Максим Нестелєєв – один із відомих вітчизняних перекладачів літератури молодшого покоління, який відкрив Україні таких книжкових метрів, як Томас Пінчон, Дональд Бартелмі, Вільям Ґеддіс, Джозеф Макелрой. Останнього він навіть запросив до української столиці, де той прочитав відкриту лекцію перед студентами Могилянки.
Зараз Нестелєєв працює над перекладом роману Джеймса Джойса «Finnegans Wake», який вважається найскладнішим текстом в історії світової культури.
Ми поговорили з перекладачем про якість викладання літератури в Україні, відносини між владою і представниками культури, скандал навколо Книгарні Є; стереотип про те, що «ми стали менше читати», та багато іншого.
Я знаю тебе як людину, яка не тільки круто перекладає книги, але і з захватом та любов’ю про них розповідає. Також ти є викладачем літератури, і я хочу тебе запитати як викладача: чи існує в Україні проблема з викладанням літератури, на твою думку?
Я гадаю, що існує проблема з викладачами літератури, тому що, як на мене, важливіший викладач, ніж предмет, який він викладає. Якщо вчитель зацікавлений у своєму предметі, горить ним, то він запалить будь-кого, – хоч це будуть молодші класи, хоч старші, хоч студенти.
З викладанням літератури проблема, як на мене, більше у школі, тому що там, – принаймні з погляду літературознавців, самих письменників, – не зовсім адекватно складено програму. Хотілось би її оновити, але не в сенсі того, щоб додати якісь тексти нових письменників, сучасних, живих класиків; а щоб додати якісь, можливо, цікавіші тексти наших класиків: Шевченка, Пантелеймона Куліша, дещо оновити цей канон.
І тоді, мені здається, це би змусило і вчителів попрацювати наново, оновити свої методичні розробки, і загалом це б зацікавило і школярів, і студентів. Якщо програма постійно оновлюється, ти перебуваєш у постійному русі й показуєш, що література – це не якийсь такий сталий процес, а рух, постійне оновлення, зміна, переоцінка, це завжди цікаво. Тому, як на мене, тут більше проблема людини, ніж самого предмету.
А кого б ти додав до канону?
Практично всіх письменників із канону XIX століття, мені здається, ми вивчаємо. Зазвичай залишається поза увагою харківська школа романтиків, – можна її ширше представити. Це поетичні тексти, балади, доволі читабельні та цікаві, і вони на рівні тогочасної зарубіжної літератури. Це були абсолютно синхронні процеси – наш і західноєвропейський романтизм відбувалися практично одночасно. До цього всі стилі до України надходили дещо із запізненням, а тоді це було синхронно, дійсно цікаво, – явище західноєвропейського масштабу.
І можна було б додати щось із поезії, але, як на мене, тоді виникне проблема, що поезію у школі важко викладати, не всім вона подобається (я навіть не про школярів кажу, а про вчителів). Це має бути вчитель, який сам уміє складати поезію, принаймні на якомусь базовому рівні, вміє нею зацікавити. Не просто банальною «зубрьожкою» віршів, як у нас в школі це відбувалося, коли зубриш вірш, і набридає всім – і вчителю, і школярам по 30 разів [вчити] той самий вірш. Ні, треба в якихось інших форматах це подавати, і це спонукатиме до своєрідного оновлення.
А щодо іншої літератури, – 1920-ті та 1930-ті роки доволі непогано представлені. XX століття я б і не змінював, а XIX століття дещо розширив. Можливо, варто дещо розширити представництво сучасної української літератури у програмі, – і зарубіжної так само, оскільки вона фактично закінчується 80-ми роками XX століття. Ніби вона тоді й померла, у 80-х роках, – але ж вона триває далі.
Зараз, наприклад, мені подобаються заклики включити Гаррі Поттера до програми, але, звичайно, не всі сім томів (бо хто їх прочитає?), а якісь фрагменти. Тут можна зіграти на порівнянні екранізації з книжкою, це завжди дітям цікаво: порівняти, чому так екранізовано, чому щось залишилося за бортом екранізації.
