Свіжий вітер слова
Нещодавно в рамках Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу “Поетичний рушник” мені пощастило познайомитися із творчістю Катерини Гетало – молодої поетеси із Херсонщини, нині студентки Київського Національного університету ім. Т. Шевченка. Я з величезним задоволенням читав кожен наступний вірш. Замислювався над кожним рядком, над кожним пасажем думки. У свої двадцять Катерина продемонструвала оригінальне поетичне мислення, сміливість та розкутість у підходах до творчого процесу, вміння підшукати нестандартну риму. Відкидаючи зажовані шаблони зведення поетичних будівель, вона шукає власні прийоми вираження того, що хоче повідати людям. І це справді свіжий вітер в українському поетичному просторі.
Не знаю, як складатиметься її творча доля в подальшому. На жаль, чимало молодих талантів примудряються розчинити свій дар у клопотах буденності. Але дуже хочеться вірити, що цю іскринку не згасять буремності щоденних проблем.
Геннадій Горовий, голова журі Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу “Поетичний рушник
Україні
У нас із тобою свої вісімнадцять плюс.
У нас із тобою своє чорно-біле кіно.
Моя двадцятивосьмирічна Джеральдін Ґ’юз,
Моя двадцятивосьмирічна Мерлін Монро.
Я бачу, ти плачеш: вже вкотре не твій герой –
Під тебе кладуть лиш дешеві скупі мандати.
А врешті, як бачиш, такий зараз час – «не той».
«Не той» для кохання, «не той», щоб його шукати.
Напитись би й трохи забутись – так ти ж не п’єш.
Я міг би тебе украсти – так ти ж не хочеш.
Вже мало-помалу врізається твоїх меж –
Щороку/щотижня/щодня/щогодини/щоночі.
Така молода, а коліна уже в синцях.
Кого на цей раз нарекла своїм недообранцем?
За тебе ж мільйони молились в ім’я Отця,
І Сина, і Духа, й твого, чорт візьми, коханця.
Скажи мені, хто твій ворог і хто твій друг.
Дай знати, як довго ще зможеш це все стерпіти?
Я якось тебе полікую від цих недуг.
Я якось тобі поможу у цім всім вціліти.
Бо ж в нас із тобою свої вісімнадцять плюс.
Бо ж в нас із тобою своє чорно-біле кіно.
Моя двадцятивосьмирічна Джеральдін Ґ’юз,
Моя двадцятивосьмирічна Мерлін Монро.
Солдату
Мій неприкаяний, мій спантеличений, ранений мій…
З часом знаходиш усталені звичаї – краденими.
З часом втрачається сенс навіть в рідному,
у найсвятішому.
Хай хто гартує нас так надто віддано, ми – гіршаєм.
Я забираю собі твої муки, іди, живи кажу!
Можеш зв’язати мотузкою руки, тікай, не викажу…
Я так багато в цім світі побачила фальші – осліпнути.
Хай хто готує нас так наполегливо, він – розіпнутий.
Сонце заходить і сходить, а ми вмираємо.
Після яких таких злочинів вранці маримо раєм ми?
Вбивці і кати, як хатні коти, до ніг лащаться.
Якщо зустрінеш його по дорозі, спитай: нащо це?
Листівки коханим і кров у венах – одного кольору.
Коли стане страшно – натягуй бронь, а не куртку з коміром.
Хай хто хотів нас зробити сильнішими – розчарований.
Якщо побачиш його по дорозі – дай йому номер мій.
Я розкажу, як нас всіх побито, як нас зламано.
Люди вшановують інших квітами, а ми – каменем.
Давай я проб’ю тобі наскрізь душу, а потім подмухаю.
Хай хто хотів мені цим щось сказати,
Я більше не слухаю.
Орану і його 1556-ому присвячую
Мені снилось неначе я птах з дуже гострим дзьобом,
А ген-ген у степах розмарину чиїсь тіла.
Мені снилась вона чи то, радше, її подоба:
Вона йшла й тінь від неї торкалась мого крила.
Вона йшла. І розвіював вітер її мандаринові коси.
І смарагдові очі вбирали у себе пітьму.
Якби можна було, я пустився б до неї босим.
Якби Ти відповів, я спитав би Тебе: чому?
Вона йшла. І подоли її пеньюару торкались асфальту.
Якщо Ти – її бог, то який в цьому всьому зміст?
Мені снились її темні рани відтінку базальту
І знайомий відтінок її мандаринових кіс.
Мені снилось неначе я птах у плащі, але нащо?
Як в тій казці, де КітУЧоботях рятує стан –
Так і я рятував її в тих розмаринових хащах,
Та чомусь не торкаючись крилами її ран.
…
І прокинувся я на світанку над свіжим гробом.
І тавром відчував на собі непокритий борг:
Я мав вигляд неначе птах з дуже гострим дзьобом
І молився Тобі, адже Ти – її, трясця, бог.
Задзвонили у дзвони, священник зайшов до будинку.
Запитав у мирян, хто ж сьогодні черговий мрець.
І на ношах виносили мертву збліднілу жінку.
І спадали із них мандаринові коси. Кінець.
* * *
Кожного дня, коли вона засинала, їй снилося море.
Позаяк у неї часто ламалися нігті, душа і підбори –
Її ненавиділи сомельє, священники і кредитори.
