Леся Степовичка. Перезавантаження серця

0
149

Ще вранці бути собою

рівною радісною

до всіх однаковою

розсудливою вирозумілою

зустріти знайомого незнайомця

випити разом кави

і втратити спокій

і раптово відчути зміни

гупіт серця шаленство крові

інфлюенцу гарячку тремт

що він дав мені

що він вкинув у мою каву

що тепер мене так кумарить

що тепер певно він єдиний

може зняти оту хворобу

ні не може й він бо не лікар

бо він сам і є героїн

призводитель тої болячки

він спокійний а я пропала

***

Випадкова чи невипадкова

просто зустріч у дверях готелю

ми колись були трішки знайомі

неочікуване спіткання

пара слів тихий голос чемність

просто усмішка гарні манери

і нічого у світі не сталось

а насправді сталось усе

бо змістились грунти і ріки

і Оріль потекла до Бугу

щоб виповнилися завітні скрижалі

про гріх первинний

перезавантаження компа

перезавантаження серця

відтепер він у епіцентрі

всіх сум’ять і ночей безсонних

і тепер той ласкавець – усе

я ж ніщо лиш приставка до нього

покотилось моє життя

ніби м’ячик йому під ноги

***

Буває ніжність наче клич на герць

(Ципріан Норвід)

