“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
* * *
А далі за графіком черга зими,
і рейс із місцями в плацкарті.
Охриплі ворони позначать доми,
в які повертатись не варто.
Щемітиме серце, бо це – назавжди,
сивітимуть дні, як годиться.
Прописані з неба сніги й холоди
усім рознесе біла птиця.
До білого Раю ще б душу таку –
Засніжену, світлу, крилату…
Обпалені крила висять
на гвіздку:
Війна. Ні неділі, ні свята.
* * *
Кожен день, кожен проклятий день
Вибухає, палає, вбиває.
Ти уже не людина – мішень,
Вже ні болю, ні сліз, ні одчаю.
Тільки лють, щоб розвиднити ніч:
Стріли помсти, – ви знаєте карту,
Сила Роду, йди з нами на Січ,
Вої Духу, побудьте на варті.
Ми собі уже стали чужі
В цьому вирі, де смерті крилато.
Гострим душі об кулі-ножі –
Час розплати настав,
час розплати!
* * *
Нащо кував ти, цигане,
цвяхи? Їх рівно п’ять.
Світ же відтоді стигмами, –
осьде його печать.
Кругла від сонця-місяця,
змити її ніяк.
Ворог прадавній тішиться –
душі вже за п’ятак.
Хто не продав – той мається,
сказано, як в маю.
Справжні не відрікаються,
справжні всі – на краю.
Перед (а буде ж) битвою
небо на хоругви
рвуть – хай прийме молитвою
кличне: «Іду на Ви».
* * *
На дорогу присядем, хвилина – не вік,
Ковток тиші востаннє, востаннє…
А життя, як валіза, відкладена вбік,
Чорна кава, гіркуча ізрання.
Так збирались роки –
між сирен і тривог, –
Тасувались улюблені речі…
Найдорожче – у серці,
де ми – там і Бог,
Його крила весною лелечі.
Полишаємо дім, а насправді – себе,
Ключ – у сховок,
колись знадобиться…
Від війни, від біди захистить оберег –
Вишиванка із крилами птиці.
І коли вже світами наш цвіт рознесе,
І звучатиме скрізь солов’їна…
Промовчить про усе, нагадає про все
Дім – валіза, де код – Україна.
* * *
Ну не вміємо ми потроху:
Світ – на виріст, душа – така ж.
Як підвозити – то епоху
На одній із чумацьких маж.
Як співати – щораз до хрипу,
Як кохати – то навіки.
Дід Дніпро всеньке небо випив –
Нам тримать його, козаки,
Скільки можемо – значить, вічно.
Стане сили здолать орду,
Помолитись за всіх посвічно,
Сонцем вмитися на ходу.
Заплести білим – білим січнем
Україноньку молоду.
* * *
Кілометри надій набиваються
в ту рукавичку,
Де дерева високі, а дощ зацілує до сліз.
Все, що було, – пунктир, загримовує знаки окличні, –
На них в’яже життя цю дорогу до себе чи із.
Кілометри чекань – білим полем, таким неозорим,
Що повік не об’їдеш і криком хіба долетиш.
Перемовчує тиша – роками говорим, говорим,
Заплітає стежки в сиву пам’ять прим’ятий спориш.
З кілометрів розлук виростають несіяні квіти,
Щоб проситись на руки,
спивати сльозину роси…
Несла квіти любов в спідничині, коротшій за літо,
Не лишила слідів – дощ до ранку косив і косив.
* * *
На сто причин заплакати з одчаю –
одна знайдеться, прошепоче: «ні».
Я в неї усміх часто позичаю, –
якраз такий сьогодні на мені.
За ним не видно, чим душа багата,
що їлось-пилось, в шрами заплелось.
Є сто причин шукати винуватих,
ходити між було і не збулось…
А я з тією буду зимувати,
котра сніжинки в’яже з безголось.
* * *
Одинак вибирає вовче –
Вже не молиться жодній з вір.
Світ полює – великий ловчий,
Світ затягує в семивир.
Ставить пастку і лічить кроки
Чи до слави, чи до гроша…
Звідки ж знає його уроки
Дика вовча твоя душа?
Захлинеться прадавнім болем,
Виє, де бенкетує сміх.
Твої празники – на ніколи,
Одинак, що тобі до всіх?
Рік сховався за спини тижнів,
Полювання – по вихідних.
Даси знати, як ти в нім вижив –
На вдих.
* * *
Ніч намалює віям знак осмути,
Поставить пам’ять – звісно, на повтор.
Та є оте, чого їй не забути
Через століття: «Іда-а-а!»,
«Ісидо-о-р!»*
Оркестр там грає вічності морендо,
Ці двоє там вальсують
(до цих пір).
Таку любов оспівують
в легендах,
Не те, що нині, всім наперекір
Зійшлися – розійшлися,
та й по всьому.
Хіба дивниця? –
Світ тепер такий.
Йому самому тяженько одному,
Він нас парує: тихий та дзвінкий.
