Причини, через які література стає безсмертною
З розмов і пояснень навколо цієї теми мені все більше й більше видається, що в нас це питання прийнято сприймати серйозно. Але ж питання не буквальне. Йдеться не про те, де у фізичному сенсі наш, скажімо, Шекспір. І йдеться не про імплікацію (яку багато хто бачить) «Чому наша культура не породила свого генія подібного рівня»?
Точно так само як людина, котра стверджує «українські переклади погані» очевидно не знайома зі станом українского перекладу. Це не поспішне судження про людей, котрих я не знаю. Це єдиний варіант. Рівень знань, що криється за цим твердженням, приблизно дорівнює знанню фізики в людини, що питає «А як земля кругла, якщо горизонт рівний?» В обох випадках проблема в тому, що людина бачить зникомо крихітну частину реальности, з якої екстраполює щонайзагальніші судження.
Так от, про літературу. Тексти не стають великими самі собою, через власну герметичну цінність. Через це вони можуть стати популярними, але не великими – а більшість популярних і читаних авторів усіх поколінь нині забуті й навряд чи колись повернуться в мейнстрим. Хто з вас читав «Чорну красу» Анни Сьюелл чи бодай одну книжку Барбари Картленд? Йоганна Шпірі – одна з найпопулярніших дитячих авторок в історії (можливо, найпопулярніша, якщо робити поправку на час написання), але я не здивуюсь, якщо більшість із вас не зможуть назвати жодного її тексту.
Література стає безсмертною не тому що вона об’єктивно безсмертна, найкраща в своєму роді та обожнювана сучасниками.
Едґар По на час смерти нікого не цікавив, його псевдоготорнівське письмо, як і вкрай модерні експерименти з ґротеском, не обходили сучасників. Але Бодлер переклав його французькою і ЦЕ зробило Едґара Алановича найвідомішим американським романтиком. Не те, як він вплинув на своїх сучасників, а те, як він вплинув на практично всю західну літературу вже посмертно. Буквально така сама доля спіткала і Лавкрафта, до речі.
Шекспір був популярним, але також він був доволі-таки ігнорований у наступну добу класицизму, взорованого на французький театр Мольєра. Не забутий, але просто ще один автор минулого, котрих і без Шекспіра не бракувало. Він повернувся в літературу титаном і найвеличнішим автором уже в часи лейкістів, особливо Колріджа. І якби не Колрідж і компанія – шанси на те, що ви нині читали б твори Шекспіра приблизно дорівнюють шансам на те, що ви реально читали щось із Колріджа. Вони ненульові, але й невеликі. Твори Шекспіра геніальні, але їхній статус сформований пізнішими перепрочитаннями в літературі, котра й сама стала каноном.
Доволі легко жити, не прочитавши жодного твору Миколи Куліша, але значно складніше жити, не прочитавши жодного твору Шекспіра. Під цим я маю на увазі – необов’язково читати Шекспіра, щоб мати добре поняття про його твори. Ви знаєте, про що «Ромео і Джульєтта». Ви знаєте, про що «Гамлет».
Ви могли ніколи в житті не розгортати «1984», але ви точно знаєте загальний сюжет і з десяток цитат звідти.
Не «де хтось, здатен написати тексти такого рівня», а «де хтось, про кого я знатиму стільки ж, навіть не читаючи його текстів». І от саме на це питання відповідає постколоніальна критика, яку в українському випадку називають «за що ви так ненавидите все російське?».
Запитання «Де український *прізвище*?» – це завжди зізнання в тому, що людина просто не читає української літератури, але вимагає від неї бути присутньою в інфополі на рівні з *прізвище*. Це обскурантне бажання бачити в цілеспрямованих імперських політиках об’єктивну і невблаганну логіку «історичного процесу», якщо людина хилиться вліво, чи «невидимої руки ринку», якщо людина хилиться вправо. Не більше.
Остап Українець
Прокоментуєте?