Вона часто потрапляла в погані руки й дорожні затори.
А в цілому трималася вперто.
Я б віддав їй збірку Іздрика, свого бога й останні гроші.
Позаяк її рідко бачили сусіди, батьки, копи і перехожі –
Її любили кур’єри, наркодилери і листоноші.
Вона рідко плакала, але моментами було схоже,
Що їй дуже хотілося б вмерти.
І щоразу казали б, що вона жила і кохала принаймні двічі,
Носила занадто дешевий одяг, пила ром і померла в січні.
Я ніколи не знав її тіла, але чітко пам’ятаю обличчя –
Не таке, яке личить щасливій жінці і не таке, яке взагалі комусь личить,
Але щось у ньому таки було.
Це як читати Байрона і втрачати від нього розум,
А потім померти від авітамінозу, наркозу чи передозу.
Себто, який сенс любити сонце, якщо згідно з прогнозом
Завтра або післязавтра все одно обіцяють грози
І прощальний обід за столом.
І кожного разу коли вона говорила зі мною, я думав, що вона Дика
Я питав себе: це вона така мовчазна чи, зрештою, без’язика?
Хто владика її душі і чи є там взагалі владика
І попри усе це часто подумки просив її: «дихай.
Незабаром полегшає, дуже скоро».
А вона міняла рахунки, манікюрниць, віру і імена.
Увесь її світ був неначе її власна, її остання війна.
Я не знав, коли вона прокидалася, але часто бачив, як вона засина’,
І мені завжди було цікаво, чи торкалася вона дна,
Коли їй снилося море.
* * *
і порівнюю тебе з містом, з одним із
несказанно новим для моїх антикварних валіз
непристойно порожнім і непристойно тісним
доберусь – повідомлю, а ти собі поки спи
я блукатиму тут наодинці посеред руїн
не турбуйся гостинністю – я віднайду собі дім
і наповнить холодний кімнати мої туман
і лежатиму в нім ледь жива до приходу тепла
як у тебе тут прибрано, як в тебе мертво тут
я тобі віддаю аж до скону свою німоту
зрозумій, всі ці люди вертають від тебе на осінь назад
а я в тебе тут перекантовую листопад
* * *
Пол переможено дивиться крізь вікно,
Пол наливає вино, не п’є.
Скоро до нього загляне кохана Вів’єн –
Треба накрити постіль новим сукном.
Ві’ забігає вчасно, Ві’ сіда.
Ві’ молода, якщо можна – іще дитя.
Пол її любить щиро, усе життя.
Правда не тільки Пол, і у тім біда.
Ві’ мислить прямо: зараз або коли?
«Мені так болить, – зрештою каже Ві’, –
Усі почуття до тебе іще живі,
Просто якось раптово з’явився він…»
Пол зупиняє
її промову
одним кивком.
«Вітер за склом, –
каже Пол, –
поміняв маршрут.
Ві’, вибери свій
неухильний кут.
Ти так подібна
до вітру
своїм єством».
Ві’ не сміється: чим тут зарадить сміх?
«Знаю, це гріх», – каже Ві’, видиха, встає.
Пол розглядає налите вино, не п’є.
З неба зривається перший жовтневий сніг.
Ві’ винувато торкає рукою губ.
«Ти однолюб, – промовля і сідає знов, –
Може, колись цю провину відмиє кров,
Але позавтра ми з Джо укладемо шлюб».
Пол не сміється: Полу цей факт щемить.
«Можна ще мить залишуся?, – питає Ві’, –
Всі мої смертні муки тепер твої:
Сором, провина, зрада й ця клята хіть».
Пол її слухав,
втомлений
від розмов.
Зрештою,
Пол каже тост.
«За любов».
Подає вино.
Сніг винувато
врізається у вікно.
Ві’ випиває і падає на сукно.
* * *
Ірма сказала б що я здуріла. Ірма знає у цьому сенс.
Її безпорадність – моя текіла. Моя безпорадність – її полденс.
Курить Ірма лише нетшерман. На більше у Ірми нема лаве.
Ірма сказала б що я нікчемна і не відкрила б ніщо нове.
Про тебе Ірмі казать не варто. Вона ненавидить моїх «екс».
Ірма сказала б, що це все жарти. Ірма списала б усе на секс.
А я б з тобою і в рай і пекло. Як дуже треба – то хоч би й в січні.
Ірма сказала б, що це далеко. Ірма сказала б, що всі не вічні.
«А знаєш, Ірмо, та я до нього навряд чи вміла отак любити».
«Та ладно, кицю, побійся бога», – сказала б Ірма, – «давай курити».
У Ірми дуже п’янка фігура. Дівчата Ірму за це б убили.
Ірма на них каже просто «шкури» і далі топче мою текілу.
Жаліти Ірму нема потреби. Прощатись Ірма уміє вчасно:
«Сьогодні дуже туманне небо. Іди додому» – достоту ясно.
У Ірми, знаєш, свої причуди. У неї, віриш, свої замашки.
Я часто хочу її збагнути. Але направду це дуже важко.
Я Ірмі в очі дивлюся пильно. А там немовби постійна ширма.
Усі ми іноді надто сильні. Усі ми іноді трохи Ірма.
“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
