Ще вранці бути собою
рівною радісною
до всіх однаковою
розсудливою вирозумілою
зустріти знайомого незнайомця
випити разом кави
і втратити спокій
і раптово відчути зміни
гупіт серця шаленство крові
інфлюенцу гарячку тремт
що він дав мені
що він вкинув у мою каву
що тепер мене так кумарить
що тепер певно він єдиний
може зняти оту хворобу
ні не може й він бо не лікар
бо він сам і є героїн
призводитель тої болячки
він спокійний а я пропала
***
Випадкова чи невипадкова
просто зустріч у дверях готелю
ми колись були трішки знайомі
неочікуване спіткання
пара слів тихий голос чемність
просто усмішка гарні манери
і нічого у світі не сталось
а насправді сталось усе
бо змістились грунти і ріки
і Оріль потекла до Бугу
щоб виповнилися завітні скрижалі
про гріх первинний
перезавантаження компа
перезавантаження серця
відтепер він у епіцентрі
всіх сум’ять і ночей безсонних
і тепер той ласкавець – усе
я ж ніщо лиш приставка до нього
покотилось моє життя
ніби м’ячик йому під ноги
***
Буває ніжність наче клич на герць
(Ципріан Норвід)
Ти живеш так далеко
що тебе не торкнутись рукою
Ти мене торкаєшся словом
я тебе торкаюся словом
тільки словом
бо ми це слова
***
Пити листа від тебе
як склянку води у спеку
ловити слова
ніби струмінь живильного кисню
***
Ти мене посадив на голку
Ти мене зробив наркоманкою
без Твоїх листів я не можу жити
дай дозу
вколи мені в вену
своє слово де трішки ласки
***
Читаєш у моєму серці
як Фройд – сновидіння своїх пацієнток
рвеш мою душу
як Ростропович віолончель
Я ТОБІ ПРИЗНАЧАЮ ПОБАЧЕННЯ
Я тобі призначаю побачення
на перехресті віршів
написаних тобою колись
іншим мені незнайомим жінкам
їхні ніжні обличчя
фосфоряться
відблисками твого почуття
руки-ріки течуть у безвість
і вуста їх беззвучно сміються
якщо ти не прийдеш
не ображуся зовсім
бо у цім Пантеоні любові
її вистачить всім ще надовго
і тим що давно відкохали
і тим що в нестямі тепер
і майбутнім страждальцям
коли ж Ти часинку знайдеш
то одної погожої днини
ми разом ввійдемо у річку
у якій Ти іще не бував
і дістанемось того берега
де щасливим іржанням
зустріне нас коней двійко
посідаєм на коників
і поскачемо лісом орільським
будем вдвох полювати на рими
що розсипано тут їх неміряно
почитаємо Райнера Рільке
пом’янемо предків горілкою
а як зморимось сонцеп’янко
то дістанем солодких пряників
маковейських п’янких медяників
із моєї холщової торби
й будем ласувать досхочу
сонце втомиться піде за обрій
вірю ми не пощезнем як обри
буде добре землі цій
після нас хоч – та добре
і на коло повернеться
слава предків утрачена…
а сьогодні сьогодні –
я тобі призначаю побачення…
У РОЗЛУЦІ
Це не так що мовляв між нами
понад тисячу миль розлуки
вчора Муза твоя прилітала
і весь вечір ми гомоніли
З нами був Фредерік Шопен
грав ноктюрни на фортеп’яно
ми читали листи до ночі
пригубивши Pinot Noir
літній вечір до нас прихильний
шелестів зелено і м’яко
а я танцювала наго
допиваючи пізнє бургундське…
***
Ти бував в цім саду не раз
милувався молочною зливою
яблуневого майського квіту
ласував нетерпляче
твердими зеленими яблуками
задовго до Спаса
смакував Тобі білий налив
що на Першу Пречисту визрів
скуштував і чорного плоду
на Другу Пречисту
так ти яблука любиш
не забудь
про гостинність осіннього саду
і про шерех його оксамитний
може бути щось десь на гілці
ще чекає на тебе останнє
золоте найсолодше ябко
***
хтось вклав мені в руки скарб
вазу тонкого чистого шкла
не знати чи то у дарунок
чи просто дали потримати
на мить
так боюся пошкодити
чи не дай Бог впустити
кришталеву дорогоцінність
бо розбити її – то серце своє
розбити на друзки
ШЛЯХЕТНІСТЬ ПОЧУТТІВ
Не змагаємось хто з нас вищий
а змагаємось хто кого дужче потай кохає
не боїмося віддати більше
боїмось не додати
коли хочу молитись навколішки
до Тебе як до Ікони
піднімаєш мене
і сам стаєш на коліна
***
Там де Ти прохолодне літо
там де я невгамовна спека
люди просять у Бога про інше
про те чого в них немає
Ти просиш у мене
надіслати хоч жменьку сонця
називаєш мене промінчиком
сонця на безгомінні
Я тебе називаю киснем
зі свіжих вологих луків
І благаю тебе
пролитися щедрим дощем…
ГОРОБИНА
На Пімена Палестинського
дівчата ходили в ліс
бо збирати був час горобину
щоб варити її на меду
щоб зробити з неї намисто
щоб зустріти свого нареченого
на світанку сьогодні
накричали мені горобці
про криваву ніч горобину
і збагнула що мрія даремна –
розсипалося намисто…
не ходить мені з Ним у хащі
не збирати грибів і ягід
не спивати кров лісу з вуст
бо гріх то великий –
вінчаного хлопця кохати
ЗАМКНЕНІ ВУСТА
Торкавсь мене рукою і щокою,
торкався словом у листах.
