Камінний хрест Василя Стефаника

0
255

14 травня 150 літ тому народився прозаїк і громадський діяч Василь Стефаник — зі слів Івана Франка, «може, найбільший художник у нас від часу Шевченка». Про це пише meest-online.com.

Робив народ
Навряд чи Стефаник став би «володарем дум селянських» і «мужицьким Бетховеном», якби народився в місті. З’явившись 14 травня 1871-го на світ у Русові на Покутті, залишився вірним землякам попри мрію його заможного батька вивчити сина на лікаря. «Щось не дуже любить роботи в полі, чогось забувається, задуманий, вічно задивлений десь далеко, — писав в одному з листів Семен Стефаник про семирічного тоді Василя. — Вивчимо його і дамо легший хліб, не буде так гарувати, як ми».
Але в початковій школі в Снятині вчитель історії першого ж дня бив малого Стефаника по руках палицею — той не міг дотягнутися до високо почепленого малюнка. А вчитель німецької мови радив: «Іди, хаме, свині пасти!» Письменник згадував: «Я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів. Тут зачали мене бити. Удома мої батьки ніколи мене не били. Здається мені, що я був би іншим чоловіком, якби той стид мене не отруїв». Про польську гімназію в Коломиї писав: «Крім формального научання і ворожого відношення до нас, українців, нічого нам не давала».
Знущання одного з її учителів мало не довели його до самогубства. Але багато читав. Особливо вплинули на нього твори Тараса Шевченка й Івана Франка. Став разом із також майбутніми письменниками Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною таємною «Покутською трійцею». За його словами, «щонеділі і в свята виходили читати по читальнях або нові читальні закладати, щоб робити з мужиків народ».

«Все, що писав, мені боліло»
За це його вигнали з гімназії. Закінчувати змушений був німецьку класичну в Дрогобичі, де особисто познайомився з Іваном Франком і писав статті для його видань. А медичний факультет краківського університету покинув 1900 року сам. Бо аристократичний блиск колишньої польської столиці та безтурботність її мистецької богеми не зуміли відволікти від трагедій селян-покутян, за політичну агітацію серед яких був запроторений 1895-го за ґрати. За браком доказів через два тижні випустили, але через арешт батько Стефаника відмовився утримувати сина.
Та позаяк поневіряння земляків переживав більше, ніж власні, вони самі просилися на папір. Зізнався: «І все, що я писав, мені боліло. Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові». Зокрема, розповів у новелі «Новина» про злидаря Гриця Летючого, котрий у розпачі не бачить іншого виходу, ніж утопити в річці своїх дітей. А в новелі Стефаника «Сама-саміська» наодинці вмирає у холодній хаті нужденна та немічна бабуся.
У новелі «Камінний хрест» Іван Дідух, котрого люта нужда жене аж за океан, ставить у рідному селі пам’ятник собі. Бо, хтозна, чи поставить його хто-небудь на чужині.
Марко Черемшина назвав його «поетом мужицької розпуки». А Іван Франко, з його слів, «полюбив Стефаника за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику скаляну гідність людську, яку він мусів боронити».

«Сильно і страшно»
Навіть неприхильний до українців російський письменник Максим Горький змушений був визнати: «Коротко, сильно і страшно пише цей чоловік». Сам же він запевняв: «Кажуть, що я песиміст. Але це неправда. Я оптиміст. Я представив ваше темне життя і представив ваш настрій. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалася. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гримати, як грім, і світити, як зорі, — то це оптимізм»; «Я хотів лиш трохи сонця пустити межи людей, я хотів ті зорі, що блимають слабеньким світлом, згуртувати і зробити Молочну дорогу».
Опубліковані 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» новели про селян і видані ним 1899-го та 1900-го збірки Стефаника — відповідно, «Синя книжечка» й «Камінний хрест. Студії і образки» — літературні критики захоплено сприйняли як твори цілком зрілого та надзвичайно талановитого автора. Уже невдовзі вони були відомі й у перекладах польською, німецькою, російською, італійською й іншими мовами.
Коли Стефаник брав 1903 року участь у відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві, корифеї наддніпрянської інтелігенції вітали його як уже видатного літератора. Леся Українка констатувала, що він уже «став знаменитістю на своїй Батьківщині».