Ти живеш так далеко

що тебе не торкнутись рукою

Ти мене торкаєшся словом

я тебе торкаюся словом

тільки словом

бо ми це слова

***

Пити листа від тебе

як склянку води у спеку

ловити слова

ніби струмінь живильного кисню

***

Ти мене посадив на голку

Ти мене зробив наркоманкою

без Твоїх листів я не можу жити

дай дозу

вколи мені в вену

своє слово де трішки ласки

***

Читаєш у моєму серці

як Фройд – сновидіння своїх пацієнток

рвеш мою душу

як Ростропович віолончель

Я ТОБІ ПРИЗНАЧАЮ ПОБАЧЕННЯ

Я тобі призначаю побачення

на перехресті віршів

написаних тобою колись

іншим мені незнайомим жінкам

їхні ніжні обличчя

фосфоряться

відблисками твого почуття

руки-ріки течуть у безвість

і вуста їх беззвучно сміються

якщо ти не прийдеш

не ображуся зовсім

бо у цім Пантеоні любові

її вистачить всім ще надовго

і тим що давно відкохали

і тим що в нестямі тепер

і майбутнім страждальцям

коли ж Ти часинку знайдеш

то одної погожої днини

ми разом ввійдемо у річку

у якій Ти іще не бував

і дістанемось того берега

де щасливим іржанням

зустріне нас коней двійко

посідаєм на коників

і поскачемо лісом орільським

будем вдвох полювати на рими

що розсипано тут їх неміряно

почитаємо Райнера Рільке

пом’янемо предків горілкою

а як зморимось сонцеп’янко

то дістанем солодких пряників

маковейських п’янких медяників

із моєї холщової торби

й будем ласувать досхочу

сонце втомиться піде за обрій

вірю ми не пощезнем як обри

буде добре землі цій

після нас хоч – та добре

і на коло повернеться

слава предків утрачена…

а сьогодні сьогодні –

я тобі призначаю побачення…

У РОЗЛУЦІ

Це не так що мовляв між нами

понад тисячу миль розлуки

вчора Муза твоя прилітала

і весь вечір ми гомоніли

З нами був Фредерік Шопен

грав ноктюрни на фортеп’яно

ми читали листи до ночі

пригубивши Pinot Noir

літній вечір до нас прихильний

шелестів зелено і м’яко

а я танцювала наго

допиваючи пізнє бургундське…

***

Ти бував в цім саду не раз

милувався молочною зливою

яблуневого майського квіту

ласував нетерпляче

твердими зеленими яблуками

задовго до Спаса

смакував Тобі білий налив

що на Першу Пречисту визрів

скуштував і чорного плоду

на Другу Пречисту

так ти яблука любиш

не забудь

про гостинність осіннього саду

і про шерех його оксамитний

може бути щось десь на гілці

ще чекає на тебе останнє

золоте найсолодше ябко

***

хтось вклав мені в руки скарб

вазу тонкого чистого шкла

не знати чи то у дарунок

чи просто дали потримати

на мить

так боюся пошкодити

чи не дай Бог впустити

кришталеву дорогоцінність

бо розбити її – то серце своє

розбити на друзки

ШЛЯХЕТНІСТЬ ПОЧУТТІВ

Не змагаємось хто з нас вищий

а змагаємось хто кого дужче потай кохає

не боїмося віддати більше

боїмось не додати

коли хочу молитись навколішки

до Тебе як до Ікони

піднімаєш мене

і сам стаєш на коліна

***

Там де Ти прохолодне літо

там де я невгамовна спека

люди просять у Бога про інше

про те чого в них немає

Ти просиш у мене

надіслати хоч жменьку сонця

називаєш мене промінчиком

сонця на безгомінні

Я тебе називаю киснем

зі свіжих вологих луків

І благаю тебе

пролитися щедрим дощем…

ГОРОБИНА

На Пімена Палестинського

дівчата ходили в ліс

бо збирати був час горобину

щоб варити її на меду

щоб зробити з неї намисто

щоб зустріти свого нареченого

на світанку сьогодні

накричали мені горобці

про криваву ніч горобину

і збагнула що мрія даремна –

розсипалося намисто…

не ходить мені з Ним у хащі

не збирати грибів і ягід

не спивати кров лісу з вуст

бо гріх то великий –

вінчаного хлопця кохати

ЗАМКНЕНІ ВУСТА

Торкавсь мене рукою і щокою,

торкався словом у листах.

В твоїй душі нема спокою,

та міцно стулені вуста.

Твоя душа тверда мов криця,

моя ж – відкрита і проста.

Яку ж ховають таємницю

ці щільно замкнені вуста?

Ось я уся перед тобою

і в серці ніжність наче ніж.

Чому ж так гордо, наче воїн,

чи сфінкс єгипетський стоїш?

Горять добром медові очі,

і грає усміх на вустах.

Та не для нас палають ночі

і приліта кохання птах.

Ти кажеш, молодість не верне,

й що ти не той. Та я все та!

На споді літа кухоль меду,

на денці кухля – гіркота.

ТВОЄ ОБЛИЧЧЯ

Твоє обличчя за вікном вагону

світилося, немов ясна зоря,

урамлена у темряву перону.

І довгий погляд той, ченця з монастиря.

В нім билася душа, неначе бранка,

закута в клітку канонічних рун,

вакханка, монахиня й хуліганка,

а в ній чуттів приборканих тайфун.

Ті очі і мовчали, і кричали,

у келію чи в щастя стрімголов?

І мліли, й милувались, і страждали,

чогось боялись і бажали знов.

Ті очі обіймали, наче руки,

ті очі цілували замість губ.

І на порозі довгої розлуки

нам двом заграв оркестр із тисяч труб.

Перон хитнувсь, і обірвалась п’єса,

мій поїзд плавно полетів у ніч.

«Про-щай, про-щай!» – стучали в такт колеса:

«До нових, до коханих стріч!»

Не вірю у премудрість Соломона,

що все минає, і що все мине.

Закарбувалось в серці, мов ікона,

Твоє лице, прекрасне й неземне.

Із Анни Ахматової

***

Сьогодні не було мені листа:

Забув він написати чи поїхав;

Весна сріблиться переливом сміху,

В затоці вітер кораблі хита.

Сьогодні не було мені листа.

Зі мною зовсім ще недавно був він,

Такий закоханий, ласкавий, мій,

Та це було посеред білої зими,

Тепер весна, й печаль її отруйна

Зі мною зовсім ще недавно був він…

Я чую: звук тремтячого смичка

Так болісно, мов перед смертю, б’ється

І лячно так, що серце розірветься,

Не допишу цього я ніжного рядка…

ІЗ РІЛЬКЕ

Е Р О Т

Маски! Маски! – орудує спокусливий Ерот

Хто ж в змозі протистояти сяючому лику?

Коли неначе літнє сонцестояння

він переломить прелюдію весни.

Серед розмови, легкої, пустотливої

раптово – зміна. І стане все серйозно…

Щось скрикнуло… і затремтиш.

І назви цьому нема, і так неначе ти у храмі.

О, пропав, пропав! І так раптово

лиш це миттєве божисте торкання

і щось уже змінилося в житті,

вже доля народилася.

І плаче у тебе в глибині якесь джерельце…

Із РІЛЬКЕ

ПІСНЯ АБЕЛОНИ

Ти, за котрою я плачу ві сні

в одинацькій моїй постелі

ти, ім‘я якої

я в собі колишу мов дитину.

Ти, що мене опівночі згадуєш

і заснути не можеш –

не вишукуй наймення для дива,

що так нас бентежить, живих, у цім світі.

Лиш поглянь на закоханих,

тільки слів їх не слухай:

слова ті облудні.

Це через тебе я сам.

Лиш тебе я одну пам’ятаю

ніби хвиля прибою надходиш,

білопінно, ледь чутно – хвилюєш.

Знав я багато обіймів, і багато вже їх розгубив

й тільки ти знов і знов виникаєш,

постаєш, ти навіки зі мною.

Я тебе не торкнувся, але я тебе взяв у полон.

“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я