Ми спішимо – він набирає ходу,
Не роздивитись – де тут сніг,
де цвіт.
Закоханим зриває з небозводу
Достиглі зорі – сонячний одсвіт.
Оброситься, як лічить на світанні
Невпіймані, покинуті, чужі…
І сам собі пригадує «Титанік»,
Де душі очищались від іржі.
Тоді було таке вселенське пекло,
Не рятував ні стан, ні клас кают:
Дивились з неба ангели прирекло –
Вже так судилось, що вода – приют.
Вона все прибувала й прибувала,
Дощечками гойдалися човни,
Немов на терезах: багато-мало
І справ лихих, і добрих, і вини…
Вершився суд без блискавок
та грому,
Під музику оркестру: як він грав!
А сива пара в сяйві золотому
Чекала на останню з переправ.
На палубі на двох –
одне вмирання.
Єдина жінка, що сказала: «ні»,
Залишилась, бо тут її кохання,
Без нього – нащо місце у човні?…
Давно було, а начебто учора
І вирви хвиль, і душі, мов собор,
Аж світяться – і в радості,
і в горі…
Через століття: «Іда-а-а!»,
«Ісидо-о-р!»*
*Іда й Ісидор Штрауси – американське подружжя, пасажири «Титаніка». Іда була єдиною жінкою, яка відмовилася сідати в рятувальний човен і залишилась поруч з чоловіком на тонучому кораблі.
* * *
А десь же є ця станція мовчання –
колише тишу, молиться на грім.
Вона у когось, як любов остання,
листи читає, крім отого, крім
написаного впереміш з дощами,
слова розмиті – розумій,
як хоч…
І плаче ніч, римована не нами,
і день новий попробуй перескоч.
А десь же є ця станція надії –
покаже небо, кожному – своє.
І віриться – ще до дощів засієщ
своє життя – зозуленька кує.
А десь же є ця станція кохання,
їй не звикати – вічні поїзди
проріжуть ніч, аби текла Почайна.
Зустрінешся – очей не відведи.
* * *
Чого найбільше хочеться? – тепла.
Відтанути, забути неважливе.
Зимовий сад.
Я вчора в нім цвіла,
минулі весни всі чомусь щасливі.
Непроминальні миті золоті
загусли медом, тим, який про свято.
А найдорожчі – в п’ятому куті –
самі приходять душу обійняти…
Ще буде снігом мірятись зима,
запеленає світ – мале дитятко.
У новоріччя імені нема:
назву своїм, не вперше –
все спочатку.
* * *
Там янголята бавляться у сніжки,
І місить хмари на розчину Бог,
З них потім він ліпитиме доріжки –
У небо, що світліше усіх тог.
Чи є небесні вулиці? – не знаю,
Та є щаблі – не видно із землі –
Із рук всіх тих, хто не дійшов до Раю,
А записався в вічні ковалі.
Напевне там імен не вибирають,
І носять одяг – просто аби був…
Там ходить Ангел по самому краю
І закриває небо на засув.
Він всі думки (і грішні) прочитає,
Він, як і ти, – нічого не забув.
* * *
Обпікшись болем, як золою,
Не заголосиш, не впадеш…
Товчеш це небо головою –
Живеш.
Птахи вертаються з розлуки
Клювати грона вечорів, –
Ховаєш звично крила-руки –
Горів.
Святе – мовчить, пекельне – дише,
Заплаче свічка до Христа,
А ти один бинтуєш тишу –
Зі ста.
* * *
Прихильність богів недовга,
У всього своя ціна:
Чим вище небес хорогва –
Тим ближче твоя війна
З собою, до хрипу слова,
До погляду ночі, до…
Тінь ангела паперова –
Між буднів і свят кордон.
На вісі життя розп’яті,
Живем – відбуваєм строк:
А правда ж – були крилаті,
Не знаючи про оброк?
Що любиш – найперше згубиш,
Піднімешся – упадеш.
Забудуться мідні труби,
Змаліє найвища з веж…
Тоді у вселенській тиші
Почуєш ще тихше: «на» –
Береш аркуш хмари з виші
І пишеш собою, пишеш
До скону, до дна, до дна.
* * *
Хто про що, ну а я про вічне –
Книга Доль неодмінно є.
Без помилок орфографічних,
Почерк рівний, каліграфічний –
Приміряє нас житіє.
Сперечатися – марна справа,
За сценарієм серіал.
Наші вчинки – лише оправа,
Бій із тінями зліва й справа
Зі старезних, як час, дзеркал.
А якщо (це я просто вголос)
Хтось змішав сторінки і нас?
Вириваєшся з того кола,
Зафарбовуєш чорний волос,
Розглядаєш себе в анфас.
Руки крилами у пранебо,
Свій/чужий віднесеш оброк…
Жити в тілі оцім не з медом,
Та, згадавши десяток «треба»,
Вранці дзеркалу кажеш: «ок».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