В твоїй душі нема спокою,
та міцно стулені вуста.
Твоя душа тверда мов криця,
моя ж – відкрита і проста.
Яку ж ховають таємницю
ці щільно замкнені вуста?
Ось я уся перед тобою
і в серці ніжність наче ніж.
Чому ж так гордо, наче воїн,
чи сфінкс єгипетський стоїш?
Горять добром медові очі,
і грає усміх на вустах.
Та не для нас палають ночі
і приліта кохання птах.
Ти кажеш, молодість не верне,
й що ти не той. Та я все та!
На споді літа кухоль меду,
на денці кухля – гіркота.
ТВОЄ ОБЛИЧЧЯ
Твоє обличчя за вікном вагону
світилося, немов ясна зоря,
урамлена у темряву перону.
І довгий погляд той, ченця з монастиря.
В нім билася душа, неначе бранка,
закута в клітку канонічних рун,
вакханка, монахиня й хуліганка,
а в ній чуттів приборканих тайфун.
Ті очі і мовчали, і кричали,
у келію чи в щастя стрімголов?
І мліли, й милувались, і страждали,
чогось боялись і бажали знов.
Ті очі обіймали, наче руки,
ті очі цілували замість губ.
І на порозі довгої розлуки
нам двом заграв оркестр із тисяч труб.
Перон хитнувсь, і обірвалась п’єса,
мій поїзд плавно полетів у ніч.
«Про-щай, про-щай!» – стучали в такт колеса:
«До нових, до коханих стріч!»
Не вірю у премудрість Соломона,
що все минає, і що все мине.
Закарбувалось в серці, мов ікона,
Твоє лице, прекрасне й неземне.
Із Анни Ахматової
***
Сьогодні не було мені листа:
Забув він написати чи поїхав;
Весна сріблиться переливом сміху,
В затоці вітер кораблі хита.
Сьогодні не було мені листа.
Зі мною зовсім ще недавно був він,
Такий закоханий, ласкавий, мій,
Та це було посеред білої зими,
Тепер весна, й печаль її отруйна
Зі мною зовсім ще недавно був він…
Я чую: звук тремтячого смичка
Так болісно, мов перед смертю, б’ється
І лячно так, що серце розірветься,
Не допишу цього я ніжного рядка…
ІЗ РІЛЬКЕ
Е Р О Т
Маски! Маски! – орудує спокусливий Ерот
Хто ж в змозі протистояти сяючому лику?
Коли неначе літнє сонцестояння
він переломить прелюдію весни.
Серед розмови, легкої, пустотливої
раптово – зміна. І стане все серйозно…
Щось скрикнуло… і затремтиш.
І назви цьому нема, і так неначе ти у храмі.
О, пропав, пропав! І так раптово
лиш це миттєве божисте торкання
і щось уже змінилося в житті,
вже доля народилася.
І плаче у тебе в глибині якесь джерельце…
Із РІЛЬКЕ
ПІСНЯ АБЕЛОНИ
Ти, за котрою я плачу ві сні
в одинацькій моїй постелі
ти, ім‘я якої
я в собі колишу мов дитину.
Ти, що мене опівночі згадуєш
і заснути не можеш –
не вишукуй наймення для дива,
що так нас бентежить, живих, у цім світі.
Лиш поглянь на закоханих,
тільки слів їх не слухай:
слова ті облудні.
Це через тебе я сам.
Лиш тебе я одну пам’ятаю
ніби хвиля прибою надходиш,
білопінно, ледь чутно – хвилюєш.
Знав я багато обіймів, і багато вже їх розгубив
й тільки ти знов і знов виникаєш,
постаєш, ти навіки зі мною.
Я тебе не торкнувся, але я тебе взяв у полон.
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