Давай поговоримо про стосунки держави та сфери культури і книговидавництва. У проєкті бюджету 2021 року Мінкульт заклав 151 мільйон гривень на фінансування Українського інституту книги, тобто на поширення української книги, підвищення її статусу, іміджу у світі. Як, на твою думку, держава має взаємодіяти з українськими культурними інституціями, із видавництвами тощо?
Існують дві думки. Одна каже, що держава взагалі не повинна втручатися в культуру, що треба розігнати Міністерство культури, і хай література та культура існують самі собою, – як, зрештою, в усьому світі.
Але, на мою думку, українська культура і держава мають зберігати, принаймні на тепер, тісніший зв’язок, тому що певні явища в українській культурі все ж таки вимагають підтримки. Інший момент, що в капіталістичному суспільстві, звичайно, виживає сильніший – той, хто цікавіший. Глядач і читач завжди голосує гривнею.
Можливо, деякі підтримувані державою проєкти етнографічного спрямування, які широким масам уже, напевно, не надто цікаві, потрібні як культурні явища. Я вважаю, що їх треба підтримувати. Але літературу (вона мені ближча і зрозуміліша), мені здається, варто підтримувати тільки в галузі перекладів, і особливо перекладів українських текстів іноземними мовами, чим якраз Український інститут книги, наскільки я знаю, і займається. Це наше представництво у світі. Один із найважливіших аспектів – підтримати закордонних перекладачів, зацікавити їх українською літературою і зробити її популярною та цікавою для світу, це надзвичайно важливо.
Звичайно, в українському контексті ще дуже багато книжок залишилися неперекладеними. Я теж вважаю, що держава могла би підтримати [видавців] купівлею прав [на переклад] або підтримкою видання. Давно говорять, що важливим моментом є те, що держава проводитиме державні закупівлі книжок, викуповуватиме певну частину накладу та розподілятиме по бібліотеках.
Але тут ніби все гаразд, я абсолютно з цим згоден. Втім, інша проблема, що сучасна бібліотека в Україні нецікава для читачів, такий формат для них вже якось занадто застарів. Звичайно, якщо це наукова бібліотека, – то без питань, ти там працюєш із науковими виданнями, періодикою, коли не можеш взяти їх додому, вони рідкісні, напівархівні тощо.
А от сучасна бібліотека такого плану, який є зараз, постійно втрачає читачів. Вона має перетворюватися на медіацентри, щоб були зручні місця для читання, система об’єднаних комп’ютерів, якась локальна мережа, де можна читати ці джерела. Щоб підлітку-читачу хотілося йти до бібліотеки не тільки за книжкою, а як у певний культурний осередок.
А в чому проблема? Держава цього не розуміє?
Я гадаю, що це у нас одвічна проблема – відірваність інтелігенції від народу: народу треба одне, а інтелігенція досі продовжує жити якимись [власними] уявленнями про народ, оскільки дедалі більше людей переходять до читання книжок в електронних форматах або просто не купують книжку, а десь завантажують в інтернеті піратським чином.
Відповідно, «навіщо йти до бібліотеки, якщо все є в інтернеті, безкоштовно?» Так, піратство певним чином відвертає нас від бібліотек, і щоб повернути туди читачів, зараз потрібно докласти мегазусиль, як на мене. Я не знаю, чи спроможні на це сучасні бібліотеки. Хотілось би, щоб вони перетворилися на сучасні культурні центри, осередки, але мені важко сказати, наскільки це можливо.
Давай перейдемо до теми читання загалом: станом на початок 2020 року 57% українців сказали, що вони майже не читають книг (це дані КМІС). Фраза про те, що люди зовсім перестали читати книги, мені видається трошки забронзовілою: як на мене, так говорили і 20, і 30 років тому. Скажи, це дійсно якась нагальна проблема, що існує завжди, чи нам вже варто відійти від такого дискурсу?
