“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
***
про що ця
квітка
на спаленому
війною горизонті
про надію…
про надію…
підказує відлуння
вибухів
про віру
вигаптовує
гелікоптер
на свинцевому
небосхилі
…про віру…
надію
свободу
чується над усіма
узвишшями горизонту
***
лампадки доріг
сплелися строєм
будяччя
ось будяцький князь
хизується хоругвами
звітреними
шоломом броньованим
намагається пришпилити
тлінь здимленої миті
ніби тут
ніхто і ніколи
не надпивав трунок
малиновий
з надщербленого
глека обрію
ніби ніхто і ніколи
не розгладжував
стопами зношеними
шворки й мозолі
трав некошених
над закам’янілою дрімотою
скіфської баби
чайка знедолена
квилить
тілом ідольним огрядним
слід Гільгамеша насвистує
зароговілою семантикою
в дорогу проситься
***
хотіла сказати
що більше не повернуся
але тиша запала в горло цвяхами
наче злива в загублений колодязь
ходи-но до мене море
з усіма згарищами
виплаканих сліз
із шахівницею поневірянь
між двома викуреними цигарками
навіть з різнобіччям Сахар ходи
в чоловіки візьми собі
місяця повноликого
(ще той свідок потопельників
знає мене як облуплену
та вправно мовчить)
[літо пора найтеркатіших вражень
війна жнива найніжніших спогадів]
море моє найтепліше
я твій відданий амулет
вирубування дерев
написані пустищем вірші
займаються самоспаленням
(дим литовищем стелиться під землею
над небесною лиштвою
ряднами розвішується)
відмовляються від власних ймень
ховаючись у відлозі затінку
війна не любить лірики
яка ж лірика у вирубуванні дерев?
***
жінка у потязі говорить
що все буде добре
війна скінчиться
цеглини будинків розіп’ятих
стануть апостолами і
будуть вести крізь нетрі боліт
впевнено й самозречено
підпиратимуть зношеними плечами
хребет безфундаментний
подаватимуть руку в пітьмі
аби легко могла здійнятися
як здіймаються зграї птахів
у переліт спланований
на вихідні\свята вчинятимуть
ґвалт порцеляновий
потай примірятимуть
капелюшки крислаті
що тілами своїми
нагадують верткі кола сансари
з кожним зблиском слова
тіло жінки наповнюється
студеницею три прозорі ріки
витікають із неї
впадаючи в урвище
я тримаюсь її зап’ястка
й не можу збагнути
куди поділося її відображення
з дзеркала
човник потяга тоне
в плесі чортополоху
штрих-пунктири літа
тіло сонця
жовтками розпещене
густим кочовищем
повільно накочується
на валики обрію
в липня очі порожні
погляд замінований
штрих пунктирами блок-постів
дивишся на колос
як зернина від пуповини
поля відірвана
розгалуджену строкатість літа
занотовою принишклою
тлінню свічечки
***
осінь неквапом змішує
пастель з кіновар’ю
час терпких обіймів
напівсонного споглядання
гупання досконало кулястих яблук
перекрикує хижацькі вибухи
кулі летять на південь
відсіюючись валками
схарапуджених гав
чорне пір’я моститься
в перини
помандруймо ковиловими
гобеленами степів
туманнооко язичнице
рахувати ченців і бізонів
сотами пальців
збирати росу свободи
***
ранок таки прокинувся
очі тунелі/
пастки для дивом вцілілого світла
ранні розколи дзвінків
з частотою три видихи
на десять дзвіниць серця
між словами «яКви?»——«Ж-и-в-і…»
такі соляні мости муруються
що богу війни викручує суглоби
мабуть на дощ…
з градом
Прокоментуєте?
