У наш час, як повідомляє сайт «ЛітАкцент», просякнутий медіа й медійністю, – від досі живого «тєліка» до колонок на сайтах і власних маленьких чи більших медіа на сторінках у соцмережах – сучасні українські письменники, страшно сказати, постають перед низкою надскладних моральних виборів. Із одного боку, стало очевидним, що появлятися в медіа треба багато й часто: і особисті фейсбуки-інстаграми-твітери, і письменницькі публічні сторінки, і статті, і радіо, і якщо можна, то й ефіри на центральних каналах – нині це мастхев. З іншого – письменникам треба як ніколи добре зважувати, що і де вони говорять та пишуть: «шоковані соцмережі» розносять скріншоти й відео зі швидкістю світла, а хвилею гейту й кенселинґу може якщо не знести, то надовго заплямувати будь-кого. З якогось третього чи четвертого – лаври блогера-стотисячника, медійної персони, лідера думок і морального авторитета нації не лише приємно гріють самолюбство, а й можуть конвертуватися в кращі продажі книжок. Тож тут, як і завжди, – питань більше, ніж відповідей.
Чи мусить письменник бути «моральним авторитетом нації» (або витрачати зусилля свої чи найманих працівників, аби створювати такий образ), а чи хай знає свої книжки і в політику не пхається? Чи погано, що література не відбиває проблем реальності аж настільки, щоби прямо на неї впливати – і чи аж так добре, коли політична повістка прямо й неприкрито звучить зі сторінок художніх книжок? І що найчастіше виходить із того, що сучасні українські письменники таки переступають межу між мистецтвом і реальністю в бік публічних висловлювань на політичні теми – аж до прямого виявлення своїх політичних симпатій чи навіть політичної агітації?
Почати варто з того, що особисті фейсбук-сторінки письменників усе частіше перетворюються на майданчики для різних закликів (зокрема й політичних) ще з часів Євромайдану. Градус цих висловлювань різко підвищився в останні два роки: перед президентськими й парламентськими виборами 2019 року дуже багато письменників і письменниць прямо чи завуальовано висловили підтримку когось із ключових кандидатів чи політичних сил. Щось схоже бачимо й зараз, напередодні місцевих виборів. І хоча тільки ліниві тоді (та й тепер) не звинувачували одне одного у «продажності», називати всі без винятку такі висловлювання агітацією все ж навряд чи випадає. Проте історія сучукрліту пам’ятає й інші часи.
«Орлеанська діва» й невиконане замовлення
У 2011 році Оксана Забужко дала розлоге інтерв’ю журналу «Країна», у якому зокрема прокоментувала висловлювання Юлії Тимошенко, що та хотіла б, аби єдиний список опозиційних сил очолила «людина рівня Ліни Костенко»: «Ліні Костенко 81 рік. Вона ніколи не була громадським діячем. Використовувати її в тій ролі, у якій два роки тому виступала Тигрюля, з якою фотографувалися, – це цинічний і шахрайський піархід. Нахабство, що перевершує все. От ставимо на чолі списку людину, яку два покоління знають зі шкільної лави, і вона прикриє всіх інших, невидимих. Та дайте спокій, не юзайте вже цих стариків. Левка Лук’яненка поюзали, Дмитра Павличка – всіх за списком, кого можна було, вже використали». Коли після цієї її репліки прозвучало питання, чи пропонували самій Оксані Стефанівні очолити список якоїсь політсили, вона відповіла, що з 2004 року «сватали» її всі, «окрім Регіонів і комуністів», але вона відмовилась, бо вважає, що «письменник і політик – різні професії. Вони порізному вживають мову. Політик говорить те, що має зрозуміти кожен. Письменник називає те, що ще висить у повітрі… Це форма впливу на свідомість. Але не для “тепер і тут”».
