Минає 150 років від дня народження письменника Бориса Лазаревського

0
175

Сьомого квітня минає 150 років із дня народження Бориса Лазаревського – знаного в Конотопі письменника.

Яким було його життя і творча діяльність, розповідає konotop.city.

Відоме прислів’я про те, що природа відпочиває на дітях геніїв, спростовує родина видатного історика Олександра Лазаревського. Четверо його дітей, старшим із яких був Борис, варті уваги внеском у наукову та літературну спадщину України. І всі, на чому варто наголосити, були щирими патріотами України.

Літературна спадщина Бориса Лазаревського, за словами дослідниці Марії Михайлової, отримує не найвищі оцінки. Зазвичай нашого земляка вважають досить кваліфікованим наслідувачем Антона Чехова. З чим, до речі, Борис Лазаревський погоджувався. Але варто не оминати увагою й високу оцінку Іваном Буніним творів письменника емігрантської доби. Це значно підвищує загальний «рейтинг» повістей та оповідань.

Більшість творів нашого земляка присвячені жінкам. Він зображував жіночу психологію, кохання, різноманітні життєві проблеми. Хоча тематика творів не обмежується прекрасною статтю. Як зазначав сам Борис Олександрович, «письменник не раб і не лакей і не може підносити публіці лише ті страви, які подобаються більшості. Він дає людям виключно те, що сам глибоко пережив, – набагато раніше, ніж зобразив на папері».

Від Полтави до Києва

Борис Олександрович Лазаревський народився 26 березня (7 квітня за новим стилем) 1871 року в Полтаві, де батько служив членом окружного суду. Мати, Катерина Федорівна Лащинська, померла через рік після народження сина. Протягом кількох років Борис разом зі старшою на три роки сестрою Ганною (в майбутньому – співзасновницею конотопської «Просвіти») виховувався гувернантками. А в 1876 році Олександр Матвійович одружився вдруге. Його дружиною стала Ганна Миколаївна Шрамченко, яка потім подарувала чоловікові сина Гліба та доньку Катерину.

З 1880 року родина переїжджає до Києва. Про своє дитинство Борис Олександрович згадує: «З тринадцяти років я був полишений сам на себе та репетиторів. Батько завжди був зайнятий або службою, або наукою, а в мачухи були власні діти».

Навчався він спочатку в Другій київській гімназії. Можливо, згадана вище ситуація й стала причиною того, що гімназію хлопець не закінчив. Натомість продовжив навчання в колегії Павла Галагана.

У дитинстві із сестрою Ганною

Після закінчення колегії Борис уступив до Одеського університету. Проте вже на другому курсі перевівся на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. У цей же час він починає друкуватися. Після переходу на четвертий курс юнак «пішов у народ» – півроку пропрацював помічником машиніста паровоза депо станції Козятин сучасної Південно-Західної залізниці.

До цього вчинку родина поставилася негативно, про що свідчить племінник Бориса Олександровича, онук його брата Гліба Олександр Олександрович Лазаревський. До речі, останній був автором цікавого видання про родину Лазаревських і саме йому ми зобов’язані значною частиною інформації про кілька поколінь родичів.

Пишався непогрішимістю військово-морського суду

«Університет я закінчив у 1897 році. З лекцій понад усе захоплювався судовою медициною, зокрема судовою психопатологією, практичні заняття з якої вів професор Оболенський. Я завжди шкодував і тепер шкодую, що не отримав ґрунтовної медичної освіти», – згадував потім Борис Олександрович.

Одразу після закінчення навчання він уступив на службу до Севастопольського військово-морського суду. Пишаючись непогрішимістю військово-морського суду, Борис Олександрович приймає близько до серця розслідування справ матросів та портових робітників. Він бере участь у так званому «вугільному процесі», який тривав 43 дні. Там наш земляк познайомився з провідними юристами того часу – Сергієм Андрійовичем Муромцевим (майбутнім головою Першої Державної Думи), Миколою Платоновичем КарабчевськимАнатолієм Федоровичем Коні та іншими.

 Проблеми особистого життя

1898 року Борис Олександрович одружується з Лідією Миколаївною Мельниковою. Через два роки у подружжя народився син Всеволод, а ще через два роки родина поповнилася донькою Вірою.

Дуже сумує Борис Олександрович за залишеною в Криму родиною. Майже кожен лист, адресований у Севастополь, починається так: «Дорога моя, кохана Лідонько!». У травні 1904 року він дізнається про народження своєї другої доньки Зіни.

У Владивостоці Борис Олександрович пише свою першу велику повість «Урок». Згодом змінює місце служби. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 року застав Лазаревського на морській службі вже в Кронштадті. Незабаром він виходить у відставку і повністю присвячує себе красному письменству.

У 1907 році в житті Бориса Олександровича сталась особиста трагедія. Впустивши до свого помешкання літератора, такого собі Іллю Дмитровича Сургучова, він спочатку не помітив зради своєї дружини. А коли все з’ясувалось, розірвав із нею стосунки. Коли 15 серпня 1909 року у пари народився син, Борис Олександрович через суд добився визнання його незаконним сином.

Також у 1909 році колишня дружина Бориса Олександровича померла. Пішла із життя, залишена всіма, навіть тими, заради кого пожертвувала власними дітьми.

Наступного року нашого земляка спіткав іще один удар долі – у червні 1910 помер його десятирічний син Всеволод — серйозний і дуже талановитий маленький художник.

