Микола Дудар. «У нас попереду сторіччя…»

0

«Народився 9 травня 1950 року в селі Хролін Шепетівського району Хмельницької області. Освіта: восьмирічка в сільській школі, а 9-10 класи навчався у селі Новичи. З 1967 по 1969 рік закінчив профтехучилище при суднобудівному заводі «Океан» Миколаївської області в м. Жовтневе. Після служби в армії повернувся на завод «Океан» в ролі електрогазозварювальника. Але поклик до музики, до співу, через різні музичні гуртки, вокальні студії призвели до того, що був запрошений у професійний ВІА «Форсаж» Кіма Брейтбурга (м. Миколаїв), а згодом і до Ворошиловоградської, Хмельницької, Тернопільської  філармоній (у різні періоди). А ще було і безліч ресторанів – від Тернополя до Хабаровського інтуриста, в яких довелось співати… 

2020 рік. У книзі «Лабухи Надзбручанського краю» (автори Петро Гадз, Юрій Мерва і Михайло Маслій) є згадка і про Миколу Дударя. Велика честь бути на сторінках книги разом з В. Івасюком, Н. Яремчуком, П. Дворським, В. Зінкевичем і з багатьма іншими неперевершеними музикантами, співаками, композиторами України… 

Довго жив на Далекому Сході. Під завісу 80-их нарешті здійснив обмін далекосхідної квартири, спочатку на Житомирщину, а після на Київ. Мав свою справу – виготовлення м’якого морозива (базар «Юність»), возив автозапчастини для іномарок sз Німеччини… Одного разу, будучи в Хотянівці (село під Києвом) у справах, дізнався про продаж обійстя з будинком побіля Десни. Не роздумуючи, сім’я полишила Київ… Тим паче, що запропонували місце виконавчого директора Хотянівської фабрики по лозоплетінню. Києве, вибач…».

    Микола Дудар – художній керівник Будинку культури на Київщині. Публікувався у колективних збірках, у періодичних виданнях. Автор двох поетичних збірок: «Твоєї усмішки…» і «Заповіді блаженства». Добрий десяток віршів покладено на музику. Зокрема бардом Юрієм Євсєєвим і рок-групою «Драма Квін».

***
Так довго не шукав себе іще…
І навіть не згадати, де і скільки…
Мовчання омивалося дощем…
Під ноги листя опадало з гілки…
Я кожен раз тримався за своє,
Усім щось невимовне заповівши…
Кричав до світу: «Чуєш – я тут є!
Я знаю, як народжуються вірші!»…
Коли в очах розсіювався дим,
Я плакав, адже добре знав, що буде…
Ти, світе мій, не борешся з ніким…
Чому ж каміння зносять звідусюди?…
 
***
Пройшовшись ранковим нечесаним полем,
На голову свіжу, сміливо, тверезо –
Виспівую лунко “За нашом стодолом”…
Навпроти нікого, одна лиш береза…
Гойдаєтьтся в такт, і поскрипує тихо –
Чи правда, березо, впізнала мене ти?
Згинала зима нас, і тисло нас лихо,
Та ми ще умієм співати дуетом…
 
***
Рука без пензля світ малює…
Шепочуть губи про німе…
Не поминай незнане всує –
Нарине враз, і як пройме…
На лов зберуться побратими…
Один казан і ложка теж.
І ти, закислий поміж ними,
Бажав би вмерти… а не мреш.
Бо щось таке у душу лізе,
Що хоч діли себе на “два”.
Ключ загубився від валізи,
Де спухли з голоду слова.
Зв’язати сум – мотузка трісне…

Ні зойку – глина та струмки!
Віддай моє – хай навіть прісне…
Переплету усі думки…
 
***
Дивись, яке роздоллячко довкіл…
Осінні дні… І поле верескове…
Ти нині для своїх накриєш стіл.
І може, скажеш тост, або промову…
Побудь! Побудь міжріччям, острівцем…
А що? А що? Ти ж вмієш бути ними…
Колись розповідатимеш про це,
Впереміш з анекдотами смішними…
Як без зізнань, запрошень, одкровень
Прожити дні, овіяні красою?
Ти з прози переходиш до пісень…
І відчуваєш: знову щось накоїв…
 
