Рівно сто років тому — 3 червня 1924 року — туберкульоз, ускладнений попередньою «іспанкою», забрав Франца Кафку. Тоді мало хто сприйняв це за літературну трагедію. Письменник мав лише чотири тоненькі збірки оповідань, відомих дуже вузькому колу поціновувачів; головно літератам, котрих пізніше назвуть модерністами.
На його смерть з’явився єдиний некролог у празькій газеті, написаний однією з коханих жінок Кафки, перекладачкою Міленою Єсенською. І там є рядок-прозріння, який до сьогодні у фокусі досліджень літературознавців і культурологів: «Він чув там, де глухі помилково відчувають себе у безпеці».
Хоч усі три його незавершені романи й опубліковані до кінця 1920-х, місце на вершині світового літературного канону Кафка посів лише по Другій світовій війні. Точніше, серединою 1950-х, коли опублікували основний масив його щоденників та листування.
Сучасна дослідниця Євгенія Волощук справедливо зазначає: «Творчість ця настільки жорстко прикута до біографії письменника, що пробратися в його смисли можна тільки «з чорного ходу», з життя Кафки; інакше вона лишиться просто незрозумілою» (Хроника странствий духа. Этюды о Франце Кафке. — К.: Юніверс, 2001).
Не погодитися з цим сьогодні ніяк. Проте, гадаю, є вагоміша причина перевтілення малознаного празького літерата на світову зірку першої величини. І це — трагічний досвід тої війни. По її завершенні новий читач раптом збагнув, що Кафка писав «спогади про майбутнє» — про механізми, які уможливлюють жахіття диктатур.
В одному з Францевих листів (а вони за обсягом чи не вдесятеро перебільшують власне літературні тексти, не поступаючись їм рефлексійною глибиною) знаходимо самохарактеристику усього ним написаного: «Чітко прораховане пекло».
Після окупації Гітлером Чехословаччини трьох сестер Кафки відправили до концтабору, де вони й загинули. Якби дожив, на брата-єврея — хай би ким він був — чекала така ж доля. «Царство дежавю», — так пізніше схарактеризує стилістичну суть Кафки німецький культуролог Теодор Адорно.
Ще пізніше цю думку розвине американський літературознавець Гаролд Блум: «Його оповідання ніби зринають із нашого забування» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Це покликання на Фройдову теорію витіснення. Розглядаючи Фройда як письменника (принаймні на початку його кар’єри), Блум пише: «З абсолютної літературної перспективи наше сторіччя є набагато більше сторіччям Кафки, ніж сторіччям Фройда».
Фройд, за всієї поваги, не розв’язав психологічних проблем людини — хіба породив цілий усесвітній прошарок високооплачуваних (тобто витребуваних) психоаналітиків. Так само Кафка не став вакциною проти тоталітаризму, а лише спровокував не таке вже й прибуткове культурологічне осмислення його причин.
Першим помітним став саме Теодор Адорно з есеєм «Нотатки про Кафку» (1955). «Кафка в моді; його безпритульність утворює затишок, з нього зробили універсальне довідкове бюро з усіх питань людської ситуації», — провокативно починає він. А далі вганяє читача у ступор: «Кожна його фраза каже: витлумач мене — і жодна цього не стерпить… Багатозначність, ніби ржа, роз’їдає у Кафки будь-яке значення».
Адорно зосереджується, з одного боку, на політичному аспекті: «Кафка крізь збільшувальне скло показує брудні відбитки пальців влади на сторінках подарункового видання книги життя». З іншого — на соціальному: «Рани, котрі соціум випалює на тілі окремої людини, прочитуються як негативи правди». І з третього боку — на рівні екзистенційному: «Епічний шлях Кафки — втеча крізь людину в нелюдське». І тут нам знову не обійтися без біографії письменника.