Умберто Еко в інтерв’ю, яке він давав ще десь в 1970-х роках, боровся з міфом про те, що люди, молодь не читає книжки. Цю проблему треба розділити на два питання: ми стали менше читати [загалом] або стали менше читати книжки? Ми стали читати більше, – тільки не у форматі книжок. Ми читаємо блоги, стрічку новин, різні інтернетівські коментарі, беремо в них [обговореннях у соцмережах, – НВ] активну участь… Насправді, згідно з дослідженнями, середньостатистична сучасна людина читає значно більше, ніж 10−20 років тому, тільки тепер це вже не книжка, як ми звикли, – цей формат «кубічного шматка совісті», як казав Пастернак, – а інший формат. Дедалі більше людей слухають аудіокнижки, це популярно, і мені теж подобається цей формат. Дійсно, це можуть бути і електронні книги, яких теж стає дедалі більше, з’являються зручніші формати.
Я пам’ятаю, коли не було формату fb2, наприклад, а був тільки epub, і потім сканували книжки у pdf, djvu, – їх було не дуже зручно читати на електронних носіях. А зараз зручно читати книжку в електронному форматі, і це вже поширеніше [у читацьких колах], здешевлюються засоби [видавництва книг] тощо.
Як на мене, відбувається певна поляризація суспільства. Чому, припустимо, в XIX столітті читали більше? Тому що тоді не було телебачення й інтернету, ось і все. Зараз той прошарок [суспільства], який тоді мав якось заповнити свій вільний час, не читає книжки, бо є інші розваги: можна подивитися серіали, послухати подкасти, розважити себе будь-чим, і книжка просто зайняла свій певний сегмент, це нормальне природне явище.
Книжка так само конкурує за увагу сучасної людини. Звичайно, вона її програла в чомусь: зараз більше аудіалів і візуалів, нам подобається слухати і дивитися, а не читати книжку; проте певний відсоток відданих фанатів, я гадаю, у книжки залишився.
Проблема ще і в тому, що й письменник має бути цікавим читачеві, оскільки він тепер потрапляє у значно серйознішу конкуренцію. Тож питання, чи стали ми менше читати… Може, воно й найкраще, – можливо, залишаться тільки ті, кому це дійсно потрібно.
Колись, в 1990-х роках, якогось науковця запитували: чому ваша книжка така дорога, коштує втричі більше, ніж художня? А він відповів: «Щоб її купив тільки той, кому вона дуже потрібна» Ось, напевно, залишаться ті, кому дуже потрібні книжки, а інші відійдуть в інші сегменти, тут нічого сумного немає, це така правда життя.
Романи втрачають свою виховну функцію: мені зараз складно уявити, що людина сідає ввечері й читає роман виховання XIX сторіччя, – вона гортає стрічку в Фейсбуці. Це реально серйозна проблема, або ми якось надто перебільшуємо цю функцію книг?
Я гадаю, що ми перебільшуємо функцію книг. У книжки була і залишається розважальна функція, – це все ж таки пристрій, щоб, умовно кажучи, вбити час. Звичайно, є наукові книжки, нонфікшн (але зараз він теж став здебільшого розважальний, це не якась серйозна наукова праця). Дійсно, мало таких людей, які сідають ввечері в якесь зручне кріселко під абажур і читають старі книжки. Але я думаю, що залишаються й такі…
Це радше ритуал.
Це певна машина часу: ти сідаєш і відлітаєш у XIX століття. Це ритуал, це відпочинок, можна чай чи каву запарити… Навіть не так важлива книжка, як на мене, а саме «я відгородився від усього світу, сховався, я в будиночку». Напевно, в цьому є якась привабливість, тому що зараз бум на величезні книжки по 800−900−1000 сторінок. Років 20−30 тому було навіть важко уявити, що в електронну добу люди читатимуть величезні книжки, Гру престолів або останні томи Гаррі Поттера, – бідні діти у сім-вісім років не можуть цю книжку підняти.