***
В одному горщику пів-літа…
Зате у другім – ціла осінь…
Між ними склянка і півлітра.
Ще не прокинувся я досі…
А що коли напитись ранку?
А що коли змішати все це?
А що коли собі коханку?
А що коли стрілою в серце?
Ми всі минаємося нишком…
І знов народжуємось потім…
Пишу свій вірш. Гортаю книжку.
Ну як-не-як, а на роботі…
 
***
Не лізь туди, де крутять гайки…
Принаймні, вижди до суботи…
Бо це тобі не вподобайки.
Бо це не вірші і не ноти…
Чи добре рибі в океані?…
Запам’ятай, там теж акули…
А ми з тобою ситі, п яні.
В нас є майбутнє і минуле…
Ще й сьогодення на додачу.
І на сьогодні ми – при ділі…
Не лізь туди, де мудрі плачуть.
Принаймні, вижди до неділі…
Зроби що-небудь випадково…
Якщо шумітимуть, то гримни…
Завжди важливе перше слово.
Завжди важлива перша рима…
Розбудять як в чужому місті,
Скажи: «Втомився на весіллі»…
Не лізь туди, де пахне злістю,
І буде хліб тобі із сіллю…
 
***
Казковий день нам сльози витре.
До мене знов хтось має справу…
Чому мовчиш, мій любий вітре?
Якщо вже так, присядь на лаву…
Торкнись мене, мого обличчя.
Мій настрій – твій, і день цей – спільний.
У нас попереду – сторіччя…
Тож не зривайся, будь повільний…
Скажи-но, брате, звідкіля ти?
Чому питаю? Бо цікаво…
Дістану чайник і горнята…
Не гоже в день такий без кави…
 
***
Під нами кінь, і нас несе
У засвіт, дальній, невідомий…
Ми пам’ятаєм те і се –
Воно згодиться нам потому…
Під нами кінь, і нас несе…
А хтось нас ловить у тенета.
Ми зрозуміли ще не все,
Тож ми смішні, немов поети…
Під нами кінь, хай буде кінь…
Нехай ірже – шалений наче…
То Інь – то Янь… То Янь – то Інь.
І хай там що, кудись доскачем…
А хай там що, хоч дощ, хоч сніг,
Щось чорне, біле, чи рожеве,
Чи випадковість це, чи збіг, –
Зі всім примиритесь forever.

По ночі ніч і день по дні.
Кінці з кінцями – варіянти!
Ви де? Ви тут? Ви уві сні…
Під Рік Новий чекайте Санти…
То хай там що, хоч дощ, хоч сніг –
Ви мовчите… Мовчання – злото.
Усіх, себе не переміг –
Збиратись мушу на роботу…

***
Після хурделиць знов кричать круки
На чистий лист лютневого пейзажу.
А в мене за столом сидять роки,
І я їх, чим зумію, тим розважу…
Та чи зумію? Голосом своїм
Захриплим буду правити їм оди…
Куди мені до вас, ви – солов’ї!
А я незграбне чудонько природи…
Та хоч би що там – краще помовчіть!
Хай заметуть нас виблиски і тіні!…
Навчився я не спати уночі,
Щоб цілий день втікати в сновидіння…

***
А я мовчу… Говорить вітер.
Ще мить, і вже забуду хто я.
В ночі ніхто ніде не квітне.
Та я здаюсь комусь без бою.
Йдемо туди, де відгоріло.
Я в курсі, не чекають нас там.
Ми б заспівали, якби вміли.
А так поскрипуємо настом.
Не зустрічав я вас ніколи.
І не збагнув, що це навзаєм.
Я всього-навсього Микола,
А вітер – щось таки він знає…

***
Іще причин для розпачу замало,
Та час плести тиночок із лози…
Сьогодні світ тяжіє до металу –
І що цікаво, вже не до музик…
Закутий в день, сиди тут до смеркання…
Високий, гідний вийде перелаз…
Ти вилізеш на нього і востаннє
Розбудиш на своїй гітарі бас…
І хай вони ідуть собі парадом –
Тебе врятує тин від суєти,
Від перемог бездарних і від зради…
Бо хто ж достойний тиші, як не ти?..

