Нижче – кілька розділів з мого майбутнього роману, де йдеться про знаковий момент історії – здобуття Україною Незалежності. Додам, що авторське трактування тодішніх подій є їх художнім осмисленням, а не документальним письмом.
…втім, як з’ясувалося згодом, чудо явилося, але було воно нічним, закулісним і аж ніяк не божественного походження, а рукотворним; грандіозні, з несподіваною і вражаючою зміною декорацій, катастрофічні для імперії потрясіння в метрополії спонукали негайно шукати порятунок тутешніх червоних патриціїв, тяжко занепокоєних загрозою появи нового, агресивного і непередбачуваного хазяїна імперії – замість ураженого дефектом нетримання влади слабкого і, як виявилося, не здатного на велику кров міченого; меткі журналісти вже наступного дня довідалися про таємну, в ніч з п’ятниці на суботу, нараду за непроникними товстими мурами в монументальному будинку з колонадами і гігантськими камінними кулями перед входом – в будинку, зведеному в найлютіші роки правління кривавого Торквемади як армійський штаб для реалізації ідеї світової революції на західному напрямку; власне, учасники тієї наради, здається, особливо й не таїлися, адже грандіозна історія в ті неспокійні дні писалася Господом на коліні і нова неймовірна реальність ще тільки народжувалась, її невиразні контури і форми виглядали як фантоми, відтак межі дозволеного визначалися залежно від форми провінційних патриціанських хребтів і ступеня переляку їхніх носіїв; отож, коли вже стемніло, кілька сотень чорних блискучих персональних «Волг» з’їхалися до будинку з гігантськими камінними кулями, заповнивши невелику площу і перегородивши не таку вже й широку вулицю на під’їзді; зараз уже й важко з’ясувати, чи комусь із наших вдалося тоді потрапити на нічне зборище колоніального істеблішменту, але балачки про його перебіг вже наступного ранку поширилися містом і далі в голодну до пліткувань і чуток провінцію; мовляв, тутешній ареопаг, попри класову солідарність з одвічними ідеологічними братами зі спільної колиски і гуртове ідолопоклонство, ухвалив історичне рішення порвати з метрополією – заради збереження влади і уникнення розповсюдження небезпечної бацили демократичної контрреволюції; згодом один із їхніх ідеологів-ревізіоністів у якійсь бульварній газетці хвалився, що вони таки не помилилися, категорично рвучи класову пуповину, адже метрополія відтак втрачала можливість контролювати в нашій провінції заводи, фабрики, природні копалини, земельні латифундії – все це, згідно з нічними домовленостями, дуже скоро мало перейти до рук місцевих патриціїв і казково збагатити їх; зрештою, саме так і сталося; поки ми, радісні і наївні, водили вільні хороводи в шароварах під калиною і тішилися піснями про славне козацтво, вони тихцем по кутках рахували гроші і ділили жирні статки; тоді ж, коли насуплені гості, виходячи з авто, один за одним поспішали зникнути за масивними вхідними дверима будинку з колонадами, довкола стояла тиша, мертвотна гнітюча тиша, порушувана лишень приглушеним шерхотінням шин, гальмуючих об бруківку; десь знизу, з-поза урядового кварталу, чувся віддалений гомін великого залюдненого міста – там тривало сіре повсякденне життя в його дотепер незмінних координатах і вимірах; там громадяни, ще не призвичаєні до бунтів і непокори, смиренно і завчено чекали будь-якого сценарію; тим часом на тлі хутко темніючого овиду з високого даху дивовижного будинку по той бік площі досі небачене паломництво незворушно споглядав чудернацький застиглий пантеон довгошиїх неземних потвор, огидних зміїв, застиглих гігантських жаб-ропух, змізернілих слонів і носорогів, з якими дисонували кілька вродливих античних німф верхи на вусатих флегматичних дельфінах; оригінальну композицію безпосередньо перед будівлею символічно вивершував закаменілий поєдинок благородного орла з хижою пантерою; цей поєдинок триває вже друге століття, однак переможець двобою дотепер не визначений; хтось скаже, що в тому є певний містичний знак, і що знаменитий архітектор, втілюючи свій сокровенний задум, заздалегідь передбачив похмурі сюжети й химерні сценарії, що народжуватимуться в чиїхось головах поруч, за якихось кількадесят