Михайло Рудницький. Зустрічі з Василем Стефаником

0
345

Василь Стефаник приїжджав до Львова, як у клініку, щоб якнайскорше звідти втекти. Мало хто знав, коли він з’явиться. На нас — молодих письменників, він робив вражіння яструба, що спадав на стадо молодих півнів. Стефаник мав дві немаловажні причини не любити міста; воно пов’язувалось у його уяві з двома прикрими обов’язками: зайти в банк або до лікаря.

— Директори банку і дохтори — рідні брати, — глузував Стефаник. — Перші деруть шкіру, другі — її ріжуть. Але я вже волію дохторів, бо я їм плачу тоді, коли сам до них заходжу, а те, що вони мені кажуть — я пускаю мимо вуха.

Телефону Стефаник не любив. Він присилав записку хлопчиком із ресторану: «Сиджу в Райха. Приходьте».

Ця «телеграма» була написана на будь-якому клаптику паперу, видертому з чужого рахунку, залишеного на столі або зі стравоспису.

Райх був власником ресторану в Ринку №4. На вигляд це приміщення заслуговувало скоріше на назву шинку. Зате його господар мав такі великосвітські манери, що міг «загнати в кут» метрдотеля з «Жоржа». Навіть ті п’яні гості, що заходили з вулиці чи з сусіднього базару — мимоволі поводились у Райха чемно.

Стефаник — ми знали це — приїжджав до Львова «з клопотами». Коли б не ті клопоти, він міг би не показуватися у Львові цілими роками. Проте, вигляд у нього був завжди бадьорий, він не даремно називав себе «твердим мужиком»; його гордість не дозволяла йому пригнічення чи поганого настрою.

— Ви, львівські панове, — говорив він, — часто докоряєте Стефаникові, що він пише дуже сумно. Але й ваша веселість світить, як оця запорошена лампа.

Коло п’ятдесятого року життя на чолі Стефаника вирізьбилась глибока зморшка. Але його обличчя під час розмови не здригалось нервово, тільки його очі жваво перебігали з вашої особи на іншу. Стефаник мав міцний голос, що йшов з глибини грудей. Він не говорив ніколи одноманітно, реагував на розмову жваво, гостро, усміхом і жартами…

Усіх пам’ятав, не забував останніх розмов, після яких розставався зі знайомими. Не раз пригадував перервану дискусію.

— Останній раз ми сперечались про те, хто найбільший сучасний письменник… А я вам кажу, що літератури не можна міряти на метри і кілометри.

Стефаник із насолодою згадував Леся Мартовича.

— Хтось із вас останнім разом мучив мене, щоб я списав якісь спогади про Мартовича. Не треба було дати Мартовичу вмерти, а треба було перевезти його у Львів. Я казав вам уже не раз, що я не зустрічав іншого приятеля з таким дотепним гумором. Сонце у нього на капелюсі сиділо. Яку він мав фантазію в гімназії! Під його впливом я списав цілі гори паперу. Він жартував собі з мене: «Твій тато, Василю, повинен був сидіти у львівськім магістраті… Там папір дають задармо і марнують його на дурні документи». Коли ми раз із Мартовичем поїхали на село «агітувати», він запропонував мені написати спільно комедію. Біда була тільки в тому, що ми не знали як писати комедію. Робити комедію легше, ніж писати, — сказав він. — От бачиш, який чудовий сюжет лежить під самими ногами. Директор гімназії проганяє двох учнів за те, що вони їздять по селах, як політичні агітатори. Їх прогнали, а за деякий час наш дідич приїжджає до директора і прохає його прийняти хлопців назад до школи, бо тепер, коли вони не сидять у школі, просиджують на селі весь час і, каже, «деморалізують народ — соціалізмом». Ми погодилися з Мартовичем на план комедії на три дії. Перша мала дати сцену з гімназії, друга — віче на селі, третя — палац у графа Потоцького чи якогось там… Мартовича найбільше журило те, що він не знав, чи наш мандрівний театр може на сцені показати графську палату.

Раз хтось у розмові поцікавився питанням, як пояснити таке явище, що Мартович писав незвичайно легко, тоді, як для Стефаника розроблення задуманого сюжету було зв’язане з великим зусиллям.

