Мірослав Влеклий. Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала / пер. із пол. О. Шеремет. – Львів: Човен, 2020
Анотація
Книга Мірослава Влеклого — жанрово унікальна. З одного боку, автор створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках Ґарета Джонса — британського репортера, який першим розповів у західних медіях правду про Великий голод в Україні. З іншого боку, ця книга — докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про «комуністичний рай» цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин.
Публікуємо один із розділів книжки – реконструкцію подорожі Ґарета Джонса в охоплену голодом Україну у 1933 році.
ПОЧЕМУ ГОЛОД?
[…] На вокзалі він продирається крізь натовп брудних і обдертих селян, деякі лежать на підлозі. За мить він уже в купе із твердими лавами найповільнішого з поїздів, які їздять поміж Москвою та Харковом. «Щоб побачити Росію, доводиться подорожувати “твердим класом” і їхати повільним поїздом», — вважає Джонс. У вагон заходять і селяни з мішками, заповненими хлібом. Навпроти Ґарета сідає чоловік, який відрізняється від решти: він у шкіряному кашкеті й куртці, має вигляд людини, яка добре харчується. «Ваших комуністів саджають за ґрати», — зав’язує він розмову, коли дізнається, що їде з британцем. Ґарет укотре чує, що на його батьківщині всіх ув’язнюють у Лондонському тавері, а Скотленд-ярд нищить британський робітничий клас і суворо контролює погляди людей. Але революції Скотленд-ярд і так не зупинить. Революція насувається. Ви маєте створити ЧК, таку ж безкомпромісну поліцію, як наша, вважає чоловік. Свобода у Великій Британії, на його думку, полягає виключно у свободі слова. Бо, наприклад, чи вдалося б організувати армію, щоб боротись із королем? Точно ні. Це доказ того, що в Англії немає свободи.
Змарнілі пасажири дослухаються до монологу вгодованого чоловіка, ніхто не наважується дискутувати з комуністом. Той переконливо стверджує, що голоду немає, а врожаї цього року, без сумніву, будуть хороші.
Слухаючи комуніста, Ґарет витягає з наплічника хліб. Відламує шматочок і ніби випадково впускає на підлогу, після чого кидає його у плювальницю. Миттєво підхоплюється один селянин, збирає брудні крихти й тут же ковтає. Потім Джонс бере апельсин, чистить і також викидає шкірку у плювальницю, селянин вихоплює і її та жадібно з’їдає. Трохи пізніше те саме відбувається і з недогризком яблука.
Неподалік сидить інший чоловік, скляний погляд якого втуплений у підлогу. Він весь час повторює: «У мене забрали хліб, забрали хліб». У Москву він приїхав за харчами, але перед тим, як впустити у поїзд, їх у нього конфіскували, тому він повертається до родини заледве з кількома картоплинами. Інші кажуть Джонсові: «Багато людей помирає. Ми голодні. У нас залишилось мало худоби. Усе наше зерно забрали».
У коридорі Ґаретові вдається сам на сам поговорити з молодим комуністом. Багато таких, як він, говорить росіянин, усе більше розчаровуються у Сталіні, бо не мають хліба. Він сам його вже тиждень не їв. Заробляє 60 рублів на місяць, але останнім часом йому виплачують лише 40—50. Решту забирають на субсидіювання п’ятирічного плану. Коли кілька днів тому він виїжджав із дому, матір залишив із двома склянками борошна. Його брат уже помер від голоду.
Вуличний торговець із Вірменії і собі розповідає, що влада вигнала його з Ленінграда, не дала йому там внутрішнього паспорта, а тепер, коли він приїде в Україну, його, найімовірніше, виженуть і з Харкова. Його називають голотою і позбавляють прав, бо він торгує на вулиці.