***
Охрестями доріг – туди, де вже світанок.
Щоб десь на злеті дня затриматись на мить.
А музика в душі – ну наче наостанок.
І все, про що забув, візьме і заболить…
І дихає земля у шатах верболозу.
Росою мерехтять загублені сліди…
Тут близько до Дніпра. Втирає осінь сльози.
Сьогодні я, мала, веду тебе туди…
 
Як дрівця вигорять до тла,
Овечий коц накинь на плечі…
Послухай дядечка, мала –
Це лиш початок, ще не вечір…
На ранок страх скує думки.
Ти обійматимеш подушку.
І хтось неписані рядки
Тобі шептатиме на вушко…
І ти відчуєш пустоту –
Таку, що безвістю чарує…
Вдихни цю осінь золоту ,
Якщо у тебе час на гру є…
 
***
По краю синіх гір моє дитинство біга.
А я б і не згадав – було чи не було…
Кермую по шосе по золотому снігу
Туди, де розляглось на вигоні село…
Одне з найкращих сіл…І в міру чудернацьке.

Іще годину й піві – опинюся там…
Нагряну, як весна – святково і зненацька.
І добре буде нам. І добре буде нам…

***
Веди мене
Веди мене на страту, на поталу.
На довге, на коротке, на смішне…
Розвидниться, і неба буде мало.
Лише веди, веди, веди мене…
Я вдячний, і ходячий, і ледачий.
Потрібно – буду тим і тим, і тим…
Веди мене упевнено, неначе
Ти знаєш, де знаходиться наш Рим…

***
– Гальмуй! Гальмуй! – кричали з неба –
Візьми праворуч, не туди…
А я, отак, дивлюсь на себе –
Перекрутило, як завжди…
– Заходь. Заходь…Сідай отута.
Вивчай місцевий алфавіт…
Все запиши, щоб не забути.
Усім розкажеш про цей світ…
– Ні-ні, забудь!.. – шептали збоку.
А я лиш бекав, як вівця,
За кольори тримався оком,
Щоб не упасти зі стільця…
 
***
Розпач
Солодощі гірчать у хвилях капучіно…
Нерадощі і гнів вплелися в діалог…
А на горищі, там, де тогорішнє сіно,
Тріпоче прапорець забутих перемог…
І де оті слова, де сили життєдайні,
З якими ти знайдеш усе, що загубив?
До чого не торкнись, лишатимешся крайнім…
Ти виграв би, якби… Якби-якби-якби…
Навколо роздивись – в ліхтарику нічному,
У візерунках стін, в мелодіях пісень
Ти бачиш дивний знак, а отже час додому…
І буде знову сон, а потім знову день…

***
Ти виведеш мене крізь роси на дорогу.
І сонце цих безлюдь світитиме услід.
Ні людям ні собі. Мені-то що до того.
Ми – ноти і слова ,
Та з нас не вийде хіт…
Ти виведеш мене крізь правди на узбіччя.
Я трохи б зачекав,
Щоб стало все одно.
Допоки догорять
У душах наших свічі.
Здається, ми колись знімалися в кіно?..
 