«Нульові» стали тим єдиним поки що періодом в історії незалежної України, коли політичні сили розглядали постаті відомих письменників як засіб залучення електорату. Надалі їх майже повністю витіснять представники та представниці шоубізнесу – електорату що далі, то більше потрібні якомога впізнаваніші обличчя. Утім, цей період позначився доволі цікавим «перетином» художньої літератури й політичної реальності.
Марію Матіос ми нині знаємо не лише як письменницю й лауреатку Шевченківської премії, а й депутатку Верховної ради передостанніх двох скликань у складі партії «УДАР» Віталія Кличка та Блоку Петра Порошенка відповідно. Проте в тих-таки нульових політичні симпатії письменниці були спрямовані в бік іншої політичної сили. 2006 року в львівській агенції «Піраміда» та харківському видавництві «Фоліо» вийшли дві книжки: «Містер і місіс Ю в країні укрів» Марії Матіос та «Убить Юлю» Юрія Рогози (пізніше перекладена українською). І в образах протагоністок обох книжок, попри традиційні застереження «всі персонажі вигадані, будь-яка подібність із реальними людьми випадкова», дуже виразно зчитується образ однієї відомої української політикині.
Чимало українських політиків кінця 90-х – початку 2000-х у рамках агітаційних кампаній вдавалися до замовлення своїх охудожнених біографій (згадати хоча б «Загадку Віктора Януковича» авторства Валентина Чемериса). Про ймовірну літературну цінність цих опусів нічого й казати. Але ситуація з цими двома книжками дещо інша. Марія Матіос – одна з найпомітніших письменниць свого часу, «свіжа» лауреатка Шевченківської премії. Юрій Рогоза – популярний іще з 90-х автор «бандитських» трилерів, сценаріїв кіно та серіалів (зокрема «Дня народження Буржуя»). Вкрай сумнівно, що образ політикині одночасно й випадково став джерелом натхнення для обох цих авторів на різних кінцях України, та ще й різними мовами. Як і важко судити, наскільки вплинули на рейтинг політичної сили, очолюваної цією політикинею, образи «счастливой и юной-юной, несмотря на нелепое платьице и круги под глазами» прем’єрки-ідеалістки, на яку розпочали полювання «сильні світу цього» олігархи Пінчерук та Полошенко, чи «орлеанської діви» Улі Милашенко, яка першою безстрашно ступила в чоловічий аркан у саду політичного нетерпіння. Проте факт залишається фактом: обидві книжки вийшли патетичними, смішними й недолугими й за художньою якістю недалеко втекли від романтизованих біографій пузатих дядьків у вишиванках на тлі соняшникових полів.
Показово, що ця сама політикиня – вічний «другий» (а нині вже й «третій») номер у президентських і парламентських перегонах – не втратила віри у вплив літератури на реальність і перед президентськими виборами 2019 року залучила до своєї агітаційної кампанії не кого-небудь, а самого Пауло Коельйо. Бразильський письменник знявся в документальному фільмі про неї, сказавши там, серед іншого, що «у неї є харизма» і «вона здатна керувати країною». Як і в попередніх випадках, агітаційного й «замовного» характеру цих висловлювань політикиня не визнала, а як це вплинуло на результат президентської гонки (ніяк) – ми і так знаємо. Нашому народу до вподоби вигадані персонажі, проте на цьому етапі історії – все ж із «тєліка», а не книжок.
