Уздовж доріг валялись взимку трупи
людей або коней. І зграї псів
вгризались в животи несамовито.
І східний вітер крізь розбиті вікна
натужно вив. Ночами стрілянина
свистіла батогом по м’ясу голих
тіл чоловічих чи жіночих. І весна
прийшла зловісна, хвора і голодна.
Зоріло сонце в світ незрячим оком.
І недоношені народжувались діти
без рук чи без очей… Не бруд,
а сукровиця поповзла по схилах.
Під розталлю оголювались кості.
Підсніжники, мов свічі, мерехтіли.
Фіалки і конвалії незвично
запахли гнилизною або тлінням.
І стовбури дерев, обдертих кіньми
голодними, стриміли непристойно,
як ноги трупів. Листя і трава
червоними здавались. Яра зелень
обпалена була вогнем і гноєм.
Природи лик викривлювався гнівом
й жахіттями. А вихоплені душі
насильно із життя, звивались у повітрі,
несло їх по курних шляхах широких,
безумили живих могильним хмелем
незжитих пристрастей, життям, що не збулося,
плодили мсту і паніку, й заразу…
Зима тоді вмістилась в Страсний тиждень.
Червоний травень на криваву Пасху
накинув пута, і в одно сплелися.
Та в ту весну Христос не воскресав.
21. 04. 1921
Переклав
Василь Клічак, 26 квітня 2022
Прокоментуєте?
