Ніхто не прийде дарувати волю: історія політв’язня Михайла Сороки

0

Михайло Сорока із 60 прожитих літ був ув’язненим більшу частину життя — 34 роки.

Від дня народження члена Крайового проводу ОУН, багатолітнього в’язня радянських концтаборів, учасника Кенгірського повстання політв’язнів 27 березня минуло 110 років.

Про це пише umoloda.kiev.ua.

Починалося з «Пласту»

Зрозуміло, тривалий час ім’я Михайла Сороки не відоме було широкому загалові, хоча його життєвий чин гідний масштабного пошанування.

«Вивчення таких історичних діячів, як Михайло Сорока, особливо важливо для цілісності історії України. Адже у ній досі залишається майже недослідженою діяльність українських політичних в’язнів у концтаборах, їхня провідна роль у концтабірних повстаннях, у боротьбі за права людини і нації. Знайомлячись із життям, боротьбою і діяльністю Михайла Сороки, наступні покоління навчатимуться любові до України та її історії, матимуть гідний приклад для наслідування»,— упевнена авторка книги «Михайло Сорока» Леся Бондарук.

Михайло Сорока народився 27 березня 1911 року у селі Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині. Після закінчення місцевої початкової школи вступив до Української державної чоловічої гімназії у Тернополі, де математику викладав Мирон Зарицький — батько його майбутньої дружини Катерини.

Під час навчання у тернопільській гімназії Михайло Сорока захопився спортом, згодом став членом «Пласту». Після закінчення Тернопільської гімназії у 1926 році Михайло Сорока переїхав до Чехословаччини, де продовжив навчання у Ржевиці, що за 30 км від Праги. При гімназії існувало чимало культурних і спортивних товариств, зокрема «Пласт» і «Сокіл».

1933 року Михайло Сорока вступив до Празького політехнічного інституту на факультет архітектури. Здібності до навчання і малювання привели Михайла Сороку до спілкування з визначними представниками української творчої еміграції — Робертом Лісовським, Миколою Бутовичем, Михайлом Бринським.

Товаришував із поетом Олександром Олесем, а також із його сином Олегом Ольжичем (Кандибою). Вони мали однакові ідеологічні погляди, любили природу та мистецтво.

І хоча дитинство та юність Михайла Сороки були такими ж нелегкими, як і доля його рідної землі, це лише його загартувало.

На формування світогляду Михайла Сороки вплинуло навчання в Празі, спортивно-патріотичні організації «Пласт», «Хортиця», «Сокіл».

Та наймогутніший вплив на світогляд майбутнього патріарха політв’язнів мала Організація українських націоналістів.

Повінчані долею

1937 року Михайла Сороку заарештовує польська поліція за підозрою у членстві в ОУН. Після засудження 1937 року відбував тюремне ув’язнення у Станіславові, Березі Картузькій, Гродні.

Саме під час ув’язнення у Станіславові зустрів у тюремній капличці свою давню знайому з гімназійних літ у Тернополі й товаришку по діяльності у «Пласті» та ОУН Катерину Зарицьку. Вона народилася 3 листопада 1914 року в Коломиї. Згодом навчалася у чоловічій гімназії Тернополя, оскільки там викладав її батько Мирон Зарицький. Там вони вперше і зустрілися з Михайлом.

Зустрівшись у станіславській тюрмі, Михайло Сорока і Катерина Зарицька почали спілкуватися. Про те, як вони зустрічалися, ходили легенди. Розповідали, що Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катерина ходила на богослужіння. Їхнє спілкування стало основою стосунків, що переросло у велике кохання.

За свідченням політв’язня Володимира Гливи, в’язничний сповідник о.Тарнавецький, ризикуючи свободою, передавав листи закоханих. Після звільнення з тюрми Катерина Зарицька чекала на Михайла Сороку у Львові. Йому також вдалося звільнитися; тож 5 листопада 1939 року вони взяли шлюб у соборі Св. Юра.

У січні 1940 року Михайло вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту, а в березні почав навчатися на мистецьких курсах. Того ж року він став членом Крайового проводу ОУН. Та подружнє щастя — лише чотири місяці — було крихким, наче сон.

22 березня 1940 року по­дружжя заарештовують нові окупанти України — більшовики. Михайло Сорока опиняється у львівській тюрмі, а Катерина Зарицька — у тюрмі «Бригідки». Згодом, так і не дізнавшись, що він був членом Крайової екзекутиви ОУН, Михайла Сороку засудили на 8 років концтаборів і відправили у Владивосток, а потім у Воркуту.

У вересні 1941 року у Катерини Зарицької народився син Богдан, якого у 8 місяців вона віддала на виховання своїм батькам. До появи дитини на світ, у червні, Катерині вдалося втекти з тюрми та продовжити свою діяльність.

Протягом 1941-43 років Катерина Зарицька була провідницею жіночої ОУН, очолювала юнацьку референтуру пропаганди ОУН на західноукраїнських землях, а пізніше стала організатором і керівником Українського Червоного Хреста УПА (1943—1947 роки).

21 вересня 1947 року внаслідок зради Катерину Зарицьку було заарештовано ходорівським райвідділом НКВС. Катерину засудили на 25 років ув’язнення, яке вона відбувала у Володимирській, Верхньо-уральській тюрмах.

У тюрмах і концтаборах Катерина Зарицька мала великий авторитет серед політв’язнів, адже була яскравою особистістю та людиною великої душі.