***
Я світлий образ твій змалюю на серветку…
У музиці й словах відтворишся мені…
Тебе з усіх боків я вивчу, як абетку…
Хай усмішка цвіте, і очі осяйні…
З тобою був би я і тілом і душею,
Але стається так в чоловіків:
Ось ніби і знайшов свою чарівну фею,
А фея та живе серед вовків…
 
***
Присвята С.В. і М.М. 
У затінку тополь братались злість і радість…
Простелене рядно, два келиха вина…
А потім я вмовляв тебе всього заради…
Умовив, а чи ні – а випили до дна…
Пройтись роками вниз і наново узріти
Ці пам’ятні місця, маршрути перемог…
І в тіні прилягти і обійняти літо…
Воно одне на двох. Воно одне на двох…
Ховаймося скоріш, бо прийдуть і знешкодять…
Хай краще нас з отих ніхто не поміча…
Займається зоря, як сходження Господнє…
Ми згублені в роках – Хорунжий і Дівча…

***
Цей погляд півцарства вартий.
І запах найкращий тим,
Що пив я його із кварти
Ковтками солодких рим…
І тиша була і Грудень…
Весна згодом змиє грим…
Ніколи вже так не буде,
Хіба що бабахне грім…
Забудем – звідкіль і хто ми.
Русалкою вийдеш – втіш…
Київ – Обухів – Житомир
Станеш не скраю, а між…
Відплатиш за Царство повним
Робочим до ночі днем.
Зі мною поруч тритомник
Цікавих до смерті тем…

***
Мить повагавшись,- напролом…
Зійду на сцену, мов на плаху.
Коли хрестити будуть цвяхом,
Я захищатимусь псалмом.
Знайшовшись в далечі ріки,
Пристань і ти на клаптик суші…
Ще так ніколи наші душі
Не задивлялися в роки…
Мовчання схлипне в унісон,
І потечуть сумні акорди
Пожовклим листячком аорти-
Життя одного спільний сон…
 
***
СВЯТА ТРІЙЦЯ
/Дитинство/
Черпали Сонце із Води
І пригощали Небо…
І заховалися б туди,
Та ще померти треба…
/Юність/
Яра зоренька зорями хвора…
Ясик витканий взорами неб…
Ясен-сон мій осиплеться скоро,
Як те Сонечко влітку на степ…
/Зрілість/
У цім Саду, що повен Травнем,
Не розійтись без поцілунку…
В рядочку Вірша буду крайнім.
А ось і ти…
– Рівняйся! Струнко!
 
***
Чи від вітру цей струм у грудях?
Чи від сонця, що ледве світить?
Знов обскубаний, хмарний грудень
У неволі неволить скніти…
Рівноправна ти в суперечках.
Клаптик суші, чомусь безлюдний…
Відбуваються дивні речі:
Після грудня – одразу лютий…
Ми тут – перші, тому що стрічні.
Наша пристань – одне подвір’я.
Приховай мене там, де вічність,
Де моє і твоє сузір’я…
 
***
Холодний піт… Напруга м’язи сковує…
Напівживі… Безпомічні… Привал!
Як зійде сон на змучених військових–
Вже й не збагнути, хто з нас генерал…
А потім знов почнуться буревії,
І день тривожний вступить у права.
Усе, що залишається, – надія…
Усе, що забувається, – слова…
 
***
Приходять дні одні. Приходять говірливі.
Плоди дає й осот… Ну майже як Едем…
А сонце тут і там: на вишні і на сливі.
Я завтра вам скажу, куди ми нині йдем…
Сочаться сни і сни…І радий їм не кожен.
Сочаться з потойбіч в зашарпаний емейл…
А в мене сивина, що й глянути негоже.
Не згадуйте мене. Хай будуть Чіп і Дейл…
Оце вам клин і клич – вони завжди у парі.
Любіть себе, як я. Тікайте від нудьги…
А сонце виграє, ну наче на гітарі.
І всі – усім рідня …Тож ми – не вороги…

***
Голосу сумного передзвін…
Ні гостей, ані корпоративу…
Лиш собачий гавкіт навздогін…
От і ти кричиш услід: «Щасливо!»…
Не дражнись, не будь така, як я…
На нулі не множать одиниці…
І оскільки ми одна сім’я,
Я вгадаю, що тобі присниться…
 
***
І щось воно таке, що вже нема і гніву…
А хтось нам із трибун штовхає довгий спіч…
Стріляють у життя завжди посеред співу…
У кожного своя окрема довга ніч…
І ти ще, мабуть, спиш, а вже ідеш за хвіртку…
Ти нині пацієнт усіх на світі бід…
Ніхто з твоїх чобіт тобі не зніме мірку,
Хіба що лишиш слід… Хіба що лишиш слід…
 
