«Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…»
– писав Микола Хвильовий в новелі «Силуети». Ці слова я завжди згадую, коли мова йде про фінансування газети «Літературна Україна».
8 листопада Аднан Ківан, власник англомовної щотижневої газета Kyiv Post, заснованої у жовтні 1995 року, заявив, що видання тимчасово припиняє свою роботу. І це повідомлення, як писало одна інформаційна агенція, «спричинило здивування та відповідну реакцію американських і європейських дипломатів».
Так амбасада США, назвавши день зупинки роботи редакції Kyiv Post «сумним для українських ЗМІ», висловила сподівання, що «буде знайдено спосіб, який дозволить виданню продовжувати виконувати цю роль і в майбутньому».
Посол Євросоюзу в Україні Матті Маасікас бідкався: «Сумно чути про закриття Kyiv Post. Це було перше англомовне джерело для більшості іноземців – сьогодні Україна ризикує втратити це, з наслідками». В свою чергу посол Британії в Україні Мелінда Сіммонс у твітері наголосила на тому, що видання відігравало важливу роль у підтримці реформ та демократії в Україні.
Долучився до обговорення ситуації і Конгрес українців Канади (КУК). Як повідомив Укрінформ, «Конгрес українців Канади готовий надати допомогу у пошуку рішення, яке дало б змогу виданню Kyiv Post продовжити роботу відповідно до високих стандартів».
А от шведський посол в Україні Тобіас Тіберг має ratio: «…вільні та незалежні ЗМІ в Україні потребують захисту на кількох фронтах».
Я розумію причину того рейваху, що збурив іноземних дипломатів, адже видання Kyiv Post, заявив прессекретар Президента Сергій Никифоров, «знайомило іноземців із нашою країною». Тільки чого, питається, було здіймати бучу (PR-хід?). Того ж дня, 8 листопада, власник видання Аднан Ківан повідомив, що до кінця року газету планують перезапустити чотирма мовами – англійською, арабською, українською та (sіc!) російською.
І от я про що думаю: чому ніхто не переймається тим фактом, що кількість всеукраїнських газет можна порахувати на пальцях однієї руки? Я не голослівний. У червні цього року було проведено моніторинг реального стану частки друкованих медіа українською мовою, представлених для реалізації в точках продажу столиці, який і засвідчив катастрофічну ситуацію. «У ході моніторингу було проаналізовано друковану продукцію, доступну для візуалізації, у 20 точках продажу у різних районах міста Києва, – повідомляв тоді мовний омбудсмен Тарас Кремінь. – Із них 8 кіосків «Преса» та 12 розкладок на станціях метро, у супермаркетах та інших публічних місцях. Кількість охоплених одиниць продажу – 1840, із них представлених державною мовою – 197, що становить 11% від загальної кількості. Решта представлених одиниць (1,643) видані російською мовою, що становить 89% від загальної кількості… І це ситуація в українській столиці, можна лише уявити, що відбувається в регіонах. Це катастрофа!..».
Згоден, це – катастрофа, а в умовах війни із Росією – «апокаліпсис сьогодні»… «Агітпроп», мовою ще радянських пропагандистів, – у нас ні к чорту. Взяти хоча б ситуацію з газетою «Літературна Україна», якій у березні наступного року виповниться 95-ть. Їй доводиться титанічними зусиллями акумулювати кошти… Натомість у Москві друкуються, по пам’яті, – «Литературную газету», «Литературную Россию», «НГ-Экслибрис», «Книжное обозрение». А ще купа «товстих» журналів. У нас же перебивається із хліба на воду легендарний часопис «Київ».
197 україномовних періодичних видань проти 1,643 російськомовних (89% від усієї кількості) — приголомшлива статистика. Виходить, ми уже живемо під окупацією, або у статусі колонії північного сусіда. Про яку пропаганду культури читання української книжки чи зростання престижу української мови може йтися? Це пряма дискримінація 78 відсотків українців, які за останніми опитуваннями вважають українську мову рідною!
Повертаюсь до «ЛУ». Міністерство культури газети не бачить. Там не першому місці кіно. Воно і правильно (іронізую), бо ще у 1923 році Ленін писав наркому освіти Луначарському: «Поки народ безграмотний, з усіх мистецтв найважливішими для нас є кіно і цирк». А народ таки стає у нас (в масі своїй) «темнішим». Бо ж – не читає!..
