Лана Перлулайнен: «Всупереч завжди краще, ніж завдяки»

0
136

Лана Перлулайнен – поетеса, прозаїк, перекладачка. Авторка п’ятнадцяти поетичних збірок і семи прозових книг в ексклюзивному інтерв’ю, — пише vgoru.org.

— Коли відчули, що в письменництві щось починає виходити?

— Вірші пишу з 15-ти років. Тоді ж почала вести щоденник, куди записувала думки і замальовки. Щоденник потім спалила, вірші теж, але багато з написаного тоді використала пізніше. Взагалі дуже багато написаного викидала (і досі цим займаюсь). Дещо почало виходити в 17-18 років, але з написаного до 20 надрукувала тільки два вірші.

— Вірите ви в музу і натхнення чи вважаєте, що саме по собі все не приходить, треба просто сідати і писати?

— Без натхнення я б взагалі ніколи не писала. Невідомо звідки виникає рядок вірша чи перше речення роману або якась розпливчаста тема і муляє, не дає спокою. Завжди страшно починати писати щось об’ємне, бо ніколи сама не знаю продовження. Хоча, якби знала, і писати було б ліньки… Отут і починаються так звані муки творчості. Сідаю за комп’ютер і не знаю, що буду писати. Але одна за одною виникають сцени — тепер треба тільки підібрати слова, щоб їх описати. Вірші іноді пишуться на одному диханні, а іноді довго не можу закінчити. Не знаю, муза чи натхнення, але щось мене веде і вказує дорогу.

— Яку ціль і коли визначили для себе?

— Мету я визначила ще тоді, коли почала вести щоденник: змінити людство. Бо світ один, і я у нього одна, а ми одне одному не дуже підходимо. Юнацький максималізм і досі з мене пре.

— Американський поет Томас Еліот заявив: «Поезія — перетворення крові в чорнило». А що для вас поезія?

— Поезія — метафора життя. Вона знаходить потаємні зв’язки, бавиться з наслідками і причинами, відкидає очевидне і витягає на світ Божий приховане. Бо має дійти до суті речей.

— Що зараз думаєте про свої ранні вірші?

— Без моїх ранніх віршів не було б наступних. Неминучий період учнівства. Оприлюднювати таке — зась. А я можу порівнювати себе теперішню і тодішню. І тішитися, що все ж таки виросла.

— Ви слідкуєте за сучасними поетами?

— За сучасними поетами слідкую переважно у стрічці Фейсбуку. Багато чудових, багато талановитих, але дууууже багато мотлоху. Люди чомусь не можуть відрізнити поезію від абияк заримованих рядків.

— Яке майбутнє української поезії?

— Я — оптимістка. Завжди народжувались і народжуватимуться люди, які мають що повідомити світові. Їх розпирає, вони не можуть не писати. Тож українська поезія виживе попри всі матеріальні негаразди і культурний занепад. Попри навалу коміксів і літературних майстерень, де вчать, як писати так, аби купували.

— «Кличний відмінок», «Посмішки ходять пішки», «Точка нестійкої рівноваги» — назви ваших поетичних збірок, як вони до вас приходять? Як будуєте чергову книгу?

— Назви поетичних збірок переважно є цитатами з віршів, які туди увійшли. У перших українських (бо я починала писати російською) книжках-метеликах вірші розташовані просто «за старшинством». У вибраному «Вітер часу» — за темами.

— В якому стані краще пишеться: коли все добре чи коли все погано?

— Краще пишеться, коли залишають у спокої. Добре чи погано — однаково, бо поринаю в те, що пишу.

— Зараз майже кожен другий пише. Як пробитися і стати відомим в умовах такої конкуренції?

— Дуже багато конкурсів для молодих. Правда, рівень більшості з них нижче за плінтус… І потім графомани вихваляються дипломами переможців. Хай подають добірки в часописи: «Березіль», «Київ», «Дзвін» тощо. Навіть не знаю, що ще порадити, бо сама не знаю, як пробиватися. Не вмію. З 2011 року не вийшла жодна моя поетична збірка. Пропонують видавати власним коштом або шукати спонсорів, бо поезія неприбуткова. Ну, спонсорів я свого часу шукала, вже набридло, а кишені порожні. Добре, хоч прозу друкують.

— Вважається, що теперішня молодь перебуває в певній небезпеці, яка пов’язана із загрозою наркотиків, алкоголізму, безуспішних пошуків себе. Що про це думаєте?

— Молодь дуже вразлива — і такою була завжди (і буде). На мій погляд, дуже шкодять перекладені посібники-порадники на кшталт «Як заробити мільйон», «Шукай себе», «Ти можеш все». Їхні автори часто радять бути вільними від усього і робити те, що заманеться. На жаль, більшість наших видавництв подібна макулатура годує. Попит породжує пропозицію. Навіщо думати самому, коли є поради на всі випадки життя? Мені здається, що саме це становить найбільшу небезпеку для молоді: невміння думати самостійно.

— Як вирішили стати перекладачкою? Що вас найбільше приваблює в мовах?

— У 16 років, прочитавши кілька перекладів одного сонета Шекспіра, які колосально відрізнялись один від одного, я знайшла оригінал. Відтоді переконана, що РИМОВАНУ поезію неможливо перекласти адекватно. Якщо це справжня поезія, звісно. Кожна мова має свої особливості, які важко передати іншою мовою. Недаремно зараз багато хто переходить на верлібри. Колись я мріяла вивчити всі мови, щоб усе читати в оригіналі. Чому все ж таки перекладаю? Бо приклеїться якийсь вірш — і не можу віддерти.