І це один із засобів ескапізму: ми тікаємо в цей вигаданий світ, якщо він майстерно зроблений. Але знову-таки, [тут грає роль] конкуренція. Я не вважаю проблемою, що менше людей стали читати – читають ті, для кого це одне з задоволень. Мене завжди студенти запитують, чому їм не так [вже й] подобається читати, або прямо кажуть: «Я не люблю читати». Для мене це рівнозначно тому, що, припустимо, є зефір, мармелад і морозиво, і ти кажеш: я морозиво категорично не їстиму.
Ось коли ти не хочеш читати книжки, ти ніби відмовляєшся від одного з задоволень – це просто один із його форматів. Ну не їж морозиво, нам більше залишиться, у чому проблема?
Ти сказав про майстерно створені романістами світи. Давай поговоримо про дійсно елітарну літературу – літературу постмодернізму (принаймні вона складна, але ти її дуже любиш і перекладаєш). Чому вона важлива для України та українців?
– Зараз настав час простоти. Я вважаю, що дедалі менше людей люблять цю складність, і література постмодернізму – це такий останній прихисток цієї складності. Я дійсно займаюся цим вже понад п’ять років, у видавництві «Темпора» є мій проєкт «Американський постмодернізм». Нещодавно там вийшла вже п’ята книжка – «Білосніжка» Дональда Бартелмі. І виходила моя науково-популярна праця про американський постмодернізм Лабіринти американського постмодернізму, де я якраз намагався осмислити, навіщо нам це потрібно.
В Україні постмодернізм і його осмислення досі залишаються лакуною: ми дотепер можемо почути абсолютно протилежні думки щодо того, що таке постмодернізм, навіщо він потрібен і чи потрібен взагалі. Але фактично це явище вже склалося, з ним не можна боротися, воно вже є у підручниках. Залишається його тільки осмислити і, напевно, відкрити якусь нову сторінку – припустимо, метамодернізм. Ми не знаємо, що зараз відбувається, оскільки ми всередині цього процесу, і має минути певний час, щоб ми могли осмислити, вийти з цього контексту і побачити все це.
Як на мене, література постмодернізму, якою я займаюся, [одночасно] і складна, і нескладна, можна ставити градації. Найскладніший американський автор – це Джозеф Макелрой, ми переклали його найновіший роман «Бомба». А є автори простіші, читабельніші: припустимо, той же Бартелмі, він доволі читабельний, його «Білосніжка» – веселий, нескладний текст. Можна різні градації ставити. За однією з версій, постмодернізм – це стиль, який розмиває межу між масовим та елітарним. Взяти того ж Умберто Еко – у нього читабельні тексти, принаймні «Ім’я рози». Це, який вдає з себе історичний, і його без проблем можна читати на пляжі, як казав сам Умберто Еко. Це буде цікаве читво.
Але якщо взяти інший його роман – «Маятник Фуко», – то цей ти вже на пляжі не почитаєш, знадобляться словники, щоб розібратися з розенкрейцерами, масонами тощо. Навіть в межах творчості одного автора можуть бути тексти ближчі до масової літератури і дуже від неї віддалені, ближчі до елітарної літератури. Мені особисто подобається література елітарна, складна, я люблю розгадувати загадки – «загрався в дитинство»: в дитинстві любив грати в загадки, ребуси, а тепер граю в загадки та ребуси американського постмодернізму. Мені цікава література, яка від мене дечого вимагає: певної підготовки, начитаності, бази. Тобто це література, яку розумієш не з першого разу…
Тобто це теж розвага, як-от подивитися якийсь?..
