала б існувати.

Короткий комуністичний курс урбанізації не допоміг новоприбулим змінити свої звички, чи то йшлося про хутряні шапки, чи то про використання туалетного паперу або належного прибирання за собою після користування туалетом. Людей змусили піти із села в місто, здійснити гігантський стрибок від феодалізму в комунізм, не давши їм ані часу, ані знань, щоб перетворитися на громадянське суспільство з властивими йому цінностями й звичками — від концепції приватної власності до людських прав, від демократії до туалетного паперу. Цю історичну помилку треба виправити зараз, але боюся, що на це піде купа часу, й ті з нас, хто живе в цих країнах у посткомуністичну епоху, ще багато років муситимуть привчатися мити руки й користуватися туалетним папером, аж доки ми нарешті скористаємося шансом розвинути демократію. Друге без першого не спрацює.

Оскільки стандарти румунських туалетів відображають суть комуністичної системи, спадщиною яких вони є, брак будь-яких поліпшень є водночас попередженням для майбутнього демократії. Людям потрібен час для зміни звичок і для того, щоб зрозуміти та втілити в життя нові ідеї й цінності, а одним із найскладніших уроків є урок індивідуальної відповідальності в кожній сфері життя, від політики до щоденних звичок. Якщо ми пройдемо ще один короткий курс, цього разу з демократії, то результат буде десь таким самим: демократія ніколи не стане чимось більшим, аніж іще однією ідеологією, якою маніпулюватимуть нові лідери у власних інтересах. Бо що ще ця нова демократія представляє нам сьогодні? Чи є вона чимось більшим, аніж лише новою ідеологією? Це й далі лише звичайна мрія, нова утопічна ідея, панацея, інструмент для вирішення (якимось незрозумілим чином) усіх наших проблем — від бідності до корупції, націоналізму й війни.

Ба більше, люди нерідко дотримуються помилкового уявлення про демократію як такий собі природний катаклізм, який упав нам на голову, а не те, що треба зрозуміти, розвивати й на що варто працювати. Цінності громадянського суспільства мають витворювати його представники; одне ж або два покоління селян, які жили в містах за умов тоталітарного режиму, не могли стати громадянами ані в політичному, ані культурному розуміннях.

Сидячи в Зоїній ванній, я усвідомила, що цивілізоване демократичне суспільство має дуже скромні шанси на миттєве вкорінення в державах, де звичайна чиста ванна кімната, де працює кран і є гаряча вода, туалетний папір і мило, й надалі лишаються розкішшю, доступною лише диктаторам.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я