Вагонами ходить червоноармієць і продає лотерейні квитки — можна виграти автівку — і кожен пасажир знаходить на нього рубль, хоча більшість не має хліба. Ґарет питає молодого комуніста, чому він за це платить, якщо заробляє тільки 60 рублів. Що ж, стенає плечима той, я так думаю, що це обов’язково.
Ще один пасажир — чоловік у плащі кольору хакі — має вигляд жорстокої й безкомпромісної людини. Стискає кулак і каже: «Ми знищимо куркулів, знищимо будь-яку опозицію». Це член політичного департаменту, один із тисяч активістів — найкращих, найсильніших, напіввійськових — яких із Москви висилають у села, щоб вони брутально змушували селян працювати. «Ми всі робітники, переважно із заводів, обирають найсильніших із нас. Ми покажемо селюкам, що означає суворий контроль. Ми перетремо їх на порох», — пояснює він. Ґарета проймає дрож, бо цей чоловік у відчаї вирушає з Москви у село на святу війну і, мабуть, не вагатиметься, коли вирішить, що необхідно стріляти.
Повільний потяг із твердими лавами зупиняється на кожній малій станції. На одній із них до Ґарета підходить якийсь чоловік і шепоче німецькою: «Скажи їм у Англії, що нам немає чого їсти і ми починаємо пухнути з голоду». Через кілька станцій, коли поїзд наближається до України, приблизно за 70 кілометрів від Харкова — можемо здогадуватися, що неподалік Білгорода, тоді приблизно тридцятитисячного містечка — Ґарет бере рюкзак і несподівано виходить із поїзда.
«Будь обережний, українці у відчаї», — чує він ще одне застереження, цього разу на прощання від молодого комуніста. Якщо люди дізнаються, що в наплічнику хліб, то одразу ж його украдуть.
Повільний поїзд гуркоче в напрямку Харкова, Ґарет залишається на засніженому пероні сам. Для своєї подорожі він обирає «терени чорнозему, тому що колись це був найродючіший регіон Росії, а також тому, що журналістам заборонено туди їздити», і хоче «на власні очі побачити, що там відбувається». Довкола він бачить тільки рівнину, вкриту білим пухом. У п’ятницю, 10 березня, починається його хода з Росії в Україну. Він зблизька придивляється до наслідків ще однієї диктатури в Європі.
*
Перша зустрічна особа, жінка, яка йде уздовж колій, каже йому: «Немає хліба. Уже два місяці немає, багато людей помирає». Одразу зі станції Ґарет прямує до сільських хат. Із важким рюкзаком, набитим їжею, він важко ступає по снігу.
Люди кажуть: «Худоба вмирає, нечего кормить». «Ми голодуємо». У регіоні, де найродючіші ґрунти в усьому СРСР, Ґарет чує це потім від усіх селян. Зазвичай вони додають: «Всі спухли».
Він розпитує, що вони їдять. У відповідь чує, що коли закінчився хліб, харчувалися картоплею, але й вона закінчилася. Залишилися кормові буряки й фураж.
Як довго вони так протягнуть? Люди кажуть, що, може, ще місяць, але дехто вже помирає. У жодному з сіл, які він минає, не бачили хліба вже два місяці.
Один бородатий старий, який замість взуття обмотав стопи мішковиною, зупиняє Ґарета, рукою вказує на поля й українським варіантом російської говорить: «Перед війною тут усе було золотим, а залишились самі бур’яни. Ми були найбагатшою на зерно країною у світі. Раніше ми годували світ, а тепер у нас відібрали все і нічого в нас немає». Він запрошує Джонса до хати й одразу починає виправдовуватися: «Колись би я пригостив тебе як гостя куркою, яйцями, молоком, добрим білим хлібом. Але тепер немає в домі навіть хліба». «Вони нас убивають», — стверджує він. Чотири дні тому в нього вкрали коня. Джонс дає йому скибку хліба й сиру, а старий на це: «Ти б і за 20 рублів цього ніде не купив. Їжі просто немає».