метрів від його потворно-красивого готичного дітища; хтозна, чи не забагато темної містики пов’язано з місцевими пагорбами, але саме тієї серпневої ночі ще вчора фанатично віддані імперії її слуги раптом спромоглися на, здавалося б, абсурдне, парадоксальне рішення, результатом якого вже наступного дня, в суботу, стало проголошення в республіці свободи; ще зранку підневільна, колоніальна, ближче до обідньої пори провінція раптом – о, диво! – простим підняттям рук перетворилася в окремий, суверенний уламок імперії – під радісні вигуки і оплески нечисленних торжествуючих демократів у великій залі будинку під куполом і за мовчазної, затятої згоди трьох з половиною сотень згуртованих таємною нічною змовою номенклатурних патриціїв, котрі – із журналістської ложі це було видно – особливих радощів не проявляли, а деякі з них виглядали розгубленими і, певно, не тямили, що сталося; чи існували інші ймовірні сценарії розвитку подій? чи могла історія на тому кардинальному серпневому роздоріжжі обрати другий напрямок, позбавивши нас геополітичної шизофренії і блукання манівцями? теперішні університетські мудрагелі ламають списи, намагаючись змоделювати можливі варіації, проте все даремно: примхлива пані Кліо, як відомо, не визнає умовних способів, відтак переписати чернетки, підгледівши у Господа єдино вірний шлях, уже не вдасться; імперія впала як старий трухлявий хлів, а на її руїнах постала сила, котра керуватиме молодою державою; і це була хижа і невситима номенклатура…
…і це була номенклатура, котра неочікувано перетворилася з слухняних холуїв імперії в повносправних наглядачів, а найпронирливіші, найметкіші з-поміж них трохи згодом почали навдивовиж швидко прибирати до липких рук дотепер нібито народні статки, котрі насправді, зрозуміло, народові ніколи не належали; навряд чи хтось із нас тоді над цим задумувався, бо прийдешнє уявлялося нам, певна річ, безхмарно-сонячним і досконалим, в якому всі люди почуватимуться неодмінно щасливими і від того навіть трохи блаженними; отож, у ту серпневу суботу, коли в будинку парламенту проголошували незалежність, на площі перед будівлею під куполом нас зібралося, мабуть, не менше як півсотні тисяч – такий собі гігантський галасливий і строкатий натовп з синьо-жовтими прапорами; ми гуртом, намагаючись перекричати один одного, співали про червону калину і про воріженьків, котрі згинуть, як роса на сонці, і відчували справді досі незвичний, дивний стан якогось хмільного, неймовірного піднесення, якогось колективного очманіння, фантастичне відчуття масової, нестримної вседозволеності – можливо, вперше за багато десятиліть ми відчули величезну гуртову силу, здатну протистояти хоч і значно ослабленій, але ще брутальній і нищівній силі влади; ми в натовпі відкрили для себе, що, виявляється, можна виходити за межі дотепер дозволеного – якщо гуртом, якщо нас багато, і при цьому влада, її люті сторожові пси на диво безсилі перед нами і направду беззубі; дійсно, ніхто не зважав на міліціянтів, котрі смирно стояли, приперті натовпом до камінних стін будинку парламенту, ніхто не ховав обличчя перед особами з каламутними очима, які бігали з телекамерами в натовпі під виглядом журналістів, а навпаки, сміливіші з наших навипередки намагалися щось голосно прокричати в роззявлену скляну пащеку; можливо, на провінційній околиці конаючої території концтаборів і кагебе це був перший масовий рецидив громадянської непокори, який згодом породив суспільний феномен, зашифрований у мітинговому слогані «разом нас багато, нас не подолати», а ще за десять років по тому спричинив криваві вуличні протистояння з озброєними опричниками тодішнього режиму і став призвідцею багатолітньої війни; чому згодом зникає ось це відчуття, це бажання великої гуртової правди? куди зникає світла і добра сила, здатна перемогти зло? натомість довкола і в наших головах починають нестримно плодитися вороги – переважно з числа тих, хто ще вчора, тримаючи прапор, стояв поруч на мітингу; натомість ніби чорні зміюки, розповзаються плітки, сварки, шириться злість, ненависть, підозри; зрештою, така собі всезагальна трепетна ейфорія, якесь хвилююче і торжествуюче піднесення тривало