Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
З нагоди ювілею Кіровоградської обласної письменницької організації на запитання Пресслужби НСПУ відповідає відома українська письменниця, волонтерка, голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України Надія ГАРМАЗІЙ.
Шановна пані Надіє, як відомо, цьогоріч, у грудні, Кіровоградська обласна письменницька організація, якою Ви зараз керуєте, святкує 40-річний ювілей свого заснування. Розкажіть, будь ласка, про її роботу – на чому акцентовано увагу під час війни? Як змінилася діяльність Вашої організації після початку повномасштабного вторгнення?
3 грудня 2024 року нам, Кіровоградській обласній організації Національної спілки письменників України, – 40 літ із дня заснування. Цього дня, 1984 року, відбулися установчі збори, яким передувала ухвала Президії СПУ (протокол №23 від 18 вересня 1984 року), першим секретарем якої тоді був Павло Загребельний. До цього кіровоградські письменники-спілчани перебували на обліку Одеської організації, входили до обласного літоб’єднання «Степ», заснованого ще у 50-ті роки. 40-річний ювілей – це не лише підсумок пройденого шляху, але й поштовх до нових звершень. Війна, безумовно, внесла корективи в нашу роботу, але вона також відкрила перед нами нові можливості, бо саме зараз українська культура, зокрема література, потребує особливої підтримки. Тому ми зосередилися на допомозі нашим авторам, на організації благодійних заходів, на популяризації української літератури за кордоном. Ми стали голосом тих, хто не може висловитися, і показали, що українська культура жива і незламна. Ми запустили низку нових проєктів, спрямованих на підтримку української літератури. Це і благодійні аукціони, кошти з яких передаємо на потреби армії, і літературні заходи для дітей і молоді, і співпраця з українськими біженцями за кордоном. В умовах, коли влада припинила нас фінансувати, зупинила видання часопису «Вежа» і навіть закрила тимчасово ініційовані нами літературні премії, які починають потроху відновлюватися лише тепер, ми не впали духом. Нас підтримали наші постійні партнери – Музей мистецтв, Літературно-меморіальний музей І. Карпенка-Карого, Художньо-меморіальний музей О. Осмьоркіна, ОУНБ імені Д. Чижевського, обласна бібліотека для юнацтва імені Є. Маланюка, обласна бібліотека для дітей імені Т. Шевченка та інші наші однодумці, з якими ми посилили співпрацю. Ми переконані, що культура – це наша зброя, і ми маємо її використовувати в повній мірі.
Ви очолили цей обласний осередок за кілька місяців до початку війни. Чи важко Вам було вибудувати свою роботу? Як до Вашого призначення поставилися Ваші старші колеги? Як Ви ставитеся до критики, якщо вона є, у свій бік?
Письменницький осередок степового Приінгулля (а інакше, здається, і не назвеш наше особливе місто в самісінькому центрі країни) мені справді довелося очолити за три місяці до початку повномасштабного вторгнення рашистських окупантів. Я ніколи не мала таких амбіцій, але довіра моїх колег спонукала взяти на себе цю почесну відповідальність. За сорокарічний період буття нашої організації я – перша жінка, яка її очолює. Бути жінкою в сучасному світі – це бути готовою до всього, тож і мені як новій очільниці письменницького осередку під час війни не залишилося нічого, як стати свого роду антикризовою менеджеркою в літературі й перетворити виклики на нові можливості для себе і колег. Я поставилася з повагою до висловленої мені довіри, бо для мене наша організація – це не просто група письменників, це люди, що були і будуть частиною мого життя, моєю дорогою від закоханої у світ спостерігачки до поетки в літературознавстві й літературознавиці в поезії.
