На Заході існує таке поняття, як “think tank” (“розумовий центр”). Ним позначають науково-дослідницькі організації, що займаються вирішенням серйозних політичних, економічних та інших наукових проблем певної держави.
25 червня 1939 року радянська влада ліквідувала (до 1947 року) діяльність першого та, мабуть, найбільшого такого “аналітичного центру”, головного осередку української наукової думки — Наукового товариства імені Шевченка.
Розповідаємо історію створення та діяльності першої української академії наук, назва якої є маловідомою пересічному громадянину, але яка насправді зробила дуже багато для формування сучасної української нації та національної свідомості.
Виникнення українського меценатства
У XVIII столітті українське суспільство зазнало великих утрат. У 1763 році російська монархія ліквідувала Гетьманську Україну, у червні 1775-го — Запорізьку Січ. Фактично вся військова, політична та економічна еліта нашої держави була знищена.
Ще раніше, після Полтавської битви, частина еліти емігрувала чи перейшла під російське крило, а тих, хто не захотів коритись, було знищено. Лише наприкінці XVIII століття, під час так званої третьої хвилі піднесення “українства”, почала формуватися українська ідея та прообраз сучасної української нації.
Але поштовхом до цього стали соціальні й культурні рухи, вчені замінили розбитих ущент військових — а точніше, просто підхопили процес формування державності. Сприяли їм у цьому перші меценати — заможні люди, які давали кошти на підтримку та створення організацій.
Головною фундаторкою Літературного товариства імені Шевченка, яке виникло в 1873 році у Львові, була Єлизавета Милорадович, що походила зі старовинних українських родин Маркевичів і Скоропадських. В умовах жорстоких російських репресій на українське друковане слово (тоді діяв Валуєвський циркуляр, що забороняв українську мову, друкарство і наукову літературу) вона виділила на заснування Товариства 20 тисяч австрійських крон.
Єлизавета Милорадович
Єлизавета Милорадович у 1870—1880-х роках була ключовою меценаткою українського руху, підтримуючи своїми пожертвами українські видання, недільні школи на рідній Полтавщині, а також журнал “Правда” і товариство “Просвіта” на Галичині. Власне, виданням цих журналів і займалося Наукове товариство імені Шевченка у своїй літературній ітерації.
У 1870—1890-х, як виклик заборонним царським указам, під його ж — Товариства — егідою українською мовою почали активно друкувати наукові праці Володимир і Олександр Барвінські, Михайло Драгоманов, Омелян Огоновський, Іван Франко, Леся Українка та інші. Так почала формуватись україномовна наука, а в ній — українська наукова термінологія різних галузей знання.
Український час і простір
Узагалі в основі подальшого розгортання наукового спрямування Товариства варто виділити два поняття, на яких зосередились вчені НТШ. Перше — “український час”. Виникла суспільна потреба обґрунтувати та показати народові, що “нація” — це не просто гучне слово, яким позначають велике скупчення людей на певній території.
Українська нація як окрема етнічна ідентичність існувала в Європі вже давно. Засновником такої національної географії вважають Степана Рудницького, почесного члена НТШ, який під авторитетним впливом Михайла Грушевського почав систематично і глибоко досліджувати українську історію XV–XVII століття. Він публікував свої статті на сторінках “Записок НТШ” (в ті часи – найпрестижнішого наукового часопису) та сьогодні вважається одним із засновників української геополітики. У своїх працях Рудницький не оминув увагою не лише численні потенційні загрози для незалежної України з боку її сусідів, а й запропонував оригінальні геополітичні рішення. Зокрема, наприклад, варіанти відсторонення від проявів політики централістичної Росії.
Друга ключова для НТШ ідея – “український простір”. Його чинний синтез з “українським часом” зумовлює реалізацію національної ідеї, а з нею – національної держави.
У цьому контексті особливо важлива роль української мови, яка мало не загинула під час Валуєвського циркуляра, але була врятована та перебудована, модернізована стараннями Товариства. Наприклад, під час “другого періоду” існування НТШ, коли організацією керував Грушевський, дуже важливим діячем філологічної секції був Іван Франко.
Ми більше знаємо його як насамперед літератора, але не менш важливою для української мови є його діяльність Франка як вченого. З-під його пера вийшло близько 3 тисяч наукових праць, подекуди з дуже специфічних та маловивчених сфер. Іван Франко професійно досліджував українські апокрифи та легенди, галицько-руські народні приповідки (у якості наукового редактора однойменних видань). Він вивчав майже все писемне та неписемне українське слово – від народних пісень до прадавньої регіональної української літератури.