Довший час ексклюзивним джерелом тут була книжка єдиного Кафкового друга Макса Брода, опублікована 1937 року. Звісно, популярні життєписи з’являлися й потім, але лише 1989-го виходить книжка французького германіста Клода Давида (упорядника чотиритомовика Кафки для славетної серії «Плеяди»), який повернув наратив у річище доказовости (харківське «Фоліо» видало цю біографію 1998-го). По тому значущу новинку маємо аж тепер: Алоїз Принц «На порозі щастя. Біографія Франца Кафки» (К.: Темпора, 2023), опубліковану в Німеччині уже трьома виданнями, починаючи з 2010 року.
Аби інтерпретувати життєпис Кафки, потрібна неабияка амбіція. Алоїз Принц її має, коли судити навіть з раніше перекладених тою ж «Темпорою» його біографічних студій: про Германа Гессе, Ханну Арендт, Ульріку Майнгоф. Про Кафку він оповідає, ніби про годинникаря, який розкриває професійні таємниці й переймається тим, що «люди все перекручують і плутають причину з наслідком».
Взагалі-то, важко сподіватися на кардинально нові інтерпретації по тому, як уже маємо — після Адорно — розмисли Моріса Бланшо, Вальтера Беньяміна, Жоржа Батая, Еліаса Канетті, Альбера Камю, Хорхе Луїса Борхеса тощо.
Проте виокремимо тези Алоїза Принца, які, може, й відлунюють у повище згаданих авторів, але постають тут у концентрованому вигляді: «Кафка символізує відкриття, що сáме за найзвичнішою банальністю може ховатися найвибуховіша сутність… У тривалій суперечці між життєвими силами немає твердих норм і правил. Можлива лише «етика буднів»… Він уважає, що глибший сенс полягає в тому, що жодного сенсу насправді немає… Відчиняються двері, і ніхто не знає, куди вони ведуть… Життя без сподівань бідне, але сподівання можуть життя й зруйнувати».
Останню тезу детально аналізує пані Волощук, чию невеличку книжку ставлю в один рядок зі згаданими видатними іменами. Вона вважає, що Кафка розглядав людину як «слабке створіння, хворе на ідеал». Та й він сам, судячи зі щоденників, тверезо зараховував себе до таких.
Відтак, «заголовний сюжет Кафківського індивідуального існування — спроба вживити ідеал у дійсність». Цьому підпорядковане все: «Світ батька, світ жінок і світ мистецтва… Боротьба з батьком і жінками за літературу». І кожний текст Кафки — у щоденнику, листі чи літературному рукопису — це «черговий автопортрет, приміщений у простір певної філософської ідеї, чиє розгортання у розширювальному спектрі тверджень і спростувань й утворює сюжетний рух його творів».
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Те, як Франц Кафка поводився з чотирма своїми коханими, описувано неоднораз. Клод Давид навіть узяв до своєї книжки епіграф з його оповідання: «Сізіф був холостяком». А далі так: «Далека і майже уявна кохана, тінь на обрії. Кафка несамовито любить любов, котру відчуває до цієї тіні». Але «боїться замінити створеного ідола реальністю». Зі щоденника: «Без неї я не можу бути, але з нею — також ні». Попри те, що там же вичитуємо: «Мрія стати одруженим чоловіком».
Наслідки ми знаємо: «Більш катастрофічних коханців, ніж Кафка, не знайдемо навіть у прозі його послідовника Йозефа Рота» (Г. Блум). Закоханості Франца починалися у парадоксальний спосіб: «Йому здається, ніби він уже уявляє те нещастя, яке тільки зароджується», — міркує А. Принц. А відтак «любов доводила Кафку до конфлікту, з якого він не міг вибратися. Якщо він покаже себе таким, яким є, то з’являться підстави його остерігатися, і він утратить найдорожчих. Якщо ж він буде таким, яким має бути, то втратить самого себе».
У Кафковому щоденнику є фраза: «Спробуй зрозуміти, хто ти, замість розраховувати, ким маєш стати». Це те, над чим замислювалися античні філософи: nosce te ipsum, пізнай себе. На цьому зосереджувався Сенека — й відомо, чим закінчив. Медитував над цією мисленнєвою прірвою Ніцше — прірва поглинула і його. Кафка ускладнив собі завдання, як про те пише Принц: «Постійно прагне правди, щоб уже після цього жити. Але саме ця логіка і виключає його з життя».
