У книзі «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова» розповідається про жаргон і діалект, про архаїзми та неологізми, «солодюцькі слова», про стилі, запозичення і фразеологізми, суржик та літературну мову.
Літературознавиця і перекладачка Анастасія Левкова підготувала та видала книжку «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова». Взятися за таку тему її надихнув інтерес до мови.
«Кайфово спостерігати за словами в рідній та чужих мовах, роздумувати над ними, порівнювати, любовно перекочувати їх у роті. Я майже фізично відчуваю, як мова витанцьовує на наших язиках. І мені хотілося передати це відчуття іншим, розповісти про ті явища, які видаються мені цікавими й привабливими. Показати різні стилі мовлення, поміркувати, чи варто аж так стежити за тим, щоб усе говорене було літературним, поглянути, чим суржик шкодить, а чим він грайливий і як із ним можна бавитися», — розповідає авторка кореспонденту Gazeta.ua.
Каже, що в останні десятиліття наша мова зазнає великого впливу від англійської, але при цьому ще й активно відроджується.
«Вплив іноземних мов — це явище, з яким сьогодні стикаються, либонь, усі мови світу, навіть ті, які дуже дбають про чистоту, наприклад французька, чеська. Цікавим в українській натомість є те, як відроджуються застарілі слова. Якщо слово застаріло, чи це значить, що його можна нести на цвинтар мови? Ніт, не значить. До речі, саме слово «ніт», яке може комусь здаватися новітнім, жаргонно-грайливим, вживали у своїх творах Панас Мирний та Павло Грабовський. Є ще чимало прикладів слів, які в радянські часи вважалися застарілими, діалектними, а в 1990-2000-х повернулись до активного вжитку: «відсоток», «навзаєм», «часопис» тощо».
Літературну мову звикли називати еталонною, як для письма так і спілкування, утім, Левкова нагадує, що мова взагалі — явище значно ширше, ніж літературна. Та лише тоненька крига на великій потужній ріці всієї мови.
«Літературна мова — це справа домовленості: науковці домовляються, що ось це вважатимуть правильним, а решту — неправильним. Мовознавець Юрій Шевельов писав, що з наукового погляду не можна сказати, нібито в мові є щось «правильне» чи «неправильне», бо кожне явище у мові науковець може пояснити, звідки воно прийшло, чому так функціонує. «Але практичні потреби порозуміння, спілкування й закріплення національної єдности, — вів далі, — владно вимагають, щоб норми були і щоб у мові засуджувалося все те, що цим нормам не відповідає». Літературна мова потрібна для того, щоб різні прошарки населення, різні регіони могли порозумітися між собою. Варто пильнувати, щоб мова була літературною на телебаченні, у сфері освіти, в державній сфері — у тому, що об’єднує країну. Те, як люди розмовляють між собою, – це приватна справа кожного. Комусь подобається висловлюватись літературно, хтось говорить діалектом і це найприродніше, хтось не може жити без жаргону – все це окей».
Суржик авторка також не вважає якимсь поганим чи небезпечним явищем. Але наголошує, що небезпечними є фактори, що його викликають
«Суржик небезпечний не сам по собі — якщо комусь подобається говорити суржиком, це його особиста справа, але небезпечним є явище, яке спричиняє суржик, – це явище спричиняє інші нехороші речі, зокрема і слабку державність. Тож боротися треба не із суржиком, а з міцними позиціями російської мови, тобто – варто посилювати позиції української в Україні».
Письменниця нагадує, що історично мова кожної країни мала свої стартові умови та шляхи вирішення мовних проблем. Тому вважає, що не варто опиратися на мовні тенденції та тренди сучасних країн, як на єдиний правильний приклад для успішного розвитку української.
«Наша проблема в тому, що ми будуємо свою державу тоді, коли більшість західноєвропейських розвинених країн, які задають тон і моду ідей у світі, збудувавши свої держави ще 2 століття тому, можуть тепер бавитися в толерантність і політику культурного різноманіття. Але коли вони будували свої держави, то не бавилися в це. Скажімо, Франція у XVIII, XIX, 1-й половині XX століття придушувала свої малі мови. Є навіть спеціальний термін на позначення її боротьби проти, наприклад, окситанської, мови середньовічних трубадурів, – vergonha, бергонья. Британія так само насаджувала англійську через політику заборон і дискримінації. Є безліч інших прикладів»…
Назвали українські слова, які прижилися в інших мовах. Найбільше українізмів у російській та польській.
У російську вони потрапили XIX ст. чи раніше. Це «бондарь», «вареник», «галушка», «корж», «кожух», «хлопец», «хлебороб», «школяр».
Деякі із них витіснили російські відповідники: «пасека» — рос. «пчельник», «сырник» — рос. «творожник», «хлебороб» — рос. «хлебопашец», «стерня» — рос. «жнивьё», «гречка» — рос. «гречиха». До багатьох мов потрапило слово борщ.
Джерело: gazeta.uа.