У хаті бородатого селянина в одній кімнаті тулиться 9 людей, животи його внуків спухли від голоду. «Страх смерті витав над будинком», — напише потім Джонс. Єдина їжа цієї родини — рідка юшка з одним чи двома шматками картоплі, яку всі їдять дерев’яними ложками зі спільної миски. Картопля вже закінчується, у двері стукає смерть. Ґарет виймає з наплічника хліб, масло, сир, пригощає господарів, на що одна з жінок каже: «Це було так смачно, тепер я можу померти щасливою».
Більшість людей тут — релігійні, але церкви позакривали, скаржиться старенький. В одному селі її перетворили на зерносховище, в іншому — на будинок культури. Якщо запитати про Бога в дітей, вони зазвичай відповідають: «Звісно, його немає». Кажуть також: «Немає хліба, немає Бога». «Колись усі ми вірили в Бога, були щасливі й добре нам жилося. Коли в нас забрали Бога, ми почали голодувати», — розповідає хтось Джонсові через кілька днів.
Ґарет заходить у сільську школу. Читає: «Радянська школа — найважливіша з усіх шкіл у світі». На настінній газеті, яку зробили учні, є стаття про перехідні труднощі колгоспів: «Куркулі й опортуністи намагаються зіпсувати план весняної сівби, але залізні м’язи колгоспників повинні відповісти на їхні нищівні дії». Далі текст звертає увагу на коней, які помирають від голоду й відсутності гігієни і яких треба зберегти, поки сільське господарство не буде цілком механізоване.
У ще одному колгоспі, який відвідує Ґарет, коней уже немає. Усіх з’їли. Це суттєва інформація, нотує Джонс, бо росіяни ніколи не їли конини, навіть зневажали ласих до неї татар. Коли кілька років тому поширилася чутка, що на базарах продають конину, люди боялися купувати м’ясо.
Надвечір росіяни, яких він зустрічає, знову застерігають Джонса, щоб він краще не продовжував своєї подорожі: там далі українці точно заберуть у нього пальто, їжу і все, що він має. Чоловіки запрошують його в будинок сільради. Приміщення заповнене селянами, серед яких одна дитина зі спухлим животом. На звістку про іноземця починають сходитися інші. Їх вражає знання про світ і начитаність Джонса, вони розпитують його про Японію, Америку й Китай, і він здогадується, що всі вони здобули хорошу освіту.
Серед натовпу є тільки один комуніст, а решта відверто розповідають:
— У нас було двісті волів, залишилося шість.
— Здохли наші коні й корови, залишилася одна десята від загальної кількості.
— Якби ж Ленін був живий, нам би чудово жилося. Ми б майбутнє знали, чого чекати в майбутньому. А тепер політика постійно змінюється, а ми не знаємо, що буде далі. Ленін не діяв би так різко, щоб потім відвернутися від нас, коли з’ясувалося, що хтось помилки наробив помилок.
Однак голова сусіднього колгоспу пояснює Джонсу, що це тільки тимчасові труднощі, які невдовзі вдасться подолати. Увечері приходить двоє солдатів. Вони шукають селянина, який пробрався до хати сусіда, щоб украсти картоплю, а коли той зловив його на гарячому, злодій штрикнув господаря в серце. Таких випадків більшає, кажуть червоноармійці. Принагідно ставлять безліч запитань про Англію, у якій — як вони чули — переслідують робітничий люд, стріляють у протестувальників, комуністів кидають за ґрати, а уряд прагне оголосити Росії війну.
«Не ходи вночі», — знову застерігає один із солдатів, стверджуючи, що довкола повно диких і зголоднілих людей, які заради їжі готові на все.