Довірена особа Франка
Франко писав, що «Стефаник, може, найбільший артист (так називали тоді й письменників. — Авт.), який з’явився у нас від часу Шевченка», «яким уже нині можемо повеличатися перед світом», «його новели — як найкращі народні пісні» й такого «не постидалась би ні одна далеко багатша від нашої література». А Стефаник уважав Франка своїм найбільш авторитетним учителем і радів, що може вважати себе «малим наслідником його».
1910-го успадкував обійстя батька, де прожив решту життя з дружиною Ольгою — донькою священника Гаморака (на їхньому весіллі гостювали Іван Франко, Марко Черемшина та Михайло Грушевський), котра народила йому трьох синів — Семена, Кирила та Юрія. Але господаркою й родиною не обмежився — заснував для односельчан читальню культурно-просвітнього товариства «Просвіта».
Вступивши до Української радикальної партії, виголошував палкі промови на вічах, агітуючи на виборах за обрання депутатом галицького сейму Івана Франка. Висувати ж власну кандидатуру через властиву йому скромність відмовлявся.
Та позаяк Українська радикальна партія не уявляла собі своєї фракції в австрійському парламенті без нього, то свій мандат віддав йому Володимир Охримович.
Коли був у 1908-1918 рр. послом (так тоді називали депутатів) парламенту, то відчайдушно обороняв у ньому інтереси селян. Тому знову був заарештований уже під час Першої світової. Але це не змусило його зректися земляків, співчувати яким його навчила його мати, котра, з його слів, «обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро».

«Не пиши так, бо вмреш»
Після її смерті Стефаник запевняв, що вона спонукала його й до творчості: «Наробилася коло мене, набідилася. А тепер я для неї працюю». Коли ж йому, дивлячись на його змарніле від перевтоми обличчя, радили відпочити, відповідав приказкою свого батька: «Спічне чоловік тоді, як на себе руки зложить».
А щоб не відволікатися від найважливішої для нього справи, майже нічого в 1901-1916 рр. не писав. Коли ж редактори просили у нього щось неопубліковане досі, запевняючи, що влаштує навіть результат його півгодинної письменницької праці, відмовляв. Бо, з його слів, «то пишеться кров’ю з-під серця».
Його тесть просив: «Не пиши так, бо вмреш». А Богдан Лепкий згадував: «Стефаник не писав легко, ані скоро. Брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю, і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Він не сердився вголос, не кричав і не вибухав гнівом, як вулкан, а лиш своїм гірким, з’їдливим словом кусав безпощадно. Сказав – як бритвою шарнув. Та робота коштувала йому багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість — ні. Гадаю, що й читачеві також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спадщина — це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння».

Пенсію — жебракам
Політичний капітал на ньому вирішив заробити уряд Української Радянської Соціалістичної Республіки — призначив йому 1928 року персональну пенсію. При цьому заплющив очі, що Стефаник був віцепрезидентом Української національної ради — передпарламенту Західно-Української Народної Республіки. А 22 січня 1919-го взяв участь у проголошенні в Києві Акту злуки українських земель.
Але, протестуючи проти Голодомору й нищення української інтелігенції в УРСР, 1933 року Стефаник відмовився від пенсії. Тож митрополит Андрей Шептицький призначив йому таку ж пенсію від очолюваної ним Церкви. Тоді Стефаник попросив її касира видавати цю суму дрібними монетами, з якими йшов на майдан і жменями сипав жебракам у шапки мідяки й просив молитися за упокій душ жертв Голодомору.
Коли 1931-го українці всього світу відзначали його 60-річчя, дізнавшись, що в сільському народному домі в Русові також готують урочистості, сварив їхнього організатора: «Як смів робити якісь шопки на мою адресу?». Бо не лише ювілеї не любив — його святковому настроєві аж ніяк не сприяв перенесений ним частковий параліч.
Василь Стефаник помер 7 грудня 1936 року.

Ігор Голод

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я