Найважливіші здобутки НТШ
Дуже важко узагальнити обсяг виконаної Товариством роботи. Однак у всіх працях чітко прослідковується схожа риса: розбудова системи українознавчих знань серед різних дисциплін — від історії та мови до складніших, антропології чи етнографії. Члени НТШ намагались проаналізувати й зафіксувати для майбутніх поколінь багатовікову спадщину українського народу, його особливості, підкреслюючи його незалежність та несхожість на інших.
До прикладу, Омелян Огоновський і Степан Смаль-Стоцький ще у 80-х роках XVIII століття спростували думку, що начебто “українська мова походить від російської”. Вони науково довели окремий статус української мови у контексті інших слов’янських мов, а також викривали безпідставність монархістської пропаганди на тему того, що українська мова – це, мовляв, діалект.
Михайло Грушевський
Михайло Грушевський, досліджуючи історію України, також робив акцент на окремому статусі української історії та держави, яка є прямою спадкоємицею Київської княжої держави. На посту голови (1897 – 1913) НТШ він реорганізував академічну установу світового рівня, що передбачало створення бібліотек, музеїв, колекції архівного матеріалу.
Таким чином Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу, яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції. Звісно, за це його нещадно цькували як російські імперські історики, так і, пізніше, – більшовики, які фактично відмовляли українцям у праві на власний національний і державний розвиток.
Унаслідок титанічної праці в НТШ великої когорти етнографів, фольклористів та географів (В. Гнатюк, Ф. Колесса, Ф. Вовк, С. Рудницький, В. Кубійович та інші) була показана етнічна соборність українських земель, яка витримала випробування століть, незважаючи на хронічну бездержавність та вікове розчленування українських земель під різними окупаціями; були встановлені та демографічно описані етнічні українські землі.
Дім Наукового товариства імені Шевченка
НТШ іще з кінця XIX століття послідовно впроваджувало українську мову в наукові праці не тільки з питань українознавства. Члени Товариства стояли біля джерел формування державної наукової термінології, української наукової мови. Науковці НТШ здійснили особливий внесок у вироблення єдиних правописних норм української мови; ба більше – НТШ є співавтором першого загальноукраїнського правопису.
Діяльність Товариства з перших років праці мала чітко окреслене націєтворче та націєзахисне спрямування. Скеровані на схід друковані видання Товариства ефективно протидіяли заборонам Валуєвського й Емського циркулярів, діячі НТШ від імені всієї інтелектуальної України представляли українство на міжнародних конгресах.
У час, коли більшовицьке правління над Східною Україною ввійшло у стадію сталінської диктатури, НТШ у Львові залишалося єдиною загальноукраїнською академічною науковою установою, що представляло вільну наукову думку на українських землях, а також протидіяло процесам політичного та культурологічного етноциду в УРСР.
Зібрані під егідою НТШ фонди стародруків, рукописів, часописів, книг, колекції українських старожитностей та фольклорної спадщини становлять золотий фонд “україніки”, мають особливий пріоритетний характер, оскільки є в переважній більшості хронологічно першими національними збірками. Їхні унікальність та загальнонаціональне значення зумовлені ще й тим, що подібних збірок бракувало на Сході України, або вони були знищені войовничим російським більшовизмом і внаслідок воєнного лихоліття в 40-х роках XX століття.
Що було з НТШ далі
Після офіційної ліквідації радянською владою 25 червня 1939 року діяльність Наукового товариства імені Шевченка була відновлена в 1947-му в Західній Європі та США (де відоме як Shevchenko Scientific Society). Його відділення з’явилися в Канаді, Австралії, Польщі, Чехії, Словаччині. І лише з 1989 року воно почало працювати на теренах України.
Роботу всіх філіалів Наукового товариства імені Шевченка координує Світова рада. Діяльність ведеться за кількома секціями: філологічна, історико-філософічна, мистецтвознавча, суспільних наук, математично-фізично-технічна, медико-біологічна. У Нью-Йорку товариство організовує та спонсорує наукові конференції, колоквіуми, симпозіуми, публічні доповіді, надає стипендії студентам, гранти науковцям, постдокторські стипендії, дотації на наукові видання та проєкти. Із сьогоднішньою діяльністю НТШ в Україні “пізнього періоду” можна ознайомитись на офіційному сайті.
Фото: Діячі НТШ та інша інтелігенція, 1898 рік
Джерело: suspilne.media.
