Нажахані тоталітарним совєцьким режимом, здобувши свободу в 1991-му, українці розслабилися. Здавалося, попереду барвисте, сповнене надій та благополуччя життя, якому вже нічого не загрожує – розвивайся, міцній, квітни… Нехтування безпековими засадами держави, активне (часом бездумне) перенесення демократичних європейських механізмів на рідні терени без урахування власних реалій, призвело до плачевних наслідків: державні силові структури не могли упередити й тим паче запобігти розвиткові сепаратизму в прикордонних регіонах, що врешті призвело до новітньої російсько-української війни та втрати територій у 2014 році. Такими є наслідки бездумного «користування» свободою. Ніби передбачаючи подібне, наприкінці 90-х, у одному з віршів я писав:
Страшна свобода, як її багато,
Страшна вона! Мов сто вовків страшна!
Вона приходить зголоднілим святом,
Щоб ти й себе у ньому не впізнав…
Тепер, провівши тридцять років у самостійному плаванні (принаймні, так нам здається) втративши десятки тисяч життів, до нас нарешті приходить усвідомлення того, що ми так і не навчилися захищати самі себе, передовсім, із середини. Адже відомо, що внутрішній ворог не менш небезпечний від зовнішнього.
Та, навіть у ситуації війни із Московією, яку ми за замовчуванням чомусь погодилися називати «гібридною», висновків щодо забезпечення внутрішньої безпеки досі не зроблено. В цій ситуації «п’ята колона», яка зручно сховалася під парасолькою «демократичних цінностей і свободою слова», плюючи на державницькі засади, відверто розколихує ситуацію із-середини. І то – не один рік.
Чому так сталося? Як на мене, справа навіть не в тім, що ми, в разі дотримання жорсткої самодисципліни всередині країни, боїмося розсваритися із демократичною Європою (це, швидше, відмовки для тих, хто нічого не хоче робити), а в тім, що зло, яке коїться в Україні, не є покараним, починаючи від подій на Майдані та сепаратистських заколотів на сході (за прямого втручання Московії), де українські спецслужби проявили себе повністю не здатними діяти на упередження, а почасти поступали як відверті зрадники. Ми так і не отримали жодного гучного процесу, коли суспільству було би дано сигнал: зрадником бути небезпечно, зрадника кидають до в’язниці.
Отже, не оновившись із середини, не очистившись від «засланців» країни-сусіда, ми досі лишаємося вразливими. Така ситуація з нехтування засад внутрішньої безпеки призвела до розквіту «п’ятої колони». Ці умовні «рабіновичі» спочатку безперешкодно заробили собі купу грошей всередині країни (чого варте блискавичне захоплення газового ринку компанією В. Медведчука при потуранні ще попередньої влади), а потім зароблені кошти вклали в покупку телеканалів. Тепер маємо відвертий антиукраїнський шабаш у телеефірі! Хіба цього не можна було передбачити?! А, може, за останні роки якось постраждали бізнеси активних руйначів української державності Шуфрича, Рабіновича, Бойка?! Я вже мовчу про олігархів «вищої ліги». Усі вони нині почуваються, як риба у воді, зміцнивши своє лобі спочатку у Верховні Раді України (фракція пресловутого «ОПЗЖ»), а тепер уже своїх васалів провели в місцеві органи влади. А додайте сюди чорноротих «оракулів» на кшталт Лєни Бондарєнко, Анни Герман, Лєни Лукаш з нафталінним Сімонєнком, мумія якого вже вигулькує на медведчуківських телеканалах – і готова «картина маслом» відвертого реваншу! Все це вписується в «план Путіна» щодо нищення України, повернення її під вплив РФ. А недавні рішення Конституційного суду, які шокували суспільство і навіть нинішню недалекоглядну владу, – ланки одного ланцюга.