Великі й малі «моральні авторитети»
Для українських письменників «першого ешелону» висловлювання на політичну тематику, надто в гарячі передвиборчі часи, стали таким самим мастхевом, як і загалом медійна проявленість. Згадана вже Оксана Забужко регулярно, вже вибачте, «влізає» в цей танк ще з часів Помаранчевої революції. Вона – часта гостя політичних токшоу, дає інтерв’ю та коментарі на політичну тематику дуже різним медіа (зокрема й таким, як «Факты и комментарии»), а політичні пости на її публічній сторінці в фейсбуці, де вона традиційно не надто добирає висловів, збурюють гарячі соцмережні дискусії. Забужко сміливо робить прогнози про долю України, переймається її міжнародним іміджем, її висловлювання (як-то «вибір між Януковичем і Тимошенко – це вибір між чоловічою й жіночою зонами») підхоплюються й розходяться. Та й збірки есеїв – від «Let my people go» до тієї таки «І знов я влізаю в танк» – з розмислами про українське суспільство, те, як воно мислить і робить певні вибори (політичні зокрема), Забужко видає регулярно. Про те, що вона не раз бере на себе роль просвітниці й тієї-таки «моральної авторитетки нації», зокрема, заходячи й на територію політики аж надто завзято, у навкололітературних колах уже втомилися жартувати. А перед цими виборами письменниця записала рекламний ролик на підтримку партії, що її підтримує більшість (довкола)літературного люду. Та й критикувати рішенння й висловлюванння чинного президента й парламенту не перестає – цей «танк» Оксана Забужко точно вестиме в бій до кінця.
Роль політичного аналітика від світу літератури припала до душі й Юрію Андруховичу. Як і Забужко, він є автором колонок на політичну тематику ще з «помаранчевого» Майдану. Зокрема, під час президентської кампанії 2010 року він чи не першим висловив побоювання, що Крим і Донбас зрештою від’єднаються від України, після перемоги Януковича «посипав голову попелом», що не агітував за Тимошенко як «менше зло». Під час Євромайдану був налаштований оптимістично, міркував про те, що він – чи не єдино можлива форма української євроінтеграції. В 2017 році на сайті «Збруч» вийшла колонка Андруховича під назвою «Эдиная краина», у якій він укотре наголосив контраст між «східними» й «західними» українцями й висловив доволі утопічну мрію про те, що по всій Україні розумітимуть і вживатимуть слова «ґирлиґа» і «афини». І навколо неї розгорілась справжня дискусія: думку Андруховича розвинули й підтримали на тому-таки «Збручі» Тарас Прохасько й Олександр Бойченко, думки ж навкололітературних (та й не лише) соцмереж розділилися. До того ж чимало представників культурної сфери відверто звинуватили Андруховича у шкідництві й розпалюванні ворожнечі в зовсім непідходящий час. Як і Забужко, протягом усього 2019 року Андрухович активно розмірковує в колонках на «Збручі» й інтерв’ю численним медіа, як же сталося так, що українці зробили саме такий вибір, і як можна це змінити. Та, як і Оксана Стефанівна, перед місцевими виборами він не робить жодних прогнозів, не висловлює ніяких симпатій, хіба далі час від часу нарікає на звуження для українців безвізу з шенгеном і скрушно констатує, що нинішню владу треба якось спиняти і скидати.
Сергій Жадан долучився до своїх старших колег у ролі політичного рупора вже в час Євромайдану. І фейсбук-сторінка письменника рясніла мотиваційними постами й закликами, і сам він був активним учасником протестів у Харкові. У вогонь критики чинного президента, тоді ще кандидата, його програми й політичної сили Жадан, літературна «кар’єра» й медійна видимість якого в останнє десятиліття стрімко пішли вгору, навесні 2019 року теж докинув не одне «поліно» у вигляді колонок, інтерв’ю та участі в телепрограмах. Так, Жадан, як і майже всі колеги по цеху, був зовсім не в захваті від вибору українського народу. Але в час нинішньої виборчої кампанії, на відміну від більшості «фейсбучних воїнів» від культури, Жадан таки не сидить склавши рук. І я зараз не лише про утопічну мрію цілої культурної сфери, яка весь минулий місяць радісно підспівувала «а нині Вова пензлює до Ростова».
На посаду міського голови Харкова нині балотується Олег Абрамичев – волонтер, підприємець і співзасновник «Благодійного фонду Сергія Жадана». І письменник висловлює йому свою підтримку зовсім не статтями й колонками, а «в полях» – даючи зі своїм музичним проєктом «Жадан і Собаки» концерти на підтримку. Робить це цілком незавуальовано – десь так само, як і додає в своїх навколополітичних коментарях різним медіа, що він не політик, не політичний стратег і не те щоб розуміється на цій темі. Непретензійно й «неавторитетно», проте щиро.