Доньок Бориса Олександровича виховувала сестра його дружини, Єлизавета Миколаївна Мельникова. Вона присвятила дівчаткам усе своє життя. Згаданий вище Олександр Лазаревський стверджував, що до неї був небайдужим і сам Борис Олександрович. Письменник зробив її однією з головних героїнь у власній повісті «Сила», а також в оповіданні «Lizetta».

Вихор революційних подій

З 1910 року й до Лютневої революції 1917 року Борис Олександрович ніде не мешкає постійно. З листів можна дізнатися, що місцем його проживання були Петербург і Москва, Конотоп і Гирявка (сучасне село Шевченкове Конотопського району. Місце народження і поховання Олександра Матвійовича). Тому стосовно місця проживання в Гирявці питань немає – звичайно ж, батьківська хата.

А щодо Конотопа – питання цікаве. Є припущення, що Олександр Матвійович певний час мешкав у самому Конотопі, десь у районі сучасного Сінного ринку, по вулиці Батуринській. Чи там же певний час із батьком мешкав і син? З наявної в автора цих рядків інформації висновок зробити поки що неможливо.

У Гирявці

На початку 1917 року начальник Головного морського штабу Кирило Стеценко рекомендує нашого земляка на посаду секретаря навчального відділу цього органу. До його службових обов’язків входило керівництво прийому в гардемарини осіб із вищою освітою. Після Лютневої революції був капітаном військово-морського судового відомства, обераудитором у штабі начальника 2-ї бригади лінійних кораблів Чорноморського флоту.

За часів Гетьманщини наш земляк служив офіцером для доручень при військовому міністрі Української Держави. У лютому 1919 року, за влади Директорії Української Народної Республіки, служив в Українському головному морському штабі в Севастополі, наступного місяця – у складі спеціальної портової комісії по Миколаєву і Херсону.

Перед черговою окупацією Києва більшовиками Борис Олександрович прямує до столиці Добровольчої армії Ростова. Потім його чекає традиційний шлях більшості тих, хто не сприйняв Радянської влади. Шлях, який приводить Лазаревського до Парижа.

Черствий хліб емігранта

Останній період життя Бориса Лазаревського минув у столиці Франції. Є безліч свідчень, що наш земляк дуже бідував. Писав він одному із своїх знайомих:

«[…]До 1930 року справи йшли краще. Був заробіток, були посилки з Чехії. Далі пішло гірше, уже необхідність змусила робити борги в молочній та ковбасній крамницях…».

Борис Лазаревський у Парижі

Проте скрута не зламала його. Борис Олександрович писав прозові твори, брав активну участь у громадському житті еміграції. Зокрема, від 1932 році брав участь у паризькому «Українському Літературному Гуртку», наступного року очолив це товариство. Був автором рубрики «Шматочки минулого» на шпальтах журналу «Тризуб». Несподівана смерть у паризькому метрополітені 24 вересня 1936 року обірвала його життя. Згаданий вище «Тризуб» відгукнувся на цю сумну подію досить розлогим матеріалом.

Залишив нащадкам не тільки спогади

Рання творчість Бориса Лазаревського:

  • Перша книга оповідань Бориса Олександровича із життя залізничних машиністів під загальною назвою «Забытые люди», 1899 рік. Як зазначав пізніше сам автор, «книжка до такої міри слабка у художньому відношенні, що не хочеться про неї й згадувати».
  • Книга оповідань Бориса Олександровича, 1903 рік, Москва. Видав її букініст Ніколаєв, а поширювалася вона в популярній на той час книжковій крамниці «Труд». Книга пішла нарозхват. З’явилось багато схвальних відгуків і рецензій. Хвалив написане й Чехов.

Рецензуючи «Повісті та оповідання», відомий редактор і літературний критик Микола Ашешов писав: «У пана Лазаревського безсумнівний талант і прекрасна письменницька техніка. За всім безумовним учнівським наслідуванням Чехова відчувається авторське своє, індивідуальне і талановите…».

А ось що заслуговує найвищої оцінки нащадків – щоденники Бориса Олександровича. Знову ж звернемося до самооцінки автора – він узагалі вважав щоденники найціннішим для нащадків з усього, що написав.

Донька Віра Борисівна з чоловіком

За різними оцінками, обсяг щоденників сягає близько шести десятків об’ємних зошитів. У часовому відтинку вони охоплюють півтора десятка років ХІХ століття, та понад три з половиною десятки – століття двадцятого. Їхня цінність не лише в ґрунтовному описі подій та осіб, які певним чином торкалися нашого земляка. До щоденників їхній автор уклеював надіслані йому світлини, малюнки (частина зроблена ним самим), запрошення, квитки та багато інших на перший погляд дрібниць. Це робить їх важливими свідченнями побуту тодішнього часу.

Особливо цим багаті його щоденники емігрантського періоду, із яких, мабуть, збереглася тільки незначна частина. Частина щоденників була знайдена поетами Іваном Гончаренком і Борисом Слуцьким серед книг, награбованих гітлерівцями, у місті Крайова (Румунія). Чимало щоденників зберігається у різних архівах та бібліотеках, частина безповоротно втрачена. Зокрема, Борис Олександрович підтверджує факт крадіжки в нього одного із зошитів на початку ХХ століття.

А коли додати, що в часи Російської імперії Борис Лазаревський продовжував залишатися патріотом України (свідченням цьому можуть бути хоча б його листи з інформацією про відзначення роковин Тараса Шевченка в Севастополі), то можна з певністю стверджувати: Борис Олександрович заслуговує вшанування не за родинні заслуги, він був непересічною особистістю й справжнім українцем.

Ігор Лисий

Чільна світлина — З дружиною Лідією Миколаївною Мельниковою

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я