— Чи можна сказати, що за своєю силою перекладач повинен бути рівноцінний письменнику, книгу якого перекладає?

— Однозначно. Дуже багато слабких перекладів, бо перекладач не дотягує до рівня автора. Страждає або зміст, або рима, або те і те. Іноді це — дуже приблизний переказ оригіналу. З’являються зайві рядки, порушується ритм… Якщо ж перекладач вищий за рівнем, то переклад може бути кращим, ніж оригінал.

— Як ви вважаєте, необхідно знати культуру країни, з чиєї мови перекладаєте?

— Якщо перекладається проза, то обов’язково треба знати культуру. Якщо вірші, зокрема ліричні, — то ні.

— На вашу думку, багато в Україні книг, «зіпсованих» перекладом?

— На мою думку, багато. Якщо можна якось продиратися крізь нетрі перекладу в науково-популярній літературі, то в художній деякі хащі просто непрохідні. Багато хто кинувся перекладати російську класичну поезію — через незнання інших іноземних мов. Є вдалі переклади, але від більшості вити хочеться. До того ж, з’явилася практика перекладати не з оригіналів, а з англійських чи російських перекладів. Втім, маємо і чудових, дуже відповідальних перекладачів.

— Як легше перекладати: усно чи письмово?

— Мені завжди все легше робити письмово.

— Як ви прийшли до перекладів В. Некляєва, О. Кармановського, В. Ковалика?

— Коли ми жили в Білорусі (Мозир, 1986-88 рр.), мене вразили деякі вірші Некляєва. Потім багато всього було, а тепер згадала, знайшла оригінали й переклала. З Кармановським довга історія. Коли шукала матеріали для історичного роману про Марину Мнішех, у польських джерелах наштовхнулась на згадку про тогочасного поета-аріянина. Дівоче прізвище моєї мами Кармановська, я знала, що її предки втекли на північ Московії після одного з польських повстань. Доти такого прізвища ніде не зустрічала. Звісно, мене це зацікавило: він міг бути моїм предком. З Варшави мені привезли  книгу його віршів, деякі з них я переклала. Щодо Ковалика — це була оплачувана робота. До речі, я під час карантину переклала поему Байрона «Каїн» і деякі його вірші.

— Чиї книги читаєте сьогодні?

— Нещодавно дочитала мемуари Маннергейма, зараз читаю «Вісім релігій, що панують у світі» Стівена Протеро, а паралельно «Зникнення президента» Білла Клінтона-Джеймза Паттерсона і «Кинути каменем» Романа Горака.

— У 1998 році вийшли два окремих видання вашої поеми про І. Мазепу «Автограф на Україні». Чому саме Мазепа?

— Почула по радіо поему Ліни Костенко «Берестечко» і була під враженням. Почала вибирати, про кого б і я могла написати. А потім у напівсні до мене прийшов сам Мазепа. Поема з цього і починається.

— 2013 року вийшло двотомне видання вашого роману «Правила ходіння проти вітру».  Головний герой Мася спілкується зі снами, привидами, намагається написати детектив, проживає в середмісті Львова. Яка основна думка твору?

— Перший том містить поезії, а другий оповідання, повісті та першу частину роману. Другу я написала пізніше, до Форуму видавців у Львові будуть видані обидві частини окремою книгою. Про основну думку спитайте вчителів або критиків: вони на цьому краще розуміються. Дурнуватий незахищений Мася єдиний дбає про порятунок людства напередодні кінця світу.

— Існує твердження, що сьогодні в українській літературі немає титанів. Чому зник «масштаб»?

— Ну, титанів сьогодення при таких мізерних тиражах визначать хіба що нащадки. Навіть письменники один одного не знають — що ж казати про читачів?!

— Який останній фільм змусив вас заплакати?

— «Професіонал» з Бельмондо — вчора передивилася.

— Сьогодні книги із життя багатьох витісняють фільми та серіали. Як  ставитеся до літературних  екранізацій і до того, що люди більше дивляться, ніж читають?

— Жодна екранізація не замінить книгу. Кожен режисер дає своє прочитання книги, обов’язково щось змінює, скорочує чи додає. Тому багато залежить від особистості режисера. Порівняйте хоч «Сталкер» Тарковського з «Пікніком на узбіччі» Стругацьких. Є багато чудових авторських фільмів — краще дивитися їх, а не екранізації.

Хочу додати: у кінорежисерів багато засобів впливу на глядача і передачі інформації, а у письменників — тільки слово.

— Що вам подобається робити знову і знову?

— Читати. Слухати класичну музику. Дивитися хороші фільми. Мандрувати.

— Розкажіть про сім’ю, в якій ви росли?

— Мало кому  пощастило з батьками так, як мені. Тато вчив мене кататися на лижах, ковзанах, їздити на ровері, виготовляти луки і паперових зміїв. З мамою я слухала класичну музику, а ще вона дуже багато читала.  Вони були інженерами. Сестра молодша за мене на 15 років, тож я зростала практично одна. Від мами мені дісталися польська і марійська кров, від тата — інґерманландська і польська. Записані, звісно ж, росіянами.

— Який найкращий урок ви взяли від життя?

— Я засвоїла дуже корисну річ: всупереч завжди краще, ніж завдяки.

— Якби ви могли обрати епоху, в якій жити, яку б обрали?

Залежно від настрою.  Від часів Вавилона до далекого майбутнього.

Мені здається, що в будь-яку епоху я знайшла б цікавих людей і цікаве заняття для себе. Тому мені подобається гіпотеза реінкарнацій.

Максим Петях

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я