— Я сам цікавився тим питанням, — почав говорити Стефаник. — Що довше я вчився «писати», себто компонувати новели, то більше труднощів я надибував у своїй праці. Можна відповісти просто: хто довго проаналізовує сюжет, той із віком стає до нього ще більш суворим. Коли Франко похвалював мій талант, я попросту перелякався. Франко був для мене зразком справжнього письменника. Ми з Мартовичем мріяли про те, що як тільки вирішимо стати письменниками, то не будемо займатись нічим іншим, тільки зранку до ночі будемо писати. Перед нашими очима стояв Франко. Ми уявляли його собі тільки за столом, за великим каламарем, мов мала урна, серед довгих колон книжок і рукописів… Одною дня ми дуже здивувалися, коли, зайшовши до «Метрополки» побачили, як Франко вигідно сидить за мармуровим столиком і читає газету. Найбільше враження зробила на нас маленька біла чашка перед ним. «Ти знаєш, — нашіптував мені Лесь, — чорна кава розбуджує уяву. Про це знали вже араби… Кількасот років тому вийшов турецький закон, що жінка, якій чоловік забороняє пити каву, має право на розвід». Мартович мав завжди якусь таку «наукову» сенсацію для нас. Де він такі мудрощі вичитував — ми дивувались. Але він умів передати їх так, що ніхто не посмів сумніватися… Так от, побачивши Франка, ми вирішили підійти до нього. Франко знав нас добре, але наші розмови з ним були уривками, більше ділові. Я спитав Франка чемно, чи можна присісти біля нього. Він зробив м’який рух рукою, показавши нам біля себе вільне місце. Мартович не втерпів, щоб не спитати чи Франко п’є багато чорної кави і чи любить теж горілку. Франко посміхнувся: — «А де ж пити каву, як не в каварні? Коли я працюю вночі, я волію чай. Може тому, що операція із самоваром легша. Горілка заступає нашим селянам каву і чай… Усі ми її п’ємо при нагоді, в кумпанії, але не в будень… Я не радив би звикати до неї, коли хочете бути добрими письменниками. Не вірте, що письменники пишуть під впливом алкоголю краще, ніж по-тверезому. Це їм тільки так здається. Хто вміє на другий день у світлі ясного дня прочитати критично свій твір, створений по-п’яному, часто дивується своїй наївності. А коли не дивується, то він і по-тверезому наївний».

— Ми з Мартовичем, — згадував Стефаник, — слабої волі люди — «грішні», любили перехилити чарку, і досить підозріло поглянули на Франка. Він у цю ж мить перехопив наші недовірливі «міни» і сказав: «Ви, може, гадаєте, що я, як «старший», уважаю за свій обов’язок давати вам якісь батьківські поуки. Я знаю, що молодим дуже тяжко вчитись від старших. Це може одна з головних причин, чому людство так мляво йде вперед. Але коли у вас будуть дорослі сини, — згадаєте мої слова». І, змінивши тему, сказав: «Не один із молодих авторів приходить до мене переконаний, що я знаю таємницю якогось еліксиру, який розбуджує поетичне натхнення. Такий еліксир мусить кожний виробляти собі сам, у власній аптеці. У ньому є кілька крапель чорнила, кілька крапель власної крові… а решта — це все складна хімія творчої лабораторії. Праця, сильна воля, іноді сприятливі обставини належать до цієї «лабораторії»… хоч багато письменників працювало серед дуже несприятливих обставин».

— Чи ви довго обдумуєте сюжет? — спитав я Франка.

— Це залежить від сюжету! Те, що я обдумую — найчастіше не сюжет, а сирий матеріал, із якого він має щойно вилупитись. Правду сказавши: я не шукаю сюжетів, вони сами лізуть до мене, мов мухи влітку крізь вікна та двері. Іноді така муха так довго крутиться перед носом, що нема іншої ради, як убити… Єдиний спосіб позбутись такої мухи — сісти і написати. Але є і такі мухи, що втікають — хоч би не знати, якого меду їм підсипав. Коли сюжет недозрілий — пером його, мов вудочкою, не зловиш.

Стефаник кілька разів розказував про ту «історичну» розмову з Франком. Він повторював, що не раз, коли намагався писати, — згадував Франкові слова. Він не силував себе до праці, а чекав, поки ідея нового твору не доведе його до безсонниці.

— Після довгих років, — говорив Стефаник, — коли я сам уже придбав деякий досвід, я зрозумів, що Франко не мав на увазі таких авторів, як я. Він писав так багато і так природно, що не міг розуміти людей, які стали письменниками, а не люблять писати. Але ж є жінки, які стали матір’ями, а не люблять родити. Родити діти — найвище завдання жінки; найбільша її насолода, гордість і радість… Для письменника те саме — родити нові твори. Тим часом у природі і в творчості є явища складніші: не завжди діти прийшли на світ від матерів, які хотіли їх породити і були ними задоволені. Я досить рано погодився з думкою, що не залишу по собі багато книжок. Може, якби не теплі слова Франка в його оцінці, то я не дуже повірив би у свій великий талант. Я дуже вірив тому, коли він говорив про горілку, і про невпинну потребу писати. Та хто з молодих не повірить, коли йому авторитетна особа скаже, що він — талант?

***

Кілька разів приїжджав Стефаник до Львова у 1926 році. Ці відвідини пожвавилися у зв’язку з планованим ювілеєм для відзначення 30-річчя його літературної праці. Стефаник відразу запротестував: «Ювілей! Така театральна комедія! Скільки тих ювілеїв було за останні роки! Вшановуйте відомих громадських діячів, а не письменника, якого ніхто не читає».

