Михайло Шмайда. Помста

0
317

До столітнього ювілею лемківського фольклориста та яскравого письменника Михайла Шмайди з Пряшівщини нагадаємо одне з його оповідань.

Після вечері у санаторію «Пензак», що у Високих Татрах, в санаторному клубі йшов фільм. Після його закінчення дві подруги-пацієнтки, що мешкали в одній кімнаті, повернулися на свій перший поверх, до своїх ліжок.

Анастасія – жінка майже шістдесятирічна, з проріділим волоссям, вже трохи посивілим, заплетеним у малий вузлик-контьовик, та ще з передчасними зморшками на чолі, і на двадцять років молодша Юлія, вродлива, обдарована природною інтелігенцією, з волоссям каштанового кольору, теж заплетеним у контю. Обидві вони – селянки.

Анастасія увімкнула світло. Жінки роздяглися і лягли до біленьких чистих ліжок. Молодша з нічного столика взяла молитовник, прочитала перед спанням молитву і потім пішла вимкнути світло.

У кімнаті стемніло. Через відчинені двері на балконі ринув подув свіжого татранського повітря і заколихав прозорою білою фіранкою перед дверима. Обидві жінки, накрившись білими паплонами, готувалися на сон. Та Анастасії якось не хотілося спати. Перекидувалася з боку на бік, роздумувала.

– Не люблю трагічних фільмів, – обізвалась раптом Анастасія. – Потім ніяк не можу заснути. Коли бачу такий фільм, де гине людська істота, це нагадує мені щось страшне, чого не можу позбутися…

Дальша хвилинка проплила в мовчанні.

– Закалатає мені серце і я мучуся, не можу заснути до ранку. Ти ще не спиш?

– Ні…

На мить знову запанувала тиша.

– І мені щось подібне пригодилося, – важко зітхнула Анастасія.

– На серці згоряє гріх, а згоріти не може, – знову в натяках заговорила Анастасія. – Вже давно я думала, що комусь визраджу цей мій неспокій, та не було кому… – і помовчала.

На мить Юлія, слухаючи, притаїлася. Вітрик знову махнув фіранкою, ніби і він крадькома хотів усе почути.

– Знаю, – обізвалася невдовзі Анастасія, – ти інтелігентна людина і не наважуєшся мене запитати, про що я натякую… Та я тобі сама розкажу, коли вже почала… Нікому про це я не роз

повідала, навіть своїй єдиній доньці, що вже сама є мамою і, мабуть, такого віку як іти.

– Мене радує, що маєте до мене довір’я, – і Юлія підложила руку під голову так, щоб не притиснути вухо і не пропустити ані словечко. Майже не дихала.

– Дуже мені тяжко про це говорити, – глибоко і поривисто зітхнула Анастасія. – Та це не дає мені спокою. Але, прошу тебе, щоб ти про це нікому ані мук…

– Не бійтесь, Настьо. Це буде, як під каменем.

– Коли я вийшла заміж, не було мені ще й вісімнадцяти років… Через рік я породила дитинку. На шостому тижні після пологу мій Андрій – було це перед війною у тридцять дев’ятому році – на самий Великдень прощався з нами: відходив у Америку. Я, іще слабенька після родів, випровадила його. Тоді я його останній раз бачила… і пішов на гнесь день… Ти слухаєш?

– Так, так. Я уважно слухаю.

– Уяви собі, Улько, у хаті дві невісти, старі і я з дитинкою… Товчемося в одній кімнаті і в коморі. Їсти нема чого. Тільки одна корівка на цілу сімю. За цілий той рік Андрій післав два листи, а потім прийшла війна і більше ніякої вістки від нього. Хоч хто не хто діставав листи з Америки чи Канади і під час війни, але я – ні і ні…

Анастасія знову трохи довше помовчала.

– … І війна скінчилася, люди почали переписуватися, хтось і прийшов на відвідини з Америки, а я про мого Андрія ні слова не знала, так… аж…

– Може вас описали, обкидали болотом… – співчутливо сказала Юлія.

– Не знаю… Та не було що мене описувати. Я була чиста, як Пречиста Діва Марія. Аж після війни, коли я пішла в Чехію на роботу, там я… там я вже не могла витримати… – і згрішила…

Анастасія замовкла, та було чути, як підхлипує.

– Так, так, – протяжно зітхнула знову, але в голосі ще дрижав плач. – В Чехії я працювала на одному місці двадцять років у хімічній фабриці. То вона з’їла мені здоров’я…

Юлія хотіла висказати якесь співчуття, та не знаходила слів.

– Повернувшись з Чехії додому, я довідалася від тих, що поприходили з

Америки додому, що мій Андрій там оженився і що у нього там троє дітей… А я, згадавши на свою змарновану молодість, на весілля, на тернисте життя без мужа, не знаходила собі ніде спокою… Моя донька вже давно замужем, і онука маю, а помста кипить у моєму серці і ніяк не можу її погасити. Тоді я собі подумала: «Не буду вже більше терпіти. Помщуся я тобі! Ой, і як помщуся!…»

Вона знову поривисто зітхнула і помовчала.