Мені було 16, коли я познайомилася з Володимиром Панченком, Віктором Погрібним, Григорієм Клочеком, Василем Бондарем, Антоніною Корінь, Леонідом Куценком, Олександром Кердіваренком. Ці люди надійно увійшли в моє життя і, звісно, підтримували впродовж усього творчого шляху. У 25 років я стала частиною письменницької когорти офіційно, а вже за 10 років колеги довірили мені очолити наш осередок. Непросто мені було вибудувати якусь стратегію, оскільки мої попередники – люди авторитетні, знакові для Кропивниччини та України, чиєї довіри я не могла зрадити. З початком війни ми миттєво переформатували свою діяльність відповідно до потреб нашого часу. Наша організація активно включена у волонтерство, ми регулярно ініціюємо і беремо участь у волонтерських ярмарках, зборах, благодійних аукціонах на підтримку наших захисників та захисниць. Зрештою, ми притомні того, що в час війни письменник – це дуже багато. Старші колеги підтримали мене і довірили те, чому присвятили своє життя. Проте, звісно, є і критика моєї роботи, до якої я ставлюся філософськи: не критикують тільки того, хто не робить нічого. На мій погляд, коли хочеться критикувати – зроби краще, прийди і допоможи – тоді йдеться про високий коефіцієнт корисної дії такої критики. Вважаю, що ми сьогодні повинні об’єднуватись, підтримувати один одного, а критика – це свого роду маркер твоєї дієвості. Мій девіз – не чекати змін, а ставати цими змінами для світу, бо немає кращого дня чи більш сприятливих умов для здійснення запланованого, ніж тут і зараз. Хочеш, щоби колеги активно працювали – надихай своїм прикладом. Хочеш драйву – гори і запалюй інших, особливо, якщо ти любиш свою справу, якщо ти відданий тому, у чому твоя душа.
Знаю, що Ви захистили кандидатську дисертацію за творчістю Івана Дзюби. Чому саме такий вибір? Хто став для Вас навчителем слова?
Постать Івана Михайловича Дзюби знакова для нашої культури, знакова особисто для мене. Мене привабила інтелектуальна свобода, глибока ерудованість, обізнаність у предметі розмови, всебічність осмислення проблеми і якась особлива літературознавча шляхетність стилю Іван Дзюби. Коли б у нас була машина часу, мені б неодмінно хотілося «прожити» ті 60-ті роки, бо так, як висвітлив атмосферу того доленосного для української культури часу Іван Михайлович, – ніхто до нього і після нього не зміг поки що зробити. Для мене він, з одного боку, був лицарем у слові, який стоїть на сторожі національної ідентичності, а з іншого – потужний інтелектуал, яких так прагне сучасна Україна, прямолінійний і прицільно точний у своїх оцінках і судженнях критик нашого часу. Тому в аспірантурі, коли мій науковий керівник, людина надзвичайно мудра й шляхетна, професор Василь Петрович Марко сказав, що мені потрібно обрати для дослідження не просто постать цікаву й малодосліджену, а й таку, вивчення якої мені б дарувало змогу особистісного зростання, ми зупинились саме на постаті Івана Дзюби. «Відкриєте Дзюбу – відкриєте світ», – так лаконічно окреслив моє основне завдання професор Марко – людина неймовірно мудра й надзвичайно людяна. З Іваном Михайловичем ми листувались, обмінювалися книгами, зустрічалися на його презентації у Києві. І справді: через Івана Дзюбу відкрила для себе стільки неординарних постатей, яким були присвячені його дослідження. Найбільше, звісно, мене вразила його шевченкознавча компаративістика, студії про кіно, бо до нього, здається, про кіно як про самодостатній вид мистецтва професійно ніхто не говорив, публіцистика, позначена його іронічно-дотепними «дзюбізмами». А літературні портрети дали змогу збагнути, що таке біографія Духу. Мені дуже пощастило з офіційними опонентами, які підтримали мене не тільки під час захисту, а й після, коли мій науковий керівник Василь Марко відійшов у засвіти… Володимир Панченко та Людмила Тарнашинська – саме завдяки їм мій захист відбувся яскраво й дав змогу продовжити подальше дослідження творчості І. Дзюби, – підтримали мене і на етапі, коли я писала книжку «Іван Дзюба: Дух і творчість», яку присвятила світлої пам’яті дорогого мого учителя професора Марка…
Ви створили антологію «Поезія без укриття», куди ввійшли найяскравіші вірші українського воєнного лихоліття. Розкажіть про етапи роботи над цим важливим проєктом: як виник задум, чи було його важко втілити в життя, наповнювати текстами, спілкуватися з авторами? Адже це копітка виснажлива робота, яка потім, коли книжка виходить друком, здебільшого залишається поза увагою.
«Поезія без укриття» стала перевіркою на стресостійкість, міць, уміння працювати в екстремальних умовах злагоджено і швидко. Очоливши організацію, я планувала, звісно, видавати антології, але не думала, що першою створеною нами книжкою стане саме хроніка опору, своєрідна поетична фіксація вражень від першого місяця повномасштабного вторгнення… «Поезія без укриття» – перша антологія воєнної лірики, що згуртувала 70 українських авторів із різних українських міст та зарубіжжя, різних за віком, професією, соціальним статусом, цивільних, волонтерів, військових, хрестоматійних поетів і тих, кого за перо змусила взятися війна… А почалася ця книжка з підтримки голови НСПУ Михайла Сидоржевського, який синхронно з нами почав публікувати на сайті «Української літературної газети» вірші перших днів війни під рубрикою «Слово – зброя». Книга вийшла жива й болюча, еклектична в іменах і текстах, однак таким і був мій задум як її упорядниці – подати перші враження, живі, ще не відфільтровані. Саме тому в цій збірці розміщено тексти, написані виключно в перший місяць повномасштабного вторгнення, коли ми ще не знали, що нас чекає, коли ми ще не встигли адаптуватись до інших умов життя. Мене підтримала дизайнерка нашого проєкту, моя колега по перу Ірена Яніцька. Ми готували рукопис збірки, знаходячись на відстані одна від одної (я в Кропивницькому, Ірена – у Червонограді), дуже часто редагування і макетування здійснювалось в укриттях під виття сирен і свист ракет… Книга побачила світ так само миттєво, як і виник задум її видання, – навесні 2022-го року завдяки підтримці письменника Василя Карп’юка в його видавництві «Дискурсус», що на Франківщині. У перші місяці вторгнення окупантів було дуже важко знайти не те що видавництво, яке візьметься за втілення такого проєкту, а й навіть папір закупити було важко. Але ми все змогли. Перша презентація книжки відбулася під час Мельпомени Таврії в окупованому Херсоні завдяки нашій авторці Альоні Мовчан. Потім були презентації у Кропивницькому, Києві, Львові, Івано-Франківську, Червонограді, Сокалі, Дрогобичі, Сумах, Чернігові та багатьох інших населених пунктах України. Усього в Україні відбулося близько 25 заходів. Також завдяки нашій авторці Юлії Бережко-Камінській представили антологію і в Польщі, а наша авторка Інна Калина розповіла про книгу українцям у Німеччині. Серед авторів цієї збірки – Галина Крук, Олександр Ірванець, Сергій Дзюба, Тетяна П’янкова, Василь Кузан, Олександр Лисак, Ганна Кревська, Сашко Обрій, Володимир Могилюк, Роман Любарський, Павло Чорний, Антоніна Царук, Тетяна Власова, Оксана Буянова та дуже багато інших поетів, чия воєнна лірика стала саме тією поезією, яка поза будь-якими укриттями. Наклад книги розійшовся миттєво. А виручені кошти з продажу ми передали нашому колезі по перу Андрієві Любці, який спрямував їх на купівлю автівки для захисників та захисниць. Тому проєкт нашої обласної письменницької організації був успішним, дієвим, яскравим.
Пульс сучасної української літератури нерівний і уривчастий. На превеликий жаль, на це неабияк вплинула і війна. Як, на Вашу думку, держава має стимулювати розвиток сучасної української літератури?
Війна неминуче внесла свої корективи в наше життя. Наші захисники і захисниці боронять не тільки територію. Вони віддають свої життя за цілісність нашої культури, бо націю визначають не лише кордони на мапі, а й передусім самобутність у культурі й літературі зокрема. Важко всім, але сьогодні вкрай важливо підтримати митців. Необхідно відновлювати і засновувати нові літературні премії, створювати мережі літературних резиденцій та арт-просторів, хабів, де письменники могли б працювати над своїми творами, підтримувати одне одного. Ідеально – заснувати фонд для підтримки письменників, перекладачів, літературних критиків. І загалом розвивати критику, бо нині вона занепадає. Дієвим інструментом розвитку стало б запровадження стипендій для молодих і талановитих авторів, зокрема – підтримка літературних фестивалів та конкурсів. Ще одним важливим, на мій погляд, кроком має бути обов’язкова підтримка українських видавництв, бо в наші часи українські видавці – це амбасадори української духовності, це волонтери у культурі.
Як Ви ставитеся до комерційної літератури?
Коли письменницька праця приносить прибуток – це чудово, але коли талановиті митці спрямовують свій талант на створення масового чтива, основними прикметами якого є стандартизація і спрощення, то це драма, це працює проти збагачення культури… Загалом же розуміння комерційної літератури як явища вимагає нюансованої відповіді. З одного боку, комерційна література в Україні сьогодні популярна саме тому, що вона доступна, має розважальну мету, орієнтована на задоволення читацького запиту більшості. Це погано? Нібито й ні. З цього погляду я вбачаю навіть певний позитивний момент комерційної літератури – популяризація читання. З іншого боку, вважаю, що комерційна література не повинна замінювати літературу класичну, літературу інтелектуальну й глибоку, так звану елітарну. Я люблю читати те, що перевертає мій світ, змушує думати, тримає в напрузі, дає мені певний рівень емоційної та інтелектуальної глибини, що не завжди і не надто пропонує література комерційна. Проте, обидва види літератури мають своє місце і виконують свої функції, бо літературний процес – живе й динамічне явище.
Згубно тільки, якщо головною метою комерційної літератури стає отримання прибутку, бо це неминуче може призводити до зниження художньої якості твору. Думаю, що читача потрібно не тільки розважати, а формувати естетично, ставитися до нього як до особистості, яка в процесі читання має право зростати духовно.
Чи потрібно письменнику виходити за межі власного стилю, вдаватися до експериментів зі словом, поставати перед читачем у новому образі?
Думаю, що пошук себе і розвиток – це важливо у формуванні письменницької майстерності. Найбільше ціную оригінальність та самобутність і тому не розумію гонитви за експериментами. Якщо в тобі є іскра – вона стане полум’ям, а якщо немає – то дуже багато від експериментів очікувати не варто. Не завжди розумію прагнення колег вийти за рамки власного стилю. Особливо, якщо ми говоримо про стиль впізнаваний і цікавий. Часом експерименти з формою не додають, на жаль, змістової панорамності. Ремарк упізнаваний завдяки своїй манері письма, стильова самобутність Сен-Жон Перса вирізняє його твори серед інших митців, раннього Тичину з його звукокольористичним світовідчуттям не сплутаєш із жодним іншим поетом. Тому стиль – це ознака бренду. А бренд – це явище, це унікальність, це вміння знайти баланс між гонором, амбіціями, природним потенціалом. Вважаю, що у кожного письменника – свій читач, і не потрібно намагатися дивувати, гнатись за експериментом як химерним інструментом привернення уваги. Бо в такій гонитві можна втратити себе, так і не оцінивши власної самобутності й виразності.
Розкажіть про свої книжки для дітей.
Писати для дітей я почала під час повномасштабного вторгнення. Українські діти повинні читати українські книжечки. Сьогодні нашим дітям доводиться дуже швидко дорослішати. І ми зобов’язані захистити їхнє дитинство, зберегти їхню віру в світ казки і Дива. У моєму творчому доробку дві книжки про пригоди українського єдинорога, які побачили світ у видавництві Нелі Раїни «Читай українською». Перша з них – «Марго та єдиноріг, що жив у буфеті», виходила в перші місці повномасштабного вторгнення і тому, звісно, увібрала в себе маркери нашого сьогодення, які ілюстраторка Ольга Кочура відобразила у вигляді бородянського півника, що стоїть на поличці буфету, магнитиків на холодильнику із зображенням окупованих міст… Казка присвячена родинним традиціям, темі зв’язку поколінь, вірі в Диво.
Друга книжка «Канікули з єдинорогом» – це пригодницько-детективна казкова історія про мандри й туризм, збереження довкілля, сімейний відпочинок, родинні цінності. Ці історії незалежні одна від одної сюжетно, але поєднані спільними героями – Марго та Яриком, сестричкою і братиком, та нашим гриватим красенем – Єдинорогом, який мешкає в старому буфеті бабусиної кухні, обожнює пончики, приносить діткам під подушку чарівні сни, бореться з Невірією, обожнює вилежуватись у гамаку, рибалити, кататись на роликах та ескалаторі. Наш єдиноріг не ідеальний, він смішний, опецькуватий, через свою незграбність часто потрапляє у нестандартні ситуації, але він – це про те, що Диво серед нас, що потрібно бути собою, і якщо ви ще не стали тим самим дивом одне для одного, то саме час зробити це.