Однак Джонс наполегливо вздовж колій іде далі на південь. На безкрайній білій рівнині багато чорних крапок, які зблизька виявляються воронами й галками. Часом поряд пролітає швидкісний поїзд сполучення Москва—Севастополь зі спальними вагонами, які зайняті, найімовірніше, партійними. Ґарет іде від села до села, не втрачає жодної можливості, щоб порозмовляти. Відвідує кільканадцять колгоспів і всюди чує схожі історії. Селяни кажуть, що здохла вся худоба, тож як до худоби, тепер ставляться до людей. Щасливцями вважають тих, кого вивезли на важкі роботи в Сибір — вони принаймні мають що їсти.
У Червоному хуторі, останньому селі з російського боку, Джонс обідає з місцевим учителем, марксистом, власником однієї з останніх корів у селі. Його дружина, подаючи картоплю з дрібкою каші, гордо каже, що вже майже жодна дитина там не вірить у Бога.
Того дня Ґарет уздовж колій доходить до мети: кордону Великоросії. У щоденнику нотує: «Вагони, паливо, деревина в напрямку С. [Слатине. — М. В.]. Головна залізнична колія в Росії. Я в Україні».
У наступних селах — загалом він побував у двадцятьох — у колгоспах і радгоспах він далі спілкується із людьми. Дехто згадує чудові давні часи: солодощі, м’ясо, каруселі, радість, сміх, жарти, горілку і свободу. Інші розповідають про захмарні ціни на продукти і про те, як влада забирала у них врожаї, не даючи нічого натомість. Батька одного хлопця саме вивезли до в’язниці в Курську за переміщення без внутрішнього паспорта.
Інші говорять про життя в місті. Останнім часом зросло безробіття, із заводів звільняють тисячі робітників, у яких відбирають картки на хліб. Робітникам у Харкові мають видавати 600 грамів хліба на день, робітницям – тільки 200. Окрім цього на місяць: кілограм проса, чверть літра соняшникової олії, півкілограма цукру, трохи смальцю і 800 грамів зазвичай гнилої риби. Про м’ясо чи молоко для дітей уже давно нема й мови. До цього додається один прийом їжі на заводі: зазвичай скисла капуста з ложкою каші.
Рік тому влада казала, що на вільному ринку можна буде продавати надлишок, але забрала в селян усе. Цьогоріч стверджувала, що візьме тільки 15 пудів зерна з гектара, але, мабуть, знову не залишить нічого, окрім кормових буряків. Навесні ніхто не матиме сил працювати.
Усюди люди кажуть Джонсові: «Ми чекаємо смерті». Але додають: «Тут жахливо і багато хто помирає, але далі на південь набагато гірше. Їдь у Полтавську область, побачиш сотні порожніх будинків. Там, де є триста хат, лише у ста ще живуть люди, решта померла або втекла, хоча більшість померла».
Хтось стверджує, що на півдні від голоду померло вже 30 відсотків населення, є села, де живими залишилася лише половина мешканців.
*
Тоді, коли Ґарет мандрує Україною, окрім українців і влади в Москві, майже ніхто ще не знає, що відбуваються брутальні обшуки будинків, щоб виявити сховане зерно. Уже навесні багато господарів відмовляються засівати поля, бо якби вони використали останнє зерно, не мали б чого їсти.
Високопоставлені українські комуністи, і навіть сам Молотов, намовляють Сталіна рятувати Україну. Перші повідомляють про десятки тисяч зморених голодом і про випадки голодних смертей. Другий переконував обмежити експорт зерна. Однак ніхто не сміє сумніватись у логіці вождя. Ніхто не наважується говорити, що зерно, яким мали б допомогти Україні, найімовірніше, в неї і забрали. Сталін же не хоче вірити в голод. Він вважає, що Україна отримує навіть забагато допомоги. Правда в тому, що він боїться втратити Україну. Кожного, хто не схвалює реквізиції зерна, він пов’язує з українським націоналізмом. Це не держава загрожує голодним людям, а селями є загрозою для держави — стверджує він. Усі куркулі — це злодії. Відтепер той, хто вкраде хоч би й небагато зерна, отримає 10 років в’язниці або смертну кару. До кінця 1932 року вирок смерті винесли чотирьом із половиною тисячам осіб, а сто тисяч заслали в табори праці.
