Настільна книга для російських «правоохоронців» і «суддів»

0
591

Російська влада Криму намагається налякати лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва таким собі «судом в Армянську». І хоча на процесі все не ладиться, докази розсипаються, вони продовжують уважати, що переконаний радянський дисидент, загартований сімома (!) судовими процесами, тюрмами і таборами ще в Радянському Союзі, лідер сильного національного руху кримських татар, який успішно досяг своєї мети шляхом ненасильницького опору, злякається і відмовиться від боротьби проти нової окупації Криму. Про це пише ua.krymr.com.

Книга «Шостий процес Мустафи Джемілєва» містить матеріали слідства і суду Ташкентського процесу 1984 року. У своєму «останньому слові» на процесі підсудний Мустафа Джемілєв говорив: «Чотирнадцять років тому… я поклявся, що ніхто, ніколи, ні за яких обставин не змусить мене відмовитися від виконання свого обов’язку та обов’язків, що накладаються честю, совістю і національною гідністю. Сьогодні я знову можу повторити цю клятву і сподіваюся, що у мене буде достатньо душевних сил, щоб не зрадити цьому принципу до кінця своїх днів». І сьогодні, коли ці матеріали вже стали історією, можна бачити, що у Росії шансів налякати Мустафу Джемілєва не було і немає.

«Ця книга, – як зауважує в передмові фахівець з етнополітики Наталя Беліцер, – не просто безцінний історичний документ тієї страшної доби, «сказати про яку правду означало ризикувати свободою і самим життям. Епохи, коли говорити одне, думати інше, а робити третє стало нормою повсякденності». І актуальність цієї книги для нас зростає тому, що Росія фактично повернула до Криму ту епоху, коли говорити правду можна тільки на кухні та пошепки, через що на півострові знищена незалежна журналістика, а журналісти, які чинять опір, піддаються репресіям, засуджуються за «тероризм» і «екстремізм», хоча саме силове захоплення Криму є типовим проявом державного тероризму.

Ця книга про те, як потужний каральний механізм СРСР не зміг підкорити, зламати або хоча б залякати Мустафу Джемілєва, борця за свободу свого народу, за право його жити на батьківщині. І коли професор Світлана Червонная писала, що вільним людям здається страшним сном те, що викладено в цих судових документах, де в обвинувальній промові прокурора йдеться, що «підсудний Джемілєв» потрапив під вплив «ворожих нашій країні радіостанцій, таких як «Свобода», «Німецька хвиля» і «Голос Америки», що він перебуває в тісному зв’язку з «відщепенцем нашого суспільства Сахаровим, із його дружиною Боннер та іншими махровими антирадянщиками», – то сьогодні це вже знову стало реальністю, тому що з’явилися ярлики «іноземних агентів», «Радіо «Свобода» піддається штрафам, а журналісти знову переслідуються за співпрацю з ним і за опубліковану правду про окупаційний режим. «Імперія зла», виявляється тоді тільки прикинулася демократичною країною, і при першій же можливості знову оголила війська спецоперацій, ракети, танки і винищувачі.

Тоді дійсно здавалося, що слова професора Червонної про те, що «Мустафі Джемілєву більше не належить відповідати на питання російських слідчих і прокурорів» є правильним історичним висновком, проте настав 2014 рік, і ось якийсь російський Армянський суд знову вимагає відповідей від Мустафи Джемілєва, як і на тому Ташкентському процесі. У суспільство повернувся той «страшний сон»…

Матеріали цієї книги, особливо її друга частина, де викладено хід судового процесу, усі сім днів крок за кроком, це не тільки підручник стійкості, це великою мірою підручник політичної та юридичної логіки, приклад того, як з одного боку, звинувачення і суд маніпулювали реальними подіями, їхнім трактуваннями і вимогами законів, і з іншого боку, як Мустафа Джемілєв доводить, що «завідомо неправдиві вигадки про радянський лад» виявляються не помилками, і не вигадками, а правдою, що вилучені у нього матеріали не «наклеп на національну політику», а реальне відображення політичної дискримінації кримськотатарського та інших народів радянською владою за національною і релігійною ознакою, починаючи від депортацій у 1944 році та закінчуючи переслідуванням учасників національного руху.

І ось тому ці матеріали повинні стати настільною книгою для всіх «правоохоронців» і «судів» Росії, зокрема тих, які працюють в окупованому ними Криму. Навіщо?

А ось навіщо. Як би майстерно не застосовувалися методи маніпуляції законами, статтями, доказами, фальсифікованими експертизами, усе одно логіка правди виявиться сильнішою, і тому «шити справу» – заняття ганебне, негідне, і кримінальне. Це корисно запам’ятати тим, хто в даний момент «шиє справи» у Криму.

І якщо прочитати сьогодні вирок Мустафі Джемілєву, винесений судом 1984 року, то жодне «інкриміноване діяння» не є злочином, навпаки у здоровому суспільстві це повинно заохочуватися. У заявах та інших документах, написаних ним, немає «неправдивих вигадок», а суспільний лад паплюжили незаконні дії проти нього самого, а критика влади – нормальний демократичний процес. Підтримував зв’язок із Національним центром в Нью-Йорку? – так він тому і в Нью-Йорку, що на батьківщині немає умов для існування. Копію своєї заяви Генеральному прокурору на підтримку Сахарова передав за кордон, і вона передана в ефір на «Радіо« Свобода»? – так ця гласність тільки сприяла її законному вирішенню. Дав доручення підготувати молодіжну групу для поїздки в Москву на «Оліміади-80»? – так це залучення молоді до спорту та пропаганда Олімпіади. У листі Сахарову введення військ в Афганістан назвав «кривавим вторгненням»? А хіба це не правда, і хіба не так уважають родичі загиблих там воїнів? І так далі…

Характерно, що поряд з усім віроломством, політизацією і схильністю до «шиття справ» російська «правозахисна» і пенітенціарна система намагалася здаватися справедливою і милосердною. У книзі, поряд із протоколами допитів, експертизами, вироками, є цікавий документ – лист Мустафи Джемілєва своїй дружині Сафінар по ходу етапу з Ташкента в Магадан. У ньому цензурою викреслити не тільки все емоційні оцінки і вислови по кілька рядків підряд, але слово «в’язниця» постійно замінюється на більш благозвучне, на думку цензора, наприклад, на «СІЗО», слова «табір», «табірна» також систематично викреслюються, замінюються словом «учрежд», затушовуються названі автором листа номери загонів. Викреслюються також прізвища начальників усіх установ. При цьому він просить дружину надіслати йому просту тютюнову трубку, оскільки та фірмова англійська трубка, яку вона передавала йому в Ташкенті, виявилася надто привабливою, і він не зміг довезти її до табору. При цьому слово «табору» цензура знову змінює на слово «учрежд». У кінці листа автор поставив підпис арабським шрифтом, але цензура затушувала і його. Напевне, думали, що це якийсь шифр…

Подібні книги читаються цікавіше і представляють більший інтерес, ніж навіть підручники історії, тому, що в них живе дух часу – ось видно маніпуляції звинувачення, ось свідок не цілком щирий, ось доказ, притягнутий за вуха, ось документ грішить проти істини, а от логіка захисту ставить усе на свої місця.

Прочитавши книгу, ви зрозумієте, як це було тоді, у СРСР, і зможете проаналізувати, як це є зараз у Криму…

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Автор і редакція сайту Крим.Реалії висловлює подяку державному підприємству Кримський дім, його програмному директорові Айше Умеровій за сприяння в підготовці серії матеріалів про книги на кримську тематику.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я