Нові імена НСПУ: Сніжана Біла

0

Новим членом Національної спілки письменників України стала молода поетка із Дніпра, авторка двох поетичних збірок «Міжнамилю» та «Цукор на дні», дипломантка Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Всеукраїнського конкурсу української поезії та української авторської пісні ім. Марини Брацило «Хортицькі дзвони», Всеукраїнського конкурсу творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника та інших Сніжана Біла.

Сніжана Сергіївна народилася 1994 року в селі Виводове Томаківського району Дніпропетровської області. Закінчила Запорізький національний університет, спеціальність «Соціальна педагогіка».

Як розповідає Сніжана, захоплення літературною творчістю почалося з любові до поезії українських класиків, зокрема Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Микола Вінграновського, Ліни Костенко. Перші спроби писати вірші були в 12 років, а згодом і перше їх публічне розміщення на сайті «Рожевої Поезії» під псевдонімом «Ліна Біла». Завдяки сайту вдалося познайомитися з прекрасними авторами, спробувати себе, почути критику і вдосконалюватися.
Перші перемоги у літературних конкурсах, перший зворотній зв’язок надихнув продовжувати писати далі, друкуватися. У 2016-2017 році стала учасницею нарад для молодих авторів від Національної Спілки письменників України та відвідала творчі майстер-класи, поетичні читання в Одесі та Харкові.
У 2017 році вийшла друком перша поетична збірка «Міжнамилю» – символ єдності слова, людини і світу, де авторка звертається до Бога, шукає у всьому любов і розповідає про «прирощеність» до рідних місць. А в 2019 році світ побачив другу поетичні збірку «Цукор на дні», в якій кожна поезія – це своєрідний малесенький стік цукру, що символізує спогади за чашкою кави з особливими людьми, в особливих місцях, в особливий час.

Нагадаємо, 5–6 березня 2020 р. відбулося чергове засідання приймальної комісії НСПУ. До лав Спілки письменників прийнято 29 нових членів. Стільки ж кандидатів було відхилено.
Вашій увазі пропонуємо невелику добірку поезій Сніжани Білої.

УЛЯНО

Дівчинко,
назвати б тебе святково і різдвяно,
щоб сонце котилося поряд,
позаду
і за
тобою всі чисті мрії, хрумкі і морквяні,
приїздили в купейнім,
а ти на них вперто чекав
принцем маленьким письменника Екзюпері –
не завжди у тілі великому водиться слава,
тому я не стану ліпити із тебе горшків,
бо глина у кожного є – спробуй місити руками.
Небо не ви́соко,
та хмари зашто́рюють шлях.
Дивись на антени дерев і на стомлені ви́гини –
вони прокладають маршрути,
здіймаючи дах,
а ти, навпаки, – став драбину свою із перилами.
Ситом просіяних
осеней,
весен
чи літ,
зим,
перехрещених пряником білим різдвяним,
із щасть пережитих,
як наче хронічний бронхіт,
дівчинко люба,
Уляно.

КОЛИ ЛІПЛЯТЬ ВАРЕНИКИ

Коли ліплять вареники пальцями не музиканта,
тарабанять по ребрах столу не вивчені ноти –
неодмінно у тебе повірять, насамперед – мама,
що надії свої покладає, як медом у соти.

І хоча, може, з того сьогодні нічого не вийшло,
пам`ятаю, що «сі» западає в низькому регістрі.
Пальцям грати якби, але граються пальці у вірші –
ця дорога до слова зійшла ще-но з прісного тіста.

Із води, нарікань, клацань пальців у салі нерідних,
навіть рідних своїх, що там, бабцю, вгорі ще не спиться?
Що там, тату, ти кажеш бездарна донька і негідна,
посадив наче яблуню, виросла справжня кислиця?

Мали б вірити. Та безталанність придумав диявол,
Він – Іванко-косар з минулого, грубий, небритий,
рівно скошує віру, кишені ще й має діряві,
зазіхає на кожного, щоб з пантелику ще збити.
Я не заздрю йому, він не вміє нічого, крім цього,
ну хоча б взяв до рук своїх пригорщу прісного тіста
і зійшов би до світу новим недосказаним словом.
Врешті, в кожного є на землі свій талант, своє місце!

ГЛАДІОЛУСИ

Господи, я безхатько, без тину і без опори,
без Сходу і абрикосів, без пісні і жменьки слів.
Без гір клишоногих, палаців, без виходу в Чорне море,
де вигойдують хвилі-отари моїх-не-моїх кораблів.

Мої діти усі за кордоном – бідності чи безвиході,
позбавлені якогось прихистку в шахтах загублених душ.
І країна, якій би їхати, як машині на повному приводі,
стоїть вкопана, а над нею – такі ж вкопані – ані руш.

Кажеш, Боже – люби ближнього, чи за ним понеси хрести.
Не вбий, не вкради, не гордися, як вежа чи Вавилон.
Як про курку і про яйце – хто кого першим занапастив,
але жодне було б не виросло, якби не оте зерно.

І таких, як я, без дому, ствердного погляду, голосу,
блукає у пошуках саду чи клаптика своєї землі.
То й допоки ростуть високі, загострені гладіолуси
з нас красиві-красиві, Господи, без мрії і без мети.


З мене, мамо, росте трава,
Що гойдає прозорі роси.
І йде обертом голова:
Повертає Земля на осінь.

По мені ходить тільки дощ.
І коли-не-коли ворона
Закричить навіжено, бо ж
Коло мене когось хоронять.

І нічної боюсь пори,
Бо шугає нестримний вітер,
І скрегоче старий горіх,
Нахиливши до мене віти.

А ще боляче, що не спиш
І чекаєш на мене досі…
Та коріння заплів спориш
Міцно в пасма мого волосся.

І буває, що горобці
Перешіптують мої рани,
Виполіскують в молоці,
Коли стеляться сни-тумани.

Я так хочу, щоб ти прийшла
І сльозою мене зігріла…
Поросла по мені трава –
Наді мною зросла могила…

ЛАСТІВКО

Кульчику тітки Явдохи, обрієм зрощена ластівко,
слухаю мову крила твого вбраного горицвітами.
Чи ти несеш нам видива, благоговіння, щастячко?
Чи принесе всім миру нам вранішній твій приліт?

Сядь-но на руки дереву – ліній життєвих долоні.
Про що їх гойдає вітер, Олекси теплого син?
Березень ще притишений хмарами-баритонами
в полі, де розминає шурхіт озима пшениця, ячмінь.

Ластівко, глянь, весниця дедалі частіше кремпується,
а квітень пливе рибиною, вогні їй несе, благовіст.
Обнявши за плечі травень, іде до нас врешті схід.
Невже нас усіх мине і вкотре усі врятуємось?

КОМІРЕЦЬ

Тобі ледве за тридцять, хлопчику, мій комірець.
У мушлