Минулого разу я розповів про книжкові новинки, які нещодавно вийшли українською. Цього ж разу вирішив розповісти про нові твори українських письменників та письменниць, які мене зацікавили, адже не лише перекладами славиться наше книговидання.
«Стокгольм» Валентина Поспєлова передусім зацікавив мене назвою. Не знаю чому, але, ще не бачивши обкладинки й не читавши анотації, за назвою я відчув щось меланхолійне, з рефлексіями та пошуком себе. Та склалося не так, як гадалося, і це аж ніяк не розповідь про дощові осінні будні книгаря напідпитку, а фантастика з політичними інтригами та магією. На вас буде чекати недалеке майбутнє, Київ і журналістка, яка не може подолати свою залежність. Це не перший роман автора, і мені було цікаво дізнатись, чи виріс Валентин Поспєлов у майстерності слова. До цього автору вдалося видати самостійно, якщо я правильно розумію, роман «Різанина«. На нього, правду кажучи, я майже не бачив відгуків, тому гадаю, що він пройшов повз для більшості читачів. Сподіваюсь, що до «Стокгольма» буде більше уваги, адже не так часто зустрінеш книжку про магію, майбутнє та Київ.
Я просто обожнюю красиві книжки, а віднедавна зацікавився урбаністикою, тому нічого дивного немає в тім, що клюнув на книжку Михайла Поживанова «Книжка про місто«. Над цією роботою автор трудився ще до повномасштабної війни, тому зараз в дечому ця праця стала неактуальною, адже велика частина книги присвячена Маріуполю. Наші міста в руїнах, як і наші серця, але все можна відбудувати, а такі книжки мені здаються корисними через те, що ми можемо памʼятати, якими ці міста були колись — коли більшість українців були сліпими та наївними. Хай там як, а мені хочеться побувати в багатьох містах України, навіть якщо там лишились самі лише руїни.
Автор говорить про сутність міст, їхнє виникнення, аналізує розумні міста і проєктує цю інформацію на наше довоєнне сьогодення. Ця книжка допомогла трошки під іншим кутом подивитись на відомі міста світу і нашої країни, а в цьому і полягає суть книг про урбаністику. Сподіваюсь, що скоро на нас чекає велике будівництво, яке стане початком нового урбаністичного стилю в нашій країні.
«Проєкт «Лабіринт»» Олени Кузьміної. Вирішив згадати про цю книжку, бо вже нарешті вийде її паперова версія. Я ж читав цей роман в електронному форматі. Не можу сказати, що купляти електронні книжки мені настільки ж приємно, як паперові, але я неймовірно радий, що навіть під час війни видавництва стоять на культурному фронті й відкривають нові імена в українській літературі. Деякою мірою цей роман став пророчим. Хоч авторка і наголошує на тому, що вона вигадала країну і не ходила до ворожки, але життя росіян у своєму болоті стає схоже на життя мешканців Держави. Хоча в цій книжці люди все одно живуть ліпше, ніж росіяни, чому не можу не радіти. На вас очікує Держава з однією правильною думкою, але попри те вона дійсно, хоч і своєрідно, піклується про своїх мешканців. Так, можливо, в дечому ставить рамки, як-от у перегляді телебачення, вільному висловлюванні думки й забороні покидати територію країни, але загалом людей там люблять. Настільки люблять, що вони готові брати участь у різних мутних експериментах, особливо в проєкті «Лабіринт».
В Олени файно вийшло розписати світогляди персонажів, їхні життя і метаморфози, які відбуваються з ними. Сюжет нагадує забіг переможця, якому дістанеться життя. Та ніхто не знає, хто ж буде той щасливець і чи взагалі він буде, адже Мінотавр не спить і від нього не сховаєшся.
Арт Антонян, «TÜK«. Ця книжка мене насамперед зацікавила автором. Я вже мав певний досвід читання книжок, які написали співаки, але ще не читав книжок від профі у написанні текстів пісень. Тим паче пісень Джамали. Так, часом обираючи книжку на вечір, я дивлюсь не на текст, а на зовсім інші штуки, які взагалі нічого не говорять про сюжет, естетику тексту та персонажів. Насправді я чомусь подумав, що цей дебютний твір буде доволі маленьким за обсягом, але трішки помилився — в автора вийшла доволі пухкенька книжка з фантастичним антиутопійним світом.
Письменник створив ідеальний світ з ідеальним правосуддям, новинами й тваринами-роботами, над якими можна добряче так познущатись і нічого тобі за це не буде. Але, як і в кожній антиутопії, є певні маленькі вади: нескорення деяких верств суспільства і нерозуміння цінності ідеального світу. Головний герой не був із тих притомних верств населення, хоча щось трохи підозрював, але остаточно пелена з його очей спадає, коли він вляпується у халепу, яка варта не лише його власного життя, а й цілого світу.
Добре пропрацьований світ, заморочки з правилами й думками, та й на додачу персонажі відчуваються живими. Це однозначно новинка, яка може здивувати.
У світі є безліч романів, і завдяки нашим героям ми можемо читати та створювати українські книжки. Ми не маємо права забувати про це і повинні допомагати одне одному. Ми не можемо відвертатись і удавати, що все гаразд. Книжки вчать нас жити — і ми повинні жити, читаючи, допомагаючи й воюючи проти ненависного ворога.
Сергій Степаненко
life.nv.ua
Прокоментуєте?