У листопаді 1932 року, через 2 дні після урочистого святкування п’ятнадцятої річниці революції, вкоротила собі віку Сталінова дружина. У свідоцтві про смерть вписали «гострий апендицит», але втаємничені були певні, що смерть Надії Сергіївни Аллілуєвої — це протест проти поширення голоду. Тим часом у листопаді та грудні Сталін ще більше закручує гайки, як наголошує Енн Епплбом, «навмисне створюючи ще серйознішу кризу». Він наказує збільшити експорт продуктів харчування, відправляти за кордон м’ясо, молочні продукти, фрукти, соління та консерви. З’являються чорні списки господарств і сіл. Туди не можна доставляти продовольства та промислової продукції. Заборонені також гас і сірники, тож неможливо готувати. Наступна заборона стосується торгівлі й молотіння зерна. Навіть якщо комусь вдасться його роздобути, неможливо змолоти на борошно, щоб спекти хліба.
У свідченнях вцілілих від початку 1933 року вже йдеться про жебраків, яким не вистачає сил, щоб простягнути руку із проханням про допомогу, про трупи, що лежали на тротуарах і в ровах, про переповнені сиротинці й вантажівки, які кружляють Харковом і на які незворушні чоловіки накладають тіла. Люди, які раніше спокійно й чесно працювали, перетворюються на злодіїв і вандалів. Вони нападають на пекарні та крамниці. Усе це заради того, щоб роздобути трохи борошна. У січні Сталін забороняє громадянам виїжджати за межі України. Система внутрішніх паспортів унеможливлює переїзд людей із заморених голодом сіл до трохи краще забезпечених їжею міст. Звідти виганяють тих селян, яким вдалося дістатися туди раніше. Офіційна версія стверджує, що їх відвозять додому. Неофіційна — що живих чи мертвих їх вантажать на машини, вивозять до балки за містом і скидають.
Совєти побоюються польсько-петлюрівського підпілля. Надумані звинувачення і фіктивне викриття міжнародної змови мають пояснити провальні жнива й недоїдання людей. А також виправдати прийняття нових смертоносних рішень.
У селах знову з’являються активісти. Вони вже не шукають зерна, бо його давно тут немає. Їхнє нове завдання — знайти будь-який поживок. Вони заглядають у печі, скрині та під ліжка. Прочісують горища й погреби. Простукують стіни і стелі. Залазять у димарі. Перевіряють хліви й собачі будки. Коли бачать свіжо скопану землю, тут же її розривають. Не минають навіть кладовищ. Забирають усе, що вони вважають їстівним. Трапляється, що в жінок із шиї зривають намисто. Якщо когось застали під час їжі, забирають із рота. Здалеку спостерігають за коминами й заходять з перевіркою до тих хат, з яких іде дим. Щоб примусити людей зізнатися у переховуванні їжі, їх катують, ув’язнюють, ґвалтують. Водночас офіційна пропаганда інформує, що провина за відсутність харчів лежить на захланних селянах, які хочуть усе залишити собі.
Навіть ті, хто конфісковують їжу, часом самі помирають від голоду. З часом голод повністю перебирає на себе контроль над поведінкою людей. Його поетапний розвиток розлого описує Епплбом у книжці «Червоний голод». Спершу тіло спалює глюкозу (що спричиняє відчуття голоду), потім жири (це може тривати аж до кількох тижнів, під час яких людина швидко слабне), далі — білок (і організм з’їдає сам себе). Тіло утримує воду й починає деформовуватися: пухне живіт, збільшуються очі, шкіра стає прозорою. Потім вона тріскається, а зсередини просочується смердюча рідина. Відтак людина впадає у напівсон доти, доки від виснаження у неї не перестає битися серце.
