Катерина Калитко до 100-річчя Пауля Целана: Розколупування рани

0
204

«Якщо рана стає порталом, крізь який вдається розмовляти з тим, хто вже по той бік, тоді вона є надзвичайною цінністю», пише dw.com. DW та Meridian Czernowitz презентують серію есеїв до 100-ліття Пауля Целана.

…1941 року, коли Буковину повертає собі Румунія, родина Пауля Целана потрапляє до єврейського гетто. Згодом батьків Целана — Лео та Фрідеріке — депортують до концтабору в Михайлівці. Батько помирає там, ймовірно, від тифу, а матір до смерті забиває охоронець табору. Біографи Целана свідчать, що поет через усе життя проніс відчуття провини за загибель батьків — вважав, що міг урятувати їх від смерті. Його творчість рясніє численними згадками про цю травму. Можливо, саме тому Пауль Целан вважається найтрагічнішим поетом ХХ століття…

Катерина Калитко: Розколупування рани (уривки)

Кожен читач і дослідник бодай раз замислювався, яким би поетом став Пауль Целан, якби в його біографії не було Шоа. Я часто думала, яким би поетом він був, якби Катастрофа не забрала його батьків. Або ще точковіше, пекучіше — його матір.

Целан — поет, який навчив мене чесно чути, пропускати крізь себе і проживати біль. Біль як міцелій, який невидимо пронизує європейську культуру, спалахуючи на нервових закінченнях часом у дуже віддалених точках, але щоразу знайомим відлунням. Він змушує смикнутися і торкнутися або власної живої рани, або давнього рубця. І шукати перекладу. Присмеркова поетика, збите дихання, живий біль Целанових текстів — те, що йому часом закидає читацтво з не надто тонко відкаліброваним інструментарієм, радше звикле до бравурності, — зробило його винятково важливим у моєму особистому пантеоні, аж настільки, що не всі трепетні внутрішні іскри хочеться показувати назовні.

Я знала, що цей текст буде дуже особистим, щойно відкривши новий файл і вдивляючись у білу сторінку. Пишу його найважчого у своєму житті літа, втративши матір і спостерігаючи період напіврозпаду всього спільного великого світу, який мене оточує і якому, здається, вже нічим не можна зарадити. Якось, після кількох викладених у Facebook віршів про мою втрату, після рефлексій довкола втрат інших і сформульованої недовіри до світу одна людина, яку я вважала близькою, сказала, що я займаюся мазохістичним розколупуванням рани. Потім я довго думала, де вже могла чути щось подібне. І згадала: таким був коментар під блогом, написаним після котроїсь чернівецької лекції про Пауля Целана. Мовляв, не можна хвалити людину за те, що їй болить сильніше за інших. І що Целанова мама цьому б не зраділа. Були там і достеменно ці ж слова: мазохістичне розколупування рани. Зараз мені хочеться розшукати того коментатора і пояснити йому: якщо рана стає порталом, крізь який вдається розмовляти з тим, хто вже по той бік, тоді вона є надзвичайною цінністю. І велика сила потрібна на її так зване «розколупування»…

Одна з небагатьох світлин Пауля Целана у дитячому віці

…Один із найпоширеніших трюїзмів, на які натрапляє той, хто починає вивчати біографію Пауля Целана, — це те, що він писав мовою убивць власної матері, проте поставив собі надзавдання змінити її — цієї мови — природу і таким чином позбавив німецьку літературу страшного повоєнного оніміння. Досконало володіючи вісьмома мовами, мешкаючи в кількох європейських столицях, Целан лише кілька віршів пише румунською, лише листи до дружини французькою і робить цілком свідомий — і складний — вибір на користь німецької, забарвлений водночас потягом і відторгненням. Попри доволі раціоналістичну побудову поетичного опусу Пауля Целана, я все-таки волію трактувати цей його вибір у людяніших категоріях. Він обрав мову Фрідеріке Шраґер, Фрітці Целан: мати просто і природно заступила собою убивць. І всі пізніші експерименти з мовою, герметизація, яка межує з максимальною відкритістю, ламані, суголосні диханню ритми, складні метафори — це був процес, схожий на витворювання специфічного ідіолекту, що побутує між матір’ю та її дитиною, чутний цілому світові та водночас мало кому зрозумілий…

…Питання добору слів є також питанням уважності свідка до ран. Зло, що нищило єврейську спільноту впродовж Другої світової війни, ми звично називаємо Голокостом. Це — біблійне усеспалення, жертвопринесення. І саме тому самі євреї відкидають цей термін, називаючи пережиту ними різанину Катастрофою, Шоа. Заперечення вцілілих або їхніх нащадків полягає в тому, що їхню спільноту методично винищували, а не приносили в жертву Богові. Інакше довелося б визнати, що з Богом щось дуже не так. Тож коли у Целановому «Псалмі» говорять мертві, вбиті в єврейській Катастрофі — ті, хто є і з Божої немилості залишиться нічим, — це не створює людини там, де вона вже була створена, і не оживляє мертвого. Говорити від імені жертв, давати слово померлим — імовірно, найбільше, що їм можна дати, найвагоміше, що може піднести в дар уцілілий, обтяжений провиною за власне виживання, оббілований так, що аж болить повітря, бо не зміг віддати власне життя за всіх або принаймні за когось особливо важливого серед них, коли він був іще живий. Тепер уже нікого не оживити, всі мертві, і серед них — твоя мати.

Пауль Целан

Проте поезію Целана помилково було б сприймати тільки як літературний документ Голокосту, як його вербальну тінь. Вона є дзеркалом значно складніших процесів Центрально-Східної Європи, значно раніших, зафіксованих іншими голосами теж — але підсумовує їх особливо тонко.

У Гершома Шолема можна зустріти вражаюче, радикальне навіть твердження, не підкріплене жодними вірогідними джерелами, над яким билося багато дослідників. Твердження це — про те, що біля гори Сінай ніхто нічого не чув, саму тільки німу приголосну «алеф», і в цьому полягає принципове одкровення юдаїзму. Це, звісно, суперечить цілому огрому поважних єврейських джерел. Але тут є й спокуса описати цією метафорою атмосферу, в якій задихалися численні інтелектуали й гасли голоси, в якій ставали можливими промислові масштаби нищення одних людей іншими, а в фіналі над усім, над судами, могилами й затихлими риданнями таки запановувала велика глухота.

Закон Мойсея забороняє завдавати самому собі ран на знак скорботи за померлими. Так чинили ідолопоклонники. Але є рани, які просто з’являються, не питаючи, і не зникають, залишаючись твоїми останніми живими співрозмовниками на дні найгустішої скорботи, теплими звірятами, що туляться до рук. Відсутній серед нас Бог міг би пояснити, чому стаються трагедії, які видирають твоєму світові серце, надто коли воно було джерелом твоєї мови. Але його тут немає. Лишаються тільки рани, вони прийшли самі — пульсувати і нагадувати…

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я