кілька днів по тому – ми тріумфували на мітингах і при цьому, безпечні, наївно чекали якихось змін – начебто хтось їх мусив би зробити для нас; певно, найбільші надії ми покладали на щойно звільнених з ув’язнення політичних дисидентів; ми слухали їхні виступи на мітингах і беззастережно вірили кожному їхньому слову – так ніби то не смертні з тяжко понівеченими долями і нерідко зламаними хребтами прийшли до нас, покинувши затхлі тюремні бараки, а бездоганні боги спустилися на грішну землю, аби навчити нас жити по справедливості й віддано служити вітчизні; боги говорили багато і здебільшого плутано, причому кожен із них казав свою правду і радив, як діяти; єдине, в чому сходилися колишні політв’язні – це в необхідності скористатися унікальним історичним шансом, аби позбутися імперських кайданів; ми голосними вигуками і оплесками підтримували будь-які почуті від них на мітингах слова і заклики, зрештою, як і патріотичні інвективи новопосталих трибунів з числа ліберальствуючої інтелігенції, вишколеної колонізатором; тим часом високими кабінетами на печерських пагорбах, як згодом з’ясувалося, поширювалась паніка; перелякані господарі цих кабінетів, не тямлячи, що насправді відбувається, безпорадно чекали будь-яких, навіть найгірших, сценаріїв; тоді казали, що кабінетний лис – той, на кого випадок поклав господній перст, – у ті дні страшенно боявся зважитися на кроки, до яких його в спину штовхала немилосердна історія; він, бідолашний, мав тоді, як казали, вкрай розгублений, стривожений вигляд, з ранку до пізньої ночі не виходив зі свого кабінету, провадячи безкінечні, по кілька годин на день, телефонні консультації з новим, суворим і нещадним господарем урізаної імперії; про що вони говорили, ніхто не знав, принаймні, про це не пліткували ласі потеревенити нишпорки-журналісти, хоча, зрозуміло, що ці розмови ретельно прослуховувалися спецслужбами, непідвладними кабінетному лису; вечорами до його кабінету сходились наближені, і там допізна тривали таємні наради, які, кажуть, нерідко переходили у суперечки а то й голосні сварки; це тепер, з висоти десятиліть, нам нібито все зрозуміло – хоча ми й досі навряд чи знаємо всю правду про ті неспокійні дні – тоді ж, коли стрімко ламався час, з кількох слизьких доріг необхідно було, вислуховуючи нашіптувачів і ризикуючи потрапити в немилість до тих, хто сльозам не вірить, а безжально стинає голови за непослух, обрати якусь одну і не помилитися, бо ціна помилки могла коштувати не лише крісла, а й живота, при цьому час на прийняття рішень іноді стискався до кількох годин, а перспективу затуляв густий туман; відтак тодішні події в нашій провінційній колонії, котра враз стала незалежною державою, певно, зовні комусь видавались хаотичними і справді нагадували траєкторію молі; так починалася нова епоха…
…знаки нових часів проступали ніби тіні під світлом місяця, але це було поки що фасадним ковзанням на хисткій поверхні; пласти злежаного, втрамбованого століттями, просмерділого потом і зцементованого кров’ю багатьох поколінь цивілізаційного гумусу залишалися неторканими; ця земля одвіку вагітна тривожним неспокоєм і непослухом, затятим одчайдушним бунтом, проте рабський дух покори впродовж останнього віку – найстрашнішого, найбезжальнішого – переважав, бо дозволяв вижити, вціліти в немилосердних катаклізмах, кривавих м’ясорубках, жорстоких бійнях; від червоного молоха можна було втекти, глибоко зарившись у смердючу нору плебейства, пристосуванства і холодного страху: втім, втеча рятувала далеко не завжди; пекельні червоні сатаністи діставали повсюди – не рятувала ні поважна професорська тога, ні високий кабінет з видом на печерські пагорби, ні нужденний, голодний, загублений в глухих болотяних нетрях хутір; зловісні біси, довгорукі й нещадні, з револьверами в руках і в облізлих шкірянках, зі скляними мертвотними очима приходили несподівано і здебільшого під покровом темної глухої ночі; посланці смерті гучно грюкали в двері і вимагали негайно відчинити; хтось знає, як гулко тріпоче серце і стікає крижаний піт від здерев’янілої потилиці уздовж хребта до змокрілих сідниць паралізованого жахом нещасного, і як дрібно тремтять