Українські селяни ці стадії голоду проходять після зими 1932/1933 років. Фізичну деградацію супроводжують психічні розлади. Голодний психоз зосереджує думки виключно на їжі. Вже не йдеться про здоровий глузд чи братерські почуття, не кажучи про звичайну приязність до сусідів. Голод, який спершу зробив із українців злодіїв, тепер перетворює їх на божевільних. Голодна жінка виганяє з дому матір. Хлопець не переймається смертю батька. Мати не дає доньці хліба, бо та й так зараз помре. Родина замикає п’ятирічну дитину в погребі, щоб вона випадково не забрала в них їжі. Один батько, розлючений плачем зморених голодом дітей, душить немовля у колисці, а двох старших убиває, вдаривши їх головами об стіну. Інший батько уже довгий час не може знайти ніякої їжі, тож розпалює у печі, затикає димар і душить усіх своїх дітей.
Одна з уцілілих жінок через багато років пояснює: «Повірте, голод із гарних чесних людей робить звірів, зовсім одурілих. Ні глузду, ні тяму, ні жалю чи совісті».
Після стадії злодійства та божевілля настають галюцинації і психози. Епплбом згадує історію матері, якій нарешті вдалося роздобути хліба, але коли вона його розрізала, побачила всередині запечений мішок. Від цього вона почала реготати і встромила ножа у свого сина.
Зрештою всі базові інстинкти слабнуть і їх замінює апатія. Навесні 1933 року людей огортає тиша й байдужість. Вони не мають сил, щоб нарікати чи навіть стогнати. Немає кому ховати померлих. Їхні тіла лежать на вокзалах, біля колій і доріг. У містах таємна поліція ночами збирає із вулиць трупи й таємно ховає у спільних могилах. Лише в Харкові між лютим і червнем занотували майже 3 тисячі таких випадків. Трапляється, що гробарі до мертвих зараховують іще живих, але надто ослаблих людей. «Поприбиравши» на одній вулиці, вони не хотіли туди повертатися наступного дня. Напівживих вони забирають разом із мертвими й кидають у колективні могили. Навіть не стріляють у них — кулі надто цінні.
Ті, хто ще дихають, харчуються чим доведеться: зіпсованою їжею, кіньми, собаками, котами, щурами, мурахами, білками, їжаками, воронами, горобцями, жабами і зміями. Їдять листя, бур’яни, кору дерев і корені очерету. У нори вливають воду, щоб вимити зерно, яке там заховали польові миші. Останніх корів годують стріхою з дахів, порізаною на шматки й залитою окропом.
Наприкінці весни голод спонукає до крайнощів. Спочатку починають зникати діти, потім жінки, а потім і чоловіки. Шириться канібалізм: рідше — вбивства заради поживи, частіше — поїдання тіл померлих. Один селянин після смерті дружини, збожеволівши від голоду, з’їв доньку, а потім і сина. «Я дітей своїх поїв… — каже він сусідові. — І тебе, єслі будеш багато балакать, з’їм». Розкуркулена жінка у відчаї біля дороги заманила й зарізала перехожого 12-річного хлопчика, а його нутрощі дала посмажити родині, яка, нічого не підозрюючи, пустила її переночувати. Інша жінка навіть не усвідомлювала, що клала свого сина в миску. Італійський консул повідомляв, що в Харкові батьки самі водять дітей до школи, бо бояться, щоб їх не викрали голодні люди, що «на дітей функціонерів партії та ГПУ особливо полюють, бо вони краще вдягнені. Дедалі жвавішає торгівля людським м’ясом».
Тільки від 3 січня до 12 березня лише в Київській області влада реєструє 69 випадків канібалізму. Немає сумніву, що їх насправді набагато більше. У березні, коли Ґарет Джонс іде до Харкова, у Харківській області офіційно зареєстрували 9 таких випадків, у квітні — 55, у травні — 132. Харківська влада просить Москву надати їй інструкції у цій справі. Москва мовчить. […]
*
[…] Того дня він важко ступає залізничним насипом і послизається на обмерзлому гравії. Підошви його черевиків усе тоншають і зношуються, кожен камінь під ногою відгукується у ньому болем. Однак його сила духу тримається на бажанні дізнатися правду та викричати світові те, що він бачить. Ідучи, він весь час думає про те, як це можливо, що найжахливіший голод світу трапився у найбагатшому на пшеницю регіоні планети.