Український інститут книги, образно кажучи, ігнорує проблеми газети. У пріоритеті УІКу — сумнівні медійні бульбашки й проєкти-одноденки, а не видання, що забезпечує культурні потреби десятків тисяч читачів…
Сумно, що й СУМ (Світовий конгрес українців) до якого ми зверталися про допомогу, відбувся відпискою: зараз ми у стані реорганізації, тому нічим допомогти не можемо. А хто може? Можливо, наші, так звані, «демократичні сили»? Ось фрагмент інтерв’ю Юлії Тимошенко «Якою я бачу українську культуру» від 16 березня 2019 року. Тоді Юлія Володимирівна говорила: «Ми підтримаємо успішний старт Українського інституту книги, який на чолі з пані Олександрою Коваль сьогодні займається поповненням фондів українських бібліотек книгами українських авторів. Переконана, всі українські бібліотеки мають за допомогою інституту передплачувати нашу шановану і унікальну газету «Літературну Україну»!» А насамкінець розмови заявила, що «ми не маємо права втратити це унікальне видання, якому уже 92 роки (нагадаю – це 2019 рік. – С.К.)! Вдумайтесь, на його фінансування державою виділяється 8,3 тис. грн (вже Мінкульт цих мізерних коштів не дає. – С.К.)! щомісяця! А друк лише одного числа коштує 6,5 тис.!
Нагадаю тим, хто забув: газета «Літературна Україна» — це не лише символ нашої літературної слави, але й символ державності і незалежності України! Тому «Літературна Україна» житиме, як житиме і процвітатиме Україна і українська культура!»
Отак пафосно. А потому – мовчання…
Говорили ми про підтримку і з Русланом Кошулиинським, заступником голови партії «Свобода», єдиним кандидатом від об’єднаних націоналістичних сил у Президенти України на виборах 2019 року. Знову таки – to keep silent. Знає про ситуацію і пані Ірина Фаріон, яка не один раз виступала на сторінках «ЛУ»…
Нарешті, 27 березня цього року, на першій шпальті «ЛУ» (з продовженням на 3-й сторінці) був надрукований матеріал «Петро Порошенко – президент епохи гідності» та моє звернення до Петра Олексійовича, де я писав про те, що ми (тобто, письменницька спільнота, об’єднана навколо «ЛУ»), «надзвичайно захоплені Вашою ініціативою щодо підтримання україномовних медіа. Така ініціатива демонструє Вашу послідовність у промоції української мови, яка є основою національної єдності». І далі я наївно сподівався: «Ми віримо у Вашу мудрість, розуміння й щире прагнення допомогти…». Це число кілька місяців тому Петру Олексійовичу в стінах Верховної Ради передав, із рук в руки, колишній депутат ВР Василь Пазиняк. Але, вочевидь, більш нагальні питання не дали змогу Президенту відповісти на «чолобитну».
І ось у крайньому, як тепер кажуть, числі «ЛУ» ми надрукували звернення до Президента України Володимира Зеленського, прем’єр-міністра Дениса Шмигаля та голови Верховної Ради Руслана Стефанчука. «Наївні!», – скажете ви. Мабуть, так… Але – сontra spem spero!
Отож, друзі, вибачте за цей вибух адреналіну та емоцій. Та, часом, мені згадуються сторінки «Життя Семюела Джонсона» (англійського письменника та мораліста), написаного в 1791 році його біографом Джеймсом Бозвеллом. «Патріотизм став одним із загальних місць у наших розмовах, – писав Бозвелл, – і Джонсон несподівано промовив, сильним і рішучим тоном, афоризм, на який багато хто накинеться: «Патріотизм — останній прихисток негідника». Але вважаю, що він не мав на увазі реальної та щедрої любові до нашої країни, але мав на увазі той патріотизм, який так багато хто, у всі часи та у всіх країнах, робив прикриттям особистих інтересів».
Пізніше шанувальники Джонсона, з огляду на те, що той у своїй творчості все ж був співцем патріотизму, запропонували інше трактування провокативного вислову: навіть мерзотник може знайти прощення і порятунок у щирій любові до Вітчизни.
Отож, лише НСПУ, в силу своїх мізерних можливостей, підтримує – чим може — бідолашну газету.
А тепер я хочу звернутися до усіх наших читачів та прихильників існування «Літературної України» і нагадати, що триває передплатна кампанія на 2022 рік.
Оформити передплату на газету «Літературна Україна» можна за «Каталогом видань України» у будь-якому поштовому відділенні України (передплатний індекс – 60974).
Ціна існування газети – ваша передплата на рік із доставкою, яка коштує два кілограма ковбаси або дві пляшки оковитої, що у грошовому еквіваленті – 333,24 грн (видавнича вартість — 228,00 грн).
Збережемо «Літературну Україну» разом, бо, як писав Микола Хвильовий в новелі «Силуети», «ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…».
Сергій Куліда, головни редактор газети “Літературна Україна”
Прокоментуєте?