***
Біжить назустріч вітер свіжий…
Ніяких сцен і репетицій.
Я згоден, я для Вас – невіжа.
І заримуємо: вовчиця…
 
Біжать назустріч кілометри…
А звідкіля, неосягнути.
Тепер по-черзі в’яжем светри
І заримуємо: з отрути…
 
Біжать на зустріч наші рими…
Лиш зупиняє непогода.
Вітри довіри поміж ними
І заримуємо: порода…
 
***
Рясніє на гілках колючий іній…
Ми квапимося, втішені: самі!
Великосердні стеляться нам тіні…
Нам заблукати хочеться вві сні…
А до тепла, до вогника – ще трохи…
Ще крок, ще раз… От простір перетнем…
І в царстві стародавнього Гороха,
Де нічка переплетена із днем…
Та нам ще йти, ще бігти коридором…
На двох ділити щастя самоти…
Втекти від себе – ну, хіба це сором?!.
От тільки чи зуміємо втекти?..
 
***
Затуляли собою Собори і Храми,
Й молитви зі століть проливалися в ріки.
А дубки, що зросли, прирікались Хрестами.
І спинити той хід і продовжити ніким…
І волали старі… і сміялися дітки…
Босоногі святі, пил ковтали, давились,
Та любові ж, любові узятися звідки,–
Якщо навіть богів підіймали на вила?..
Поміж вижовклих шпальт протискалися неба…
Бо єству всіх причин у словах було тісно…
Хоч не знали, кому, – але знали, що треба.
Не вставали з колін, адже знали, що пізно…
Мозолі на руках – все ще просять підпору…
Та колись, невагомим, чи просто – крилатим,
Крізь озонові діри полину угору,
Прихопивши своє, – аби Духам роздати…

***
ПОСЛУХАЙ…
Перетни мене уздовж і впоперек-
Сліду там любові аніскілечки.
В затяжні дощі – знайдуся в опері,
В медоносні дні – я там, де бджілочки…
Світе мій, захоплений ловитвою!
Коли що – лови мене на слово ти…
Жив би я не хлібом, а молитвою,
Та молитву гріх уголос мовити…
 
***
ЕЛЕГІЯ ЗМОВИ
Закутались в тишу
І гріємо душі…
О лишенько! лишок
Згортається в мушлі.
Шкатулка і шкалик –
Це дивні дві речі!
Вповзе в гості равлик –
Поділимо вечір…
Посунемось – хрусне!
Ти будеш нам свідком…
А ніченька згусне –
Посіємо світло…
 
***
Ніколи не кажіть, що я в пустелі!…
Що я – в зубах, немов пісок образ…
Що я пишу у техніці пастелі
З надією не згадувати вас.
Ніколи не кажіть, що я в облозі…
Своїм єством не виріс, а обріс…
Що старцем бовванію на дорозі
І мрію повернутися на “біс”.
Ніколи не кажіть, що я в прокаті…
Що я – вікно, зашторене у ніч…
І ви – не та, що виплигне з латаття
З надією знайти знайому річ.
Ніколи не кажіть, що я в пігулках,
Що я у шклянці – бульбашками вниз…
Мащу себе на кожну білу булку
З надією зробити вам сюрприз…
Ніколи не кажіть: Ні – ко – ли!
 
***
Перестань соромитися світла.
Подивись у небо й попроси…
Може, хтось тобі відсипле звідти
Блискіток захмарної роси…
Перестань на зойк відповідати.
І на долю плакатись дарма,
Уклонятись урочистим датам,
Наче й на кохання прав нема…
Не ціди проміннячко крізь сито…
Хай Господь… Його пріоритет…
Юність не зникає з депозиту,
Якщо власник акції – поет…
 
«Українська літературна газета», ч. 3 (321), 11.02.2022  

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я