Така збочена розвага, можна і так сказати. Чому ні? І це теж спосіб розважаючись навчитися. Книжки мають і певний аспект розваги. Всі постмодерністські тексти містять в основі якийсь маслітівський жанр: детектив, конспірологічний роман, роман пошуків макгафінів або чогось такого. Тобто їхня основа завжди розважальна. Як у Томаса Пінчона: він бере конспірологічний роман (до речі, його масовий варіант – це Ден Браун і його конспірологічні романи, він запозичив форму у Пінчона) і навішує різні конспірологічні загадки, багатошарові, з відсиланнями до різних століть, міфології, контекстів тощо.
Мені цікаво з цим розбиратися, і я сподіваюся, що коли я сам до цього з таким зацікавленням підходжу, то можу зацікавити інших цією літературою. Звичайно, це елітарна, інтелектуальна література, у неї ніколи не буде великої кількості читачів. Але мені здається, що якимсь читачам вона потрібна – таким, як я. Коли я перекладаю, то уявляю ідеального читача – себе. Для себе перекладаю.
Це теж певна можливість відчути свою дотичність до чогось такого, секретного клубу читачів.
Звичайно, є щось у цьому.
Перед тим як перейти до теми перекладу, хочу запитати у тебе про дуже дискусійну тему – місце російськомовної літератури в Україні. Нещодавно був скандал із Книгарнею Є, яка заявила, що збільшить частку продажів російськомовної книги, зокрема книг російських видавництв [пізніше у компанії повідомили, що наразі не будуть іти на такий крок, – НВ]. На твою думку, яке місце має посідати російськомовна книга в Україні? Та чи має посідати якесь місце взагалі?
Що б ми не говорили, вона все одно посідатиме якесь місце. І людина, яка захоче прочитати російською, все одно знайде спосіб це зробити. Піратські сайти ніхто не закрив, вони працюють, – тобто було б бажання знайти.
Коли ти приходиш в книгарню або відкриваєш сайт якоїсь книгарні, у тебе є вибір. Візьмемо перекладну літературу: у тебе є та сама книжка в російському і в українському перекладах. Припустимо, що ціна на них плюс-мінус однакова, – яку книжку вибере людина? Це вже залежить від того, яка у неї освіта; напевно, від того, в якому вона регіоні чи області живе, яке у неї оточення. Але це за умови того, коли ціна на цей продукт російською й українською однакова, – тоді включається інший, додатковий фактор культури, контексту тощо.
Якщо ціна різна, включаються економічні фактори: людина купить те, що дешевше; або ж придбає українською дорожче, якщо вона має принципову позицію. Я пам’ятаю, що після 2014 року, коли відбувся такий бум українськомовної літератури, перекладів, багато людей, я пам’ятаю, на Форумі видавців у Львові і на київському Книжковому Арсеналі казали: «Я читаю книжку принципово тільки українською. Чи є український переклад такої книжки?» Відповідали: «Немає». – «Я почекаю, поки буде».
І тут багато різних факторів, чинників, так просто це не вирішиш… Можна вирішити на державному рівні, заборонивши ввезення російської книги. Не знаю, в якомусь сегменті літератури, можливо, це і потрібно. У нас вже є [своя доволі багатожанрова] українська література, українськомовна. А з іншого боку, людина, яка захоче читати російською, обов’язково знайде спосіб, скачає десь з інтернету.
А чи є сенс видавати в Україні книги іноземними мовами? Наприклад, польською, російською.
Є, але наклади будуть невеликі. Якщо так, як ти кажеш, – польською чи російською… Якщо видавати російською, – звичайно, люди розкуплять, якщо немає альтернативи українською та якщо ця книга буде дешевою. І тут питання доволі складне, тому що держава має підтримувати вітчизняного виробника, зрештою, працювати на власну економіку.