Але Стефаник розумів, що ми хочемо скористуватись такою подією, щоб йому трохи допомогти матеріально. Особисто і через найближчого друга Стефаника Марка Черемшину — ми старались переконати Стефаника, що він повинен приїхати на вечір і сам на ньому виступити. Стефаник відмовлявся на різні лади: мовляв, він не має жодної нової новели, не знає, коли зможе приїхати, комітет повинен змінити характер вечора на більш інтимний. Марко Черемшина пригадував нам скрутне становище свого друга. Він висловив між іншим думку, щоб організувати збірку серед громадськості на, так званий, ювілейний дар письменникові. Як дорадник Стефаника у різних його «фінансових справах», він мусив йому натякнути на цей проект.

Приїхавши до Львова, Стефаник розвів руками:

— Мої любі приятелі! Як бачу, то ви хочете мені пригадувати, що в кожній ювілейній чаші є на дні — полин. Ще тільки цього мені бракує, щоб люди на селі пальцем на мене показували: «Оцес, дивітси, той, на якого пани по грейцару*) скидаютси, як на жебрака». І взагалі смішні ви ідеалісти. Наш міський панок жаліє дурного «злотого»**) на книжку, а ви з нього щось хочете стягнути задармо.

У нас з’явилась тоді інша думка. Ми вирішили видати розкішну нову збірку творів Стефаника в одному томі, оголосивши на неї передплату.

Стефаник спочатку вважав таку ідею за «дитячу фантазію», та коли вислухав наші аргументи, сказав:

— А ви знаєте: в цій ідеї є щось правильне. У нас інтелігент любить, щоб у нього якась розкішна книжка лежала на столі у салоні. Коли гості прийдуть, хай знають, мовляв, якого книголюба мають перед собою. Але звідки ви візьмете гроші на таке видання.

— Не журіться. Нам заборгує знайома книгарня. Ми заплатимо їй тільки за «проспект» на вибагливому папері з ілюстраціями, щоб люди мали поняття, який буде вигляд видання. Цю об’яву на передплату розішлемо на адреси відомих тисячу осіб. Тільки тоді, коли вже одержимо замовлення, — почнемо друкувати книжку.

Стефаник хитав головою.

— Але щоб потім на мене не нарікали. Я обмиваю руки, як Пілат. Хай прокльони тих передплатників, які вишлють вам гроші і надаремно дожидатимуть книжки, — спадуть на ваші голови.

Ідея виявилась реальною. Люди складали передплату. Одних вабило застереження, що видання друкується в невеличкій кількості примірників, других, — що воно матиме ілюстрації відомого радянського художника — Касіяна — найближчого земляка Стефаника.

Характерно, що коли треба було скласти список усіх новел Стефаника і тих, які ще не ввійшли у друковані збірки, Стефаник зробив безрадний жест:

— А чи повірите, що я не міг би вам їх усіх перерахувати. Я чув про такого селянина, який прийшовши до нотаря, не міг сказати, скільки в нього дітей. Мав він їх восьмеро чи дев’ятеро. Але сказав, що мусить піти до дому спитатись своєї жінки, бо всі йому плутаються.

Коли Стефаник доручив мені редакцію своїх «творів» — зайшла розмова про правопис.

— Про це ви мене не питайте. Я пробував перевчати наш правопис уже чотири рази, але, здається, що пишу досі так, як мене ще в народній школі вчили і як чую, що люди в селі говорять. Вам видніше, що де треба змінити. Я до смерті не зрозумію, чому треба писати знак апострофа для кращої вимови, а «сміх» і «сніг» можна писати без м’якого знаку. Наблизьте мою мову трохи до тих читачів, які люблять, щоб мужик одягнувся по-недільному, коли між панів лізе. Тільки моєї мужицької мови мені не калічте. Хай там уже колись у Києві та Харкові рішать, як має бути направду. Для радянських читачів я просив приятелів у Києві зробити таке видання, щоб усі зрозуміли.

Не раз бувало питали Стефаника:

— А до Києва ви не вибираєтесь?

— До Києва! До Києва! Я до Львова зі свого Русова ледве можу рушитись. Радянська критика зробила з мене великого письменника. А з чим я туди поїду? Письменник без рукописів, так само, як співак без голосу. Ще якби я промовляти вмів. Ні! Мабуть і тоді нелегко було б. Спитають же про галицьку літературу. Самі ж бачите, що у нас робиться…

_____________________

*) Грейцар — в австрійській монеті те, що копійка.

**) Злотий — польська монета — карбованець.

[Радянський Львів, №11-12 (листопад-грудень) 1946, с.61–65 (підписано до друку 24.12.1946)]

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я