– … Маю смертельних гріх… і боюся, щоби я з ним не пішла до гробу…

– Ви, Настьо, ще поживете, – тихо потішала Юлія Настю.

– Ага… Але вже ніхто не поверне мені мою молодість! Знай, мою молодість, моє запропащене життя…

Місяць далі посунувся на небі і відчиненими на балкон дверями блиснув на підлогу кімнатки, і вона наповнилася срібним сяйвом.

– … І от одного разу я прийшла на відпустку до нашого села. Був у нас кермеш, на Петра. І я пішла до церкви. Люди запалюють свічки перед іконами, шепочуть молитви за помершими… А я стою і думаю: «Піти би і мені запалити свічку, та не за здоров’я і не за помершими душами, а… щоб його відвідала смерть…»

Юлія ворухнулась під паплоном, аж заморозки тілом пройшли. І знову на мить запанувала мовчанка.

– Знаєш, Юлко, на душі в мене був такий важкий тягар, в очах сльози…. а якийсь внутрішній голос нашептує мені: «Іди» та «іди»! І я пішла перед ікону Пречистої Діви Марії і запалила свічку… Ой, боже мій, боже… ще прошепотіла я жахливе прокляття: «Андрію, жеби-сь так не мав спокою, там де єсь, як я го ту не маю, і жеби ти так стопився, як тота свічка перед лицем Пречистої Діви Марії… щоб ти до рока не дожив!..»

Анастасія відмовчалась і довго потихеньку плакала. Потім встала, взяла рушник і пішла до умивальника, намочила його і приклала на груди, бо їй здалося, що в неї вискочить серце.

– … У мого чоловіка ще живе сестра, – після паузи розговорилась Анастасія. – Вона листувалася з братом. Я з нею задобре. Вона у цьому не винувата, що… Та одного разу, ані рік не пройшов, я знов прийшла на відпустку, жила я у своєї тітки, і тільки так сиджу собі у садочку, коли бачу, як дорогою іде моя швагерина. І вона мене теж побачила та звернула з дороги, перейшла поточину і підійшла до мене:

«Зовіцьо, Андрій помер».

«Коли?» – питаю я байдуже.

«Може, місяць тому»,

«Що йому сталося?» – питаю я, відчуваючи на собі тяжкий гріх.

«Після того, як ти була вдома, десь через місяць я дістала від нього листа: «Ганьо, я дуже хворий. Ціле тіло моє ніби горить», – писав він. Писав, що лежить на смертельній постелі і просив іти до Данової, там до того спомічного студника і помолитися за нього, бо мабуть не витримає і вмре…

«Як я дістала листа, – говорила швагерина, – може, через день або два я зі своїм Іваном ідемо по сіно на Границю. Як ми вже наклали повний віз сіна, веземо його додому і я кажу Іванові: «Іване, ти помали іди, а я побіжу тут до студника, він тут недалеко. Піду помолитися, бо знаєш, як писав брат…» Іван не сказав нічого, пішов далі з возом, а я побігла туди. Приклякла і горечні молюся тай плачу. Прошу бога, аби дав виздоровіти моєму братові. Я мала якісь дрібні монети у фартусі і кинула їх у стидник, де вже було накидано багато дрібних монет, і далі молюся. Зразу я почула невгамований шум, тріскотню. На мене наліг страх. А потім ніби з бука щось великого кинулось мені на плечі, якась людська істота… Я звискла. Зиркну вбік, а на моїх плечах – мій брат. Скалить на мене зуби. Я від страху ще більше зверещала і впала на землю. Тоді раптом піднялася буря і тріскотіння пішло лісом. Я ані не знаю, як я зірвалася із місця, щосили побігла, закричала: «Івааане, Івааааане!» – аж луна відзивалася лісом. Задихано прибігла я до воза, а Іван: «Та що тобі, Ганьо?! Во! Що сталося?!» – «Брат, брат… брат мені з’явився…»

Анастасія замовкла.

Юлія ані не дихала. Тільки після довгої паузи Анастасія тривожним голосом додала:

– Він помер у цю хвилину, коли з’явився сестрі. Шовгрина дістала листа від братового сина про смерть батька і був там встановлений день і година смерті.

– Боже, та що то за сила? – з острахом сказала Юлія. – Аж по мі заморозки пішли…

– Тільки святий бог знає, що це таке, – тихо сказала Анастасія. – Нам, грішним, це не вільно знати. Але є якась велика божа сила…

Місяць далі поплив небосхилом, здається, що сховався за хмари, бо в кімнаті потемніло. Обидві жінки замовкли, та ні одна ще довго не могла заснути.

Дружно вперед 7/93, с.16—17

25.10.2020

Джерело: «Збруч»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я