І можливо, на якомусь етапі нам потрібно, щоби був сегмент російськомовної літератури. Я живу в Донецькій області, там багато людей читають російською, це зрозуміло. Менший відсоток читає українською. Але в місті Слов’янську, де я живу, є Книгарня Є і люди активно купують українськомовну літературу. Хоча до цього багатьом здавалося, що в Слов’янську, в Донецькій області після всіх цих подій, «хто там купуватиме українською?» Ні, доволі багато людей купують – не тільки студенти, яких змусили прочитати, а просто заради задоволення купують українськомовний нонфікшн, того ж Жадана, Андруховича, розкручені імена.
Інше питання, що у нас багато імен в сучасній українській літературі нерозкручені. Люди не знають, що виходили такі романи, що у нас є прекрасні детективи, чудова українська фантастика (не перекладна, наша), що у нас доволі цікава сучасна українська література, різножанрова, на будь-який смак. І це надзвичайно важливо, тут уже має включитися момент промотування книги: спочатку популяризація читання, а потім – популяризація читання українською, якщо ми хочемо підтримувати українську економіку.
Мені завжди було цікаво, як виглядає процес перекладу книги, – можеш стисло розповісти?
Збоку виглядає доволі занудно: сідає людина за комп’ютер і сидить там кілька годин. Залежить від книги, адже вони є різні. Я здебільшого працюю з книжками, які потрібно перекладати повільно. Це доволі непроста література, мені постійно треба відволікатися від перекладу, шукати щось в Google або по енциклопедіях, не все з яких є в інтернеті.
Але формально, я думаю, всі перекладачі роблять це приблизно однаково: ділиш екран комп’ютера на дві половинки – в одній у тебе оригінал (зазвичай це PDF, або кому як зручно), а в іншій половині Word, в якому ти друкуєш. Здебільшого так, але звичайно, є нюанси. Коли є декілька перекладачів, часто вони працюють над текстом в Google Docs, Google Drive, щоб робити це онлайн – теж доволі зручно, щоб не на комп’ютері зберігався файл, а в інтернеті.
Але здебільшого є ще один важливий фактор: скільки у тебе часу на переклад. Коли купуються права на видання, видавець планує, коли ми маємо його видавати. Але після перекладу з книгою ще має попрацювати редактор, коректор, дизайнер, потім її треба надрукувати, це теж займає час.
Стандартно права на будь-яку книжку купують на два роки, ми маємо все розрахувати, щоб за ці два роки встигнути її видати. Тобто я не можу сидіти над книжкою рік (і тим паче більше). Зазвичай, наскільки я знаю, перекладачі витрачають на переклад, залежно від книжки, три-чотири місяці. Це орієнтовно.
Доволі швидко.
Доволі швидко, але ж є різні видання, великі книжки, складні тексти, над якими треба довше працювати. Наскільки я знаю, готується український переклад Девіда Фостера Воллеса, його «Нескінченного жарту, або Безугавного жарту», і його вже перекладають понад два роки. Я не знаю, як там із купівлею прав (напевно, подовжили її), але книга велика – ти сам знаєш, – понад тисячу сторінок, і тому потрібно більше часу. Все залежить від книги, від проєкту, від автора.
Як професійний перекладач, як ти вважаєш, що важливіше зберегти під час перекладу – ритміку тексту чи структуру речень?
Я тобі скажу, що ти не збережеш ні ритміку, ні структуру речень – це все руйнується майже одразу. Не вдасться зберегти в українській мові ритміку англійської. Можна спробувати зберегти, якщо це вірш, але виникнуть проблеми, оскільки це різні мови: одна аналітична, інша – синтетична; різна довжина слова – в англійській вона менша, в українській більша. В англійській мові поезія не тяжіє до рим, а в нашій тяжіє. Це різні системи.
Існують два стандартних глобальних підходи до перекладу: форенізація та доместікація. Умовно кажучи, ти перекладаєш, «одомашнюючи» текст, українізуєш його, вводячи туди «брилі», «макітри» тощо. А є метод форенізації, коли ти очужуєш текст, залишаєш реалії англомовної культури – дюйми, фути, умовно кажучи. На виході текст має бути або українізований, ближче до української літератури, або віддалений від неї, – ближче до літератури західної, щоб ти відчував, що це чужий текст.