Зв’язкова провідника ОУН на українських землях Романа Шухевича Дарія Гусяк, яка перебувала в ув’язненні разом із Катериною Зарицькою, писала: «Ніде так не проявлялася людська доброта, як у складних умовах. Творити добро людям, допомагати в біді було Катрусиною професією. Доброчинство було її внутріш­ньою по­требою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію українських націоналістів».

Кохання Катерини Зарицької було справді трагічним. Після 1940 року вона більше ніколи не побачить свого чоловіка. Коли у селі Озерне, неподалік Барашевого, де сиділа Катерина Зарицька, помер у 1971-му Михайло Сорока, табірне керівництво не дозволило попрощатися з покійним чоловіком.

«ОУН-Північ» та Кенгірське повстання

Навіть мертвий Михайло Сорока наводив страх на ворогів. Адже все його життя — то безкомпромісна боротьба за відро­дження соборної та самостійної Української держави.

Перебуваючи від 1940 року у Воркуті, Михайлові Сороці вдалося створити підпільну організацію «ОУН-Північ» (або «Заполярний провід ОУН»), яка боролася за припинення сваволі над політв’язнями, допомагала їм вижити, зберегла свою самобутність, навчала боротися за життя своєї нації в над­складних умовах.

За короткий час, від 1947 до 1948 року, «ОУН-Північ» встановила зв’язок між підпільниками різних таборів, а у 1948 році — з Україною. Михайло Сорока гуртував навколо себе насамперед в’язнів, які потрапили за ґрати за участь в ОУН і УПА, щоб продовжити їхню боротьбу в концтаборах.

Політв’язень Володимир Косовський згадував: «Перша зустріч із Михайлом Сорокою справила на мене велике враження. Я відчув, що зустрівся з людиною високого інтелекту та великого розмаху патріотичної думки та дії. Уже після першого нашого побачення я інтуїтивно відчув, що не все загублено, що навіть за колючим дротом продовжується боротьба за незалежну Україну».

Михайло Сорока як організатор та натхненник організації був переконаний, що головне — зберегти людей для подальшої боротьби за волю України.

«Найбільшим нещастям для України ми вважали те, що вона була обезкровленою, — писав ув одному з листів на волю Михайло Сорока.

— Ми вважали, що надто великий процент українського населення перебуває поза межами України. Знаючи з досвіду минулого, ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоби повернути їх на українську територію. Так виникла організація, яка повинна була подбати про реалізацію життєвих потреб».

Створена Михайлом Сорокою «ОУН-Північ», або «Заполярні Соколи України», була першим організованим, а не стихійним спротивом в’язнів у радянських концтаборах. Це був один з основних поштовхів до масових страйків, бунтів і повстань.

Попри те, що депресивно-каральним органам удалося викрити «ОУН-Північ», Михайло Сорока — ідейний патріарх політв’язнів — продовжив свою безкомпромісну боротьбу.

Вагомою була його участь у Кенгірському повстанні, яке спалахнуло 16 травня і продовжувалося до 26 червня 1954 року. Політв’язні пішли на безпрецедентний страйк, протестуючи проти нелюдських умов перебування у таборах «Степлагу».

Уперше страйк набув не стихійної, а організованої форми. Політв’язні висунули низку вимог представникам Міністерства внутрішніх справ і головного управління таборів та прокуратури СРСР, які прилетіли з Москви.

Самоврядування було в руках політичних в’язнів, які випускали газету, запускали повітряного змія з листівками до вільного населення. Михайло Сорока організував хор, яким керував.

Хор виконував на його слова і мелодію «Гімн Кенгірського повстання», «Любіть Україну» на слова Володимира Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди».
26 червня 1954 року о 4-й годині ранку розпочалось придушення страйку: у зону ввели 5 танків Т-34. Розпочалася кривава бійня. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених.

Найдраматичнішим моментом став вихід жінок-політв’язнів назустріч танкам. Близько двох сотень жінок у вишитих сорочках узялися за руки і голіруч пішли проти танків. Але команди зупинитися не було… Одночасно енкаведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного в’язня.

Шлях на Голгофу

Трагедія і героїзм повстанців у Кенгірі стали яскравим прикладом прагнення до волі, незламності українців. І хоча Михайло Сорока продовжив свій страдницький шлях, перебуваючи надалі в мордовських таборах, його незламність надихала в’язнів до подальшої боротьби.

Кадебісти знали, що фізично Михайла Сороку не зламати, тож їхні методи психологічного тиску були витонченими. Його забирали з тюрми і два місяці возили до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зустрічі із сином, рідними.

Після однієї такої зустрічі сина з батьком Сороку повезли на театральну виставу. Пізно ввечері «митці в цивільному» запропонували Михайлові покаятися, аби більше не повертатися до мордовських таборів. «Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюся», — такою була відповідь українця. І жодного слова каяття.

Зрештою, побиття, знущання, виснаження далися взнаки. 16 червня 1971 року в Мордовському концтаборі завершився страдницький шлях незламного українця.

Лише 28 вересня 1991 року у Львові перепоховали прах Михайла Сороки, який знайшов останній спочинок поряд із дружиною Катериною Зарицькою на Личаківському цвинтарі.

Тож пам’ятаймо незламного патріота Михайло Сороку, який до останньої миті свого життя служив Україні, указавши наступним поколінням шлях безкомпромісної боротьби і незламності духу.


Наталія Осипчук

Світлина — Нескорений Михайло Сорока. (сайт na-skryzhalyah.blogspot.com.)

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я