І Франц добре розумів це. В одному з останніх листів є таке: «Мозок і легені порозумілися без мого відома. «Далі так тривати не може», — сказав мозок, і через 5 років легеня погодилась йому допомогти». Інакше кажучи, «туберкульоз для нього — не хвороба, а розв’язання конфлікту, що його Кафка більше не витримує. І тому він тримається за цю хворобу, як дитина за маму» (А. Принц).
І тут ми потрапляємо до ще однієї петлі-пастки на ім’я «Кафка», яку демонструє Є. Волощук. Спочатку вона цілком слушно наголошує, що його твори ніяк зрозуміти поза біографічними координатами, а потім так само переконливо доводить протилежне: «У призваної на творчість людини звичайне перетікання життя витісняє і зрештою умертвляє писання, й у цьому сенсі Кафка дійсно більш контур, ніж тіло». Компроміс вона знаходить у формулі «життєвбича гострота сприйняття життя».
Щось подібне казав і К. Давид: «Тверезість суджень, що становить його силу і його нещастя». І звертав увагу на токсичність приватного письма як такого: «Щоденник — небезпечна справа. Письмо закріплює реальність, згущує її плинність, закарбовує конфлікти, ризикуючи перетворити їх на безповоротні». Сам письменник зазначав у котромусь із листів: «Кожен вибирається з потойбіччя по-своєму. Я роблю це через писання». І водночас, уже в щоденнику, зізнавався собі, що вдається це не дуже — вдається «лише кінчиками пальців торкатися правди».
Можливо, саме тут криється таємниця його заповіту — прохання до Макса Брода знищити усі його рукописи. Брод не виконав передсмертного бажання, пізніше пояснюючи: мовляв, Франц знав, що я не піду на такий варварський вчинок. Виглядає вірогідно.
А що як причина заповіту — у стражденному переконанні: так жити не можна? Найближче до цієї версії підійшов Адорно: «В його прозі немає й сліду божевілля, але при тому кожну фразу ніби витягнуто зі сфери безуму, який тисне ззовні». Відтак, заповіт мав захисну функцію: не впускати той безум у життя. «Твори, що дестабілізують свідомість, не повинні мати послідовників: можливо, через те Кафка розпорядився їх знищити. У тій царині, куди вони сягнули, не повинен квітнути туризм».
Туризм таки відбувся. Більше за те: Кафка став іконою попкультури — з Праги не повернешся без футболки з його портретом. Фотографія Франца навіть з’явилася на обкладинці Vogue. А в інтернеті приватні колекціонери пропонують купити листи Кафки (він написав їх справді багато, лише до Феліції Бауер — близько півтисячі). Промовиста й ціна: плюс-мінус 80 тисяч євро.
І це при тому, що «герметичні протоколи Кафки містять у собі соціальний генезис шизофренії» (Т. Адорно). Але що дивуватися — людей завжди вабили негативні стани, потворні сцени та перверсійні óбрази: згадаймо казки, детективи, готичні романи, багатющу іконографію пекла. Й це не так про збочену цікавість, як про тренінг супроти зла.
Зберігши рукописи, Брод зробив людству чималу послугу. Принаймні, ми стали серйозніше ставитися до дзеркала, яке ніколи не робить нам компліментів, а натомість безжально відбиває наші вади й недосконалості. Не було б Кафки — ми би, певно, мало розумілися на механізмах політики, й у масовій свідомості безроздільно панували би теорії змов. Світ без Кафки був би більш маніпулятивний, а отже, й небезпечніший.
Насамкінець іще одна яскрава характеристика Кафки від Теодора Адорно: «Його великі твори — це водночас детективні романи, в яких викрити злочинця не вдається, а потворне, з яким ніщо не контрастує, захоплює весь світ, стаючи нормою».