— Почему голод? — питає він усіх зустрічних селян.
— Це не провина природи, це провина комуністів, — відповідають йому.
На одній із невеликих станцій він розпитує групку селян, а вони шепочуть:
— Заради чого ми мали би працювати, якщо в нас забрали землю? Заради чого ми мали би працювати, якщо в нас забрали корів? Заради чого ми мали би працювати, якщо й так знаємо, що у нас заберуть пшеницю? Комуністи перетворили нас на рабів.
Усі повторюють: «Немає хліба, немає хліба». […]
*
У 1930 році Харків, столицю України, Джонс споглядав з вікна літака й бачив будівельний майданчик, на якому мали вирости вражаючі хмарочоси, усі кудись бігли, Росія будувалася.
1931 року, коли він уперше приїхав у це місто, нові будинки й вулиці приємно його вразили. Молодь, сповнена оптимізму, йшла вперед. «Ми здолаємо Америку», — кричали вони.
1933 року бойовий дух кудись подівся, ніхто вже не говорить про перемогу над Америкою. Безпритульні й селяни благають хліба. Харків і так для мешканців навколишніх сіл став важко доступним місцем. Попри заборону, вони намагаються туди дістатися, щоб купити хліба, знайти роботу, харчові відходи чи просто жебракувати.
В українських містах живеться краще завдяки порційній видачі продуктів. Робітники з державного сектора й чиновники, на відміну від селян, які вирощують їжу, отримують на неї картки. Розмір порції залежить він значущості працівника та його місця роботи. Краще забезпечені стратегічні для розвитку Радянського Союзу регіони, до яких в Україні належить тільки Донбас. Як результат — 80 відсотків продуктів постачають лише 40 відсоткам населення України. Решта, зокрема харків’яни, бідують. Робітницям «третьої категорії» видають чотири скибки хліба на день. Коли в Харкові опиняється Джонс, місто вже 2 місяці бореться із серйозною нестачею хліба. Однак іноді людям вдається його роздобути. У селах його взагалі немає.
Саме настала передчасна відлига й Ґарет бродить вулицями Харкова. Вода з учорашнього снігу розливається тротуарами й утворює величезні калюжі. Будинки стоять занедбані, будівельні майданчики покинуті. Навпроти недобудованих хмарочосів підірвали церкву, але дзвіниця не піддалася. Робітники відмовляються розчищати завали, вважаючи це знаком від Бога. Християни у відчаї надсилають владі листи, які називають повідомленнями з самого Неба: «Я, Бог, кажу вам, що колгоспи послані дияволом».
«Дядьку, дай нам трохи копійок чи хліб», — гукають дітлахи Ґаретові.
Містом він прогулюється із німецьким віце-консулом. Перед забитим дошками хлібним заводом сотня обдертих людей кричить: «Дайте хліба!». Двоє поліцейських переконує їх, що його немає і найближчим часом не буде. «Громадяни, це не наша провина», — намагаються пояснити вони, коли натовп охоплює гнів. Ґарет питає в одного з чоловіків, як довго він тут стоїть. Той відповідає: «Два дні». Ніхто з натовпу не має наміру відступати, кожен сподівається, що за мить під’їде машина із хлібом або він впаде на них просто з неба.
В іншому місці, куди хліб досі постачають, за Джонсовими підрахунками, у черзі стоїть 7 тисяч осіб. Вони приходять приблизно о третій чи четвертій після обіду, щоб наступного ранку купити буханець. Є багато місць у Харкові, де кількатисячні черги чекають на доставку всю ніч на кількаградусному морозі. Біля однієї такої черги за хлібом, який продають за захмарною ціною, якась жінка, побачивши іноземця, бурчить: «Бачиш, як тут добре».