Отже: починаючи з тієї-таки зими-весни 2019 року в українських соцмережах і культурних медіа не бракує голосів від культури й літератури, що говорять про політику. Окрім уже названих «авторитетів», до критики чинної влади долучаються колонками, есеями й фейсбучними постами Андрій Курков, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Андрій Бондар. Ледь не в регулярні «політичні аналітики» від літератури на «Збручі» та інших ресурсах «записався» Андрій Любка, згірчено розмірковуючи про те, що це «старі політики» (зокрема одна вже не раз тут згадана політикиня) допустили прихід «нових» і – куди ж без цього – утопічно мріючи для цієї політикині про посаду канцлерки. Мовчати не можемо й не хочемо, і це, напевно, добре – проте наш культурний «Майдан» уже другий рік звучить переважно в інтернеті. Не кажучи вже про пряму агітацію: нині на таке мало хто з письменників наважився би. Хіба за покликом серця…
Назад у нульові?
…чи, як стверджує тепер голова Львівського осередку Національної спілки письменників Ігор Гургула, «за стилістичною необачністю». Історія – якраз із тих, які «шокували соцмережі»: 16 жовтня на сайті «Гал-інфо» з’явилося звернення Гургули до львів’ян із прямим закликом голосувати на місцевих виборах за політичну силу чинного президента. А наступного дня один із кандидатів у депутати від цієї політсили, Тарас Кльофа, опублікував у себе на сторінці в фейсбуці спільне фото з членами НСПУ та подяку їм за підтримку. Праведно обурилась і решта фейсбуку, і самі спілчани – аж настільки, що висловили недовіру голові осередку (станом на 20 жовтня відповідний лист-звернення підписали понад 50 письменників і письменниць) і зобов’язали його прибрати скандальне фото звідусюди, де воно було розміщене, та публічно вибачитися.
Будьмо чесними: в 2020 році вкрай наївно думати, що публічна підтримка хай би й цілого локального осередку НСПУ забезпечила би кандидатові чи політичній силі стовідсоткову перемогу на виборах чи бодай скільки-небудь суттєво повпливала на їхній результат. Як ми вже бачили, цей сценарій «апробували» ще в нульових, але вкрай малоуспішно (зокрема і для самих письменників, які взяли в тому участь). Так само наївно й думати, що Ігор Гургула опублікував своє звернення «за покликом серця» – надто вже швидко він почав від нього відхрещуватися. І хоча це явно не той випадок, коли можна говорити про крах чиєїсь літературної кар’єри чи репутації – від таких спільних фото в номенклатурному стилі останніми роками нам смішнувато, але від цього багато кому стало справді моторошно.
Ми не перший рік говоримо про відірваність від реальності – навіть не так літератури, як навкололітературних державних установ. Посміюємося навіть із «альтернативного літпроцесу» й сумнуватих відголосків радянщини, який він транслює. Але за наявності підтримки ключової політичної сили саме такий літпроцес міг би виявитися єдиним затребуваним. Згадаймо хоча б цьогорічні святкування Дня незалежності – не повіяло вам тим самим «альтернативним» від хору дівчат у віночках на тлі самі пам’ятаєте якого музичного попурі? Тому від цього фото, хоч би скільки не звучало спростувань і вибачень – нам уже не так смішно, як страшно.
Наші голоси, хай би скільки їх було, ризикують потонути в хорі дівчат у віночках. Навіть найгучніші з них, котрі звучать звідусіль, звідки можна, – все ще трагічно не долинають до тих, хто мав би їх почути. Проте що ми вже достатньо добре зрозуміли – це те, що для досягнення хай якої благородної мети добрі таки не геть усі засоби. І те, що хоча ми й говоримо (чи кричимо) до таких, як самі – чи й самі до себе, – говорити таки треба. Щоби раптом повернення навіть не в нульові, а значно-значно далі не розпочалося із заборони однієї книжки.
