Частина українців і досі лишаються всередині душі малоросами…
Стою на касі в супермаркеті. Попереду чоловік напідпитку з купою пляшок алкоголю. Заділа випадково його товар. І тут понеслося: адже стукнула «святе». Почула купу образ.
– Чому тикаєш, та ще й російською?
– На каком язике хачу, на таком і разговаріваю. Кто ти такая….
– Через таких, як ти, й триває війна… Мова важлива, бо…
– …, что ана гаваріт?
І працівниця «Фори» (його знайома), сміється й кидає фразу, дивлячись на мене: «Якби була без форми, я б їй відповіла».
І це російськомовне бидло – найгидкіше, що бачила в Києві за місяці війни. Я впевнена, що йому «какая разніца» не лише стосовно мови, а й війни. Воно, ймовірно, здасть позиції ЗСУ за гроші. Воно не піде служити в армію. Воно не здатне нічого зробити для нашої перемоги.
І мене надзвичайно дивує, чому й досі «какая разніца»? Чому Київ російськомовний? Чому й досі працівниці супермаркету хіхікають, почувши розмову про важливість української мови?
Що відчуваєш в такі моменти? Страшенну лють. І безсилля водночас. Бо твої близькі зараз на війні і помирають… Помирають за нас, за свободу, за Україну та українську мову. І страшенно боляче бачити, як хтось цього не розуміє.
Не питайте мене, чому я ненавиджу російську мову. Я не хочу її чути. Я ненавиджу. Й моя ненависть відточена, як гострий ніж.
Наталія Антонюк
фото: радіо Свобода
Прокоментуєте?