… Джонс, як завжди, все нотує:
Хліб
Робітник – 800 грамів на день.
Дитина – 300 грамів на день.
Дружина – 300 грамів на день.
Але вже тещі не передбачено нічого, — пише він про порції для робітників «другої категорії».
Інші, як один із його співрозмовників, отримують лише 100 грамів на день на себе та дружину.
— Що ви вирощуєте? — запитує він господаря, якого зустрічає в місті.
— У мене чудове поле бур’янів.
16 березня Джонс як гість німецького консульства врешті добирається до офіційної мети своєї подорожі в Харкові. На цьому заводі виготовляють 80 тракторів щодня. Він чув, що вони дотепер працювали тисячу-півтори тисячі годин, тоді як американські трактори, як правило, витримують учетверо довше. Але тепер совєти — як запевняє його директор заводу — ставлять на якість: виготовляють менше і краще, а техніка має працювати неперервно аж 2 тисячі годин. Це гордість Наркомату важкої промисловості. На чотирьох радянських заводах загалом цьогоріч мають випустити 60 тисяч тракторів, а влада хоче, щоб незабаром річна продукція досягла 140 тисяч. Нещодавно із заводу справді треба було звільнити 4 тисячі робітників, начальники стали суворі, один день відсутності на роботі загрожує звільненням, позбавленням картки на хліб і паспорта, але вони знову найматимуть людей, бо завод почав будувати ще й танки.
Тим часом у місті бракує електрики, нещодавно кілька тижнів не було світла та вугілля, і навіть актори в Опері ходили між глядачами, щоб трохи зігрітися. «У партері: багато помади і ні крихти хліба», — зазначає Джонс.
Зростає кількість функціонерів політичної поліції — у Харкові їх уже 30 тисяч. Триває русифікація України.
— Усюди переслідування, усюди терор, — розповідають харків’яни Ґаретові.
Але найбільше його вражають безпризорні, діти вулиці, яким по кілька-кільканадцять років і яких не захищає закон: сироти, безпритульні, втікачі з сільських родин, у яких закінчився хліб, вони з’явилися на російських вулицях після Жовтневої революції і живуть з крадіжок і жебракування. Влада боролася із цим явищем, і в 1930 році Джонс бачив їх нечасто, але тепер, 1933 року, у Харкові знову роїться від сумних дитячих облич, обмотаних брудним ганчір’ям.
До зали очікування на залізничному вокзалі, де вони чекають вивезення, їх заганяють осіб з триста. Один лежить на підлозі, його обличчя почервоніло, вуста розтулені. Тиф, — коментує хтось поруч.
Ґарет не має сил за цим спостерігати. Відводить погляд, сідає у поїзд до Москви. У коридорі стоїть добре вдягнена дівчинка з рожевими щічками, в одній руці вона тримає іграшку, у другій — шматок тістечка. Мабуть, вона донька члена партії або інженера, думає собі Ґарет. Про рівність, про яку йому розповідали комуністи, не може бути й мови. […]
*
Мірослав Влеклий – польський письменник і репортер, автор репортажних книг «Я був тут. Тоні Галік», «All Inclusive. Рай, у якому секс є богом», «Рабан! Про церкву з іншого світу».
Співавтор декількох репортажів, за якими створено театральні вистави «Сварка», «Листи на волю», «Бог у дім», «Львів не віддамо».
Лауреат премії «Маґеллан» у номінації «Репортажна книга» («Я був тут. Тоні Галік»), номінований на премію ім. Беати Павляк та тричі – на премію Newsweek ім. Тереси Торанської.
«Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» – перша книжка Мірослава Влеклого перекладена українською мовою.
Переклала з польської мови Олени Шеремет.
Переклад та публікацію книги підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».
Джерело: «ЛітАкцент»