Знаю, що Ви багато зробили на підтримку ЗСУ.
Думаю, що сьогодні кожен робить усе, що може, усе, що вважає за потрібне задля підтримки нашої армії, задля наближення Перемоги. Так само і я намагаюсь робити все, що можу, на своєму місці. Мабуть, немає нині серед нас жодної людини, яка б сьогодні не чекала когось із фронту. Я також чекаю і знаю, що найкращий спосіб дочекатися – це допомагати всіма доступними способами нашим захисникам і захисницям. Моє волонтерство – це наша спільна робота з колегами. Спершу це був проєкт «Поезія без укриття», кошти з якого пішли на купівлю автівки. Згодом наш колега Роман Любарський ініціював низку благодійних аукціонів, під час яких продавав як власні книжки, так і видання з домашньої бібліотеки, спрямовуючи кошти на підтримку ЗСУ. Також ми долучаємось до благодійних читань, до акцій на підтримку різних волонтерських зборів – і не тільки на потреби військових. Зокрема цьогоріч у творчому тандемі з музикантом Дмитром Дорошем я організувала авторський поетичний вечір, виручені кошти з якого були спрямовані у благодійний фонд боротьби з дитячою онкологією «Янгол життя», бо у маленьких українців, окрім нашої війни, є ще й своя війна. Також чимало ми з письменниками зробили для поповнення бібліотек на деокупованих територіях, а також для формування українських поличок для тих, хто вимушено покинув Україну і знайшов прихисток за кордоном.
Ми живемо під час великих драматичних подій, які охопили не лише Україну. Який літературний жанр, на Вашу думку, актуальний саме тепер?
Думаю, що нині – час літератури факту, саме тому документальна проза дедалі стає актуальним жанром. Репортажі, щоденники, спогади про війну, есеї. Чому? Тому що документальна проза – це про нас із вами, ми самі переживаємо це. Ми пишемо про сучасність чи сучасність виписує нас? Свою нішу поступово займуть соціальний і психологічний романи, бо дослідження складних соціальних питань, зокрема таких, як життя ВПО, еміграція, криза ідентичності – це те, що потребує іншого ракурсу осмислення. Одним із моїх улюблених жанрів є антиутопія, і я вважаю, що наше сьогодення – ідеальна площина для трансформацій глобальних викликів сьогодення у певні футурологічні візії. З тієї ж причини актуальним саме тепер є жанр фентезі. Загалом, думаю, усі названі мною жанри відзначаються високою релевантністю й потенційними художніми можливостями. І, звісно, була і буде поезія – жанр, який так не люблять видавці, бо його важко комерціалізувати, але який, наче постріл у скроню, дає змогу швидко й емоційно виразно відреагувати на те, що відбувається.
Чи можна дізнатися, як війна змінила Ваше уявлення про своє місце в культурі України, зокрема в літературі?
Війна взагалі змінила все в моєму житті. Передусім, більш чітко відфільтрувала коло тих, хто поряд. Я відчула надвідповідальність за свою справу, за українське слово. Теми, які раніше здавалися віддаленими, стали надзвичайно актуальними. Війна, смерть, втрати, кохання в умовах війни – усе це стало частиною нашого життя і, відповідно, моєї творчості. Для мене література перестала бути мистецтвом заради мистецтва чи мистецтвом заради самовираження. Вона стала інструментом впливу, способом боротьби за справедливість і свободу. Крім того, для себе я відкрила потужні можливості терапевтичного впливу слова. Я усвідомила, наскільки важлива співпраця з іншими митцями, культурними діячами, волонтерами. Разом ми можемо зробити більше для нашої країни. Бо мистецтво сьогодні – це мистецтво вільних духом, це мистецтво заради перемоги. Радію, що війна – не тільки про біль і втрати, а й про єдність із близькими тобі людьми, про разюче відсіювання зайвини з твого середовища. Література допомагає нам зберегти нашу культурну ідентичність, передати її наступним поколінням.
