Нові імена НСПУ: Анна Маліцька

Новим членом Національної спілки письменників України стала молода поетка з Одеси, лауреатка і переможниця обласних, всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів Анна Маліцька.

Анна Маліцька народилася в 1999 році у місті Одесі. Студентка ІV курсу філологічного факультету (українське відділення) ОНУ ім. І. І. Мечникова. З 2013 р. публікує вірші в Інтернеті під псевдонімом Ітільнен.

Поетичні твори Анни рік за роком знаходять відгук серед читачів та здобувають перемоги на різноманітних літературних конкурсах. У 2017 р. поетка стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу «У пошуках літературних талантів» та Всеукраїнського конкурсу-огляду за програмою «Нові імена України».
Анна – лауреат І ступеню в конкурсі віршів та художнього перекладу «ALTER-EGO» у номінації «Вірші англійською мовою»; фіналіст міжнародних конкурсів «Слов’янська ліра» (Мінськ, 2018) та «Сузір’я духовності» (Київ, 2018).
Є постійним членом літературної студії «Зелена лампа» при Всесвітньому клубі одеситів, а також літературної студії «Потік».
Волонтер міжнародного літературного фестивалю «Зелена хвиля» в Одесі. Вірші Анни Маліцької були опубліковані у виданнях: «Дерибасівська-Рішельєвська», «Море талантов», «Літературна Україна», «Українське слово», «Радуга».
У 2019 році дівчина видала дві поетичні збірки «Вітражі» та «Вечный пилигрим».
Пише вірші українською, російською та англійською мовами, а також займається художнім перекладом.

Нагадаємо, 5–6 березня 2020 р. відбулося чергове засідання приймальної комісії НСПУ. До лав Спілки письменників прийнято 29 нових членів. Стільки ж кандидатів було відхилено.

НЕ ПОЛИШАЙ МЕНЕ

Не полишай мене на самоті.
Я не благаю більшого, мій брате.
Війна – наш дім. Наш вічний хліб. І мати,
Що як до себе кличе – треба йти

В міцні обійми без жалю та слів,
Бо ми сини їй – теж німі й безжальні,
Бо меч нам став єдиною скрижаллю,
А душі в нього тереном вросли.

Як ми клялись, то й тонемо в пітьмі,
Але святого світла не дістали,
Бо не запалиш дня на вістрі сталі,
Не зложиш храму кров’ю і кістьми,

І неба не сягнеш з доріг отих,
І не зійдеш на гостре узбережжя…
Хоча би тут, у долі цій безмежній
Не полишай мене на самоті.

Не полишай, єдиний друг і брат.
У нас обох лиш ми тепер зостались.
Не кинь мене безсмертю на поталу,
Не дай в житті пізнати більших втрат.

Бо ти – останній рідний мій вогонь,
До кого я горнувся в вічність горя.
Ти – голос мій. І хліб. І дім. І – зорі…
Не полишай мене, прошу, самого.

Не йди… Не йди! Мов іскра у грозу,
Упав. І згас… А я, самотній, плачу.
Чи зможе хто моїм очам пробачить
Оцю останню крихітну сльозу?

Коли сідає сонце за обрій хмарочосів
Та розсипає в небі троянд рожевий цвіт,
Коли пливуть у сяйві човни далеких літ,
І мить віки чекання шляхам вплітає в коси,

Я згадую про тебе. В моїх очах ти досі
Танцюєш серед степу, мов перший літній квіт.
Чи прийдеш ти до мене новий любити світ,
Чи буде серце з серцем співати в суголоссі?

Я сподіваюсь, люба, бо й нині до нестями
Тебе одну кохаю та вірю, що колись
Ми знову разом будемо між сонними житами

Чи на бруківці вулиць дивитись в неба вись.
О, як змінився Всесвіт над нашими життями,
Але яким він рідним в коханні залишивсь!

Кабінет молодого автора НСПУ