І тут є два моменти: переклад може бути або точним, або художнім. Точний – це те, про що ти питав: зберегти ритміку, структуру. А художній – читабельніше. І геніальний перекладач має знайти компроміс. Тобто текст повинен бути і точним, і художнім. Це практично неможливо. Я знаю, що російська школа перекладачів більше тяжіє до художнього перекладу – у них всі тексти в перекладі звучать приблизно однаково (так редакторів навчили), вони читабельні. За виключенням деяких моментів, коли ентузіасти перекладають, як [Нескінченний жарт] того ж Воллеса або інші тексти. В українській традиції все це строкатіше і залежить від перекладача, редактора та видавництва: часом бувають тексти дуже одомашнені, часом – відчужені. Мені здається, у нас цікавіше в цьому сенсі, немає одноманітності.
Переходимо до бліцу. Можеш назвати топ-3 книги, які варто прочитати кожному?
Однозначно «Улісс» Джеймса Джойса, бажано в оригіналі, щоб відчути весь смак цієї літератури.
Також, мені здається, важливо прочитати Марселя Пруста і відчути себе інтелектуалом – там сім книжок, але можна рахувати як одну велику на три тисячі сторінок. І мені здається, що варто прочитати «Gravity’s Rainbow» Томаса Пінчона, яка в українському перекладі буде «Веселкою тяжіння», який, до речі, вже незабаром вийде. Я там був другим редактором і автором післямови. Він уже готується до виходу у «Видавництві Жупанського», і сподіваюся, що наступного року вийде. І я вважаю, що кожній людині варто прочитати «Нескінченний жарт» Девіда Фостера Воллеса. Це буде важко; гадаю, не всі дійдуть до кінця, але це література, яка багато чого пояснить сучасній людині про сучасний світ, як на мене.
Модернізм чи постмодернізм? Я запитую, тому що у тебе є ціла монографія на тему українського модернізму, але тяжієш ти до літератури постмодернізму.
Я тяжію до гарної літератури, – вона є і в модернізмі, і в постмодернізмі. Я б їх не протиставляв. Існує певна тенденція: пояснювати всі явища «пост» як явища «анти». Але насправді постмодернізм не є антимодернізмом, це не повні антоніми. Я би сказав, що натепер мені цікавіше займатися постмодернізмами, тому що в різних країнах вони різні: є європейський постмодернізм, американський, український, російський – вони різні, і це цікаво.
Мені цікаво їх порівнювати. Якщо навіть узяти творчість Джеймса Джойса, його «Улісс» – це виразний модерністський текст, а закінчує він в 1939 році постмодерністським текстом «Finnegans Wake». Тобто один автор може вкластися в цілу парадигму: він і модерніст, і постмодерніст, або протопостмодерніст. Тож я б не вибирав щось одне, а все б собі залишив, із жадібністю.
Яку книгу ти мріяв би перекласти?
Тільки одну?
Так, якщо б можна було обрати тільки одну, і все.
Я хочу перекласти – і вже перекладаю – «Finnegans Wake» Джеймса Джойса. Це, напевно, найскладніший текст у світовій культурі. Мій варіант перекладу назви – «Фіннеґанів вікопомин». Штука в тому, що я його дуже повільно перекладаю, зважаючи на специфіку тексту, зі швидкістю одна сторінка на три дні. Але я постійно відволікаюся на інші проєкти, тому я не думаю, що це буде швидко…
Зважаючи на складність тексту, це вражаюча швидкість, мені здається.
Це такий чорновий варіант. Проблема в тому, що я не знаю, кому це, крім мене, буде цікаво придбати.
Це значний внесок в культуру.
Коли вийде, будемо сподіватися, що так і буде.
Записав Олександр Стрельников, nv.ua
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.