Як Ви ставитеся до соціальних мереж? Це дзеркало колективної свідомості чи щось інше?
Я використовую соціальні мережі як інструмент швидкої комунікації, якщо йдеться про артменеджмент, рекламу, брендинг. Соціальні мережі дають змогу попри відстані бути ближчими й обмінюватись інформацією максимально швидко. Однак, у душі я самітниця, яка мріє жити у віддаленій від світу малесенькій хатинці серед гір і лісу, поблизу річки. Саме такий будиночок я відтворювала на своїх малюнках у часи карантину, саме такого усамітнення прагну тепер. З одного боку, розумію, що це про вигорання, з іншого – це про втому від тих самих соціальних мереж, глобальну втому від невігластва, від невміння людей фільтрувати інформацію, часткову відсутність поваги до особистих кордонів одне одного. Соціальні мережі сьогодні не є дзеркалом колективної свідомості, вони є, окрім усіх їхніх стовідсоткових переваг, поглиначами нашого часу, які насправді не зближують, а розділяють, які не заощаджують час, а крадуть його. Тому що це все ілюзія спілкування, ілюзія життя. Тому з роками я дистанціююся від їхнього простору.
Яка, на Вашу думку, роль митця під час війни?
Складні періоди історії породжують істинне мистецтво й відсіюють імітаторів та халтурників. Митець часу війни (хоче того чи ні) стає своєрідним хронікером, свідком подій, який фіксує емоції, думки, страхи та надії людей, бо його місія – стати голосом свого покоління. Якщо митець справжній, то він, як живий барометр, безпомильно вловлює найтонші коливання, інтуїтивно відчуває зміни в суспільстві й може передбачати наслідки подій. Митець нашого часу – це медіум, можливо, пророк. Найважливіше ж, мабуть, для митця в час війни зуміти спрямувати свій досвід, свою творчість, свій ресурс на відновлення цілісності нашої культури. Як саме? Через волонтерство. Можливо, саме складні часи відкривають у кожному з нас таку над можливість, як спільнотворчість, прагнення робити добро. Мабуть, саме тому найбільшим мистецтвом війни стає людяність.
Що Ви зараз читаєте? Чи знаходите розраду в літературі? Про що мрієте і над чим працюєте?
Читаю постійно. Що більше читаю, то, здається, виникає відчуття, що насправді так мало читаю. З професійного погляду, мене цікавить тема ідентичності, тому радію, коли вдається прочитати щось дотичне до цієї проблеми. Сильне враження справила книжка «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової. Знову ж таки, з погляду літературотурознавчого інтересу, перечитую зараз Р. Бредбері, О. Хакслі, М. Етвуд, Дж. Оруелла, Ю. Щербака, бо антиутопія як жанр цікавить мене ще зі студентських часів. Дуже подобаються художні репортажі Ольги Карі. Вона метафорична, яскрава, свіжа, чітка. З нещодавно прочитаного – «Нічні купання в серпні» С. Осоки, «Дім для Дома» В. Амеліної, «І будуть люди» А. Дімарова, «Щось зі мною не так» А. Любки, повісті П. Лагерквіста. Постійно на моєму столі кілька поетичних збірок, які читаю під настрій переважно ввечері. Це і С. Жадан, і В. Гук, і С.Злючий, Г.Крук. Поряд із ними – мої неймовірні Сен-Жон Перс, Рільке, Верлен, Аполлінер. Окрема моя любов – це вірші Л.
Кисельова та В. Булаєнка – двох навічно юних, чиї імена ще не вписані в історію літератури належним чином, але вкарбовані в наші душі. Тобто, читаю все і різне. Із задоволенням читаю зараз потроху нову серію книг «Наші 20-ті», що одна за одною виходять у «Темпорі». І ще. Війна по-новому відкрила мені Ремарка. Я краще зрозуміла його героїв, бо тепер ми всі, як герої Ремарка… Мрію про те, що мої діти будуть щасливими на своїй, визволеній від окупанта, землі, що всі, кого чекають, повернуться додому, що за умов, якщо ми не переможемо, то хоча б не програємо – за це вже стільки кращих віддали свої життя… Працюю над новою книжкою для дітей і над укладанням поетичної збірки.
Спілкувався В’ячеслав Гук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