Все, про що я тут пишу, речі загальновідомі, видимі. Принаймні, проти цього можна якось боротися, активізуючи суспільство. Але можна лишень уявити – скільки небезпеки криється в «каламутних водах» нижньої частини айсберга, про що ми з вами навіть не здогадуємося?! За відсутності цілісної програми протидії внутрішньому захопленні країни прослідковується здача державних інтересів. Саме так нині варто ставити питання. Саме так воно і є. Ті державні інституції, яким прописано Конституцією стояти на захисті державних інтересів, яким виділяються величезні бюджети на утримання чисельного апарату, схоже, займаються чимось не тим. Або взагалі – протилежним. Це, передовсім стосується Служби безпеки України.
Маю один свіжий приклад. Він простий, житейський, тому буде зрозумілий усім. Кілька років тому на кордоні з РФ (м. Глухів Сумської області) місцевий мешканець на прізвище Мироненко безперешкодно реєструє громадську організацію «Спілка письменників України». Ялові безпринципні чиновники з Мін’юсту, напевне, гадки не мали, що в Києві, на вулиці Банковій,2 багато років існує подібна організація. Єдина відмінність, що належить вона до структури національних творчих спілок. Але ж чи хтось цю різницю на рівні обивателя помічає? Так ось, цей діяч з Глухова розгортає свою «дублерську діяльність» голови Спілки письменників України, копіюючи один в один спілчанські квитки, використовуючи державну атрибутику й всеукраїнський статус. Про місцеву реєстрацію жодного слова, відчуваєте сусідський «гібридний почерк»?! До свого кола заманює здебільшого графоманів, яким сприяє у виданні книг, проведенні презентацій тощо. Ходить у школи, представляючи «спілку письменників України».
Маразм (а насправді – спрямовані дії на дискредитацію Національної спілки письменників України) досягли апогею, коли цей гаспадін заснував… власну Шевченківську премію і почав нею нагороджувати невідомих нікому людей, дискредитуючи при цьому ім’я українського генія. Але й це не ще не все! Далі цей голова так званої «спілки письменників України» починає проявляти активність у всіляких велелюдних зібраннях на території Росії та Білорусі. Ніде більше, саме – тут, демонструючи «славянскоє братство». Він не просто бере участь, а представляє Україну, укладаючи усілякі угоди «с братьямі», які в цей час убивають його співвітчизників на Донбасі. Ця ситуація безперешкодно триває роками! Очевидно навіть людині необізнаній, що просто так, без кураторства та фінансування, ці справи не робляться, що на кордоні з РФ у Сумській області створюється міні-плацдарм «русского міра».
А тепер відповідь, яку Національна спілка письменників отримала від Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України на свій запит щодо діяльності спілки-дублера: «За результатами опрацювання наданої Вами інформації фактів, правопорушень, прийняття рішень за якими, згідно з чинним законодавством, віднесено до повноважень органів СБ України, не встановлено». Виникає логічне запитання: а в чиїй компетенції тоді це питання?! Зауважу, що голова НСПУ Михайло Сидоржевський спрямовував до СБУ вже два листи на цю тему (попередня відповідь, як і ця, також виявилася елементарною відпискою), листи спрямовані також до Мін’юсту і Ради національної безпеки та оборони… Безрезультатно! Ось вам – рівень роботи державних інституцій на одному прикладі. А скільки їх, цих прикладів, по всій Україні?! Можна лишень тривожно уявити…
У газеті «День» ( №215-216 від 13.11.2020 року) відомий публіцист Ігор Лосєв влучно зазначив: «… той імпотентний варіант демократії, який ми досить довго спостерігаємо в нашій країні, нічого, крім огиди, викликати не може. Та й називати народовладдям ситуацію, коли державою реально керують 4-5 олігархів, не доводиться. Справжня демократія повинна бути з «кулаками». Тоталітарні режими народжуються зі слабкої демократії. Символом нинішньої української «демократії» є тріумфуюча Неля Штепа у Слов’янську. Чекатимемо Бородая, Гіркіна-Стрєлкова, Безлера й інших?..»
…Питання риторичне, чи не так?!
Микола Гриценко,
відповідальний секретар НСПУ
“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