руки і підкошуються ватні занімілі ноги, коли приречений на заклання впокорено йде відкривати двері для нічних непроханих гостей? – щоб, ніби вівця, смиренно потупивши голову, піти за ними в безпросвітну тьму і вже більше ніколи не повернутися, безслідно спопелитися прахом під свинцевим північним небом, розчинитися в їдкій лагерній пилюці, згнити безіменним гноєм за колючим дротом; так, рабський дух покори – невитравний для тих, хто тут, під п’ятикутним знаком червоного диявола, на безкрайніх просторах гігантського концтабору животів як сірий, безсловесний скот і дихав затхлим, смердючим повітрям нужди і зневіри під недремним оком муштрованих вгодованих вертухаїв; рабський дух покори невитравний, бо на цій землі він пустив отруйні метастази і пронизав час, явивши вишколених під оперетковий політичний театр і салонний постмодерн новітніх нащадків слуг пітьми – метких покручів і вихватнів, розцяцькованих баламутів, чорноротих почвар і глянцевих пахолків з гнучкими хребтами, пастеризованим нутром і кастрованими душами – гнилих усередині, але бездоганно заточених на бабло і брехню; вони ходять поміж нас, вони дивляться нам у вічі – то запопадливо, то насторожено обмацуючи поглядом; в їхніх захованих очах зачаїлося палюче, невигойне прагнення помсти; ми їх впізнаємо не завжди, бо така особливість куцої і нетривкої пам’яті людської – кров висихає, рани зарубцьовуються, кості зростаються, безжальний молох часу зарівнює могили з землею, не лишаючи й сліду від невтолених пристрастей і драматичних сюжетів; лиш небо, сиве й вічне, незворушно споглядає заяложене дійство – зморена химерою життя людина ж бо не спроможна збагнути свого істинного призначення на долонях Всевишнього, і приречена довіку поневірятися між хмарами й землею, між світлом і тьмою, випалюючи зболене серце і гублячи розпростерту знівечену душу; отож коли ми, після юдолі нескінченних поневірянь, нарешті ступили на туманний і непривітний берег хисткої надії, перед нами був лишень сірий безпросвітний морок трепетної, без жодних означених контурів, невизначеності; десь позаду лишились пройдені дороги, витоптані босими ногами поколінь; гули вітри, нас завівало попелом часу, і десь там, у сивому безгомінні, за каламутною течією життя, зосталися виснажені нещадною селекцією і майже стерті з пам’яті діди-прадіди; вони, здається, гукали нам навздогін із потойбіччя, застерігаючи від майбутніх бід і поневірянь; ми ще, мабуть, чули їхні стишені, подаленілі в часі голоси, бачили їхні мерехтливі, згасаючі, зникомі силуети в осяйному мареві світляних стовпів; попереду нас уже чекала тривожна невідомість; нове стрімко вторгалося в наше життя, нещадно ламаючи заіржавілі каркаси, руйнуючи прогнилі рудименти моторошних років і драматичних століть; ми ще не знали, що саме побудуємо на місці руїни, ми ще не усвідомлювали, якою важкою і кривавою в теперішньому світі є дорога вільних духом, ми не розуміли загроз і не здогадувалися про випробування і небезпеки, що нас чекатимуть на звивистому шляху до свободи; нас розділяла історія, котру ми читали, люто стискаючи зуби і кулаки, крізь проріз прицілу гвинтівки – як непримиренні, нещадні вороги; нас розділяла мова – мова колонізаторів і мова ущемлених, безправних рабів; нас розділяла культура, по один бік якої – символи нашої честі, нашої узвичаєної віри, нашої материнської землі, по інший – сліди чужинецьких експансій, поганські знаки нашого одвічного ворога – зловісної орди зі сходу, яка століттями вторгалася сюди, щоб плюндрувати й нищити наші духовні сади, наш цвіт, плодити ницих покручів і манкуртів з потолоченою пам’яттю; зберігши могили дідів, батьківські криниці і синє небо над головою, ми вистояли, але – на останній межі, за якою – тлін і небуття, і осквернені обереги; тієї осені ми кудись вирушили – навпомацки, наосліп, глухим бездоріжжям, без вождів, без знамен і без війська; таке собі велике, загублене в цивілізаційних нетровищах і збите з пантелику хирляве плем’я, що трималося купи лише тривкою пам’яттю крові і межами ефемерної території колишньої колонії, означеної імперським лімесом; а ще – з нами, здається, був Господь…
Джерело: facebook.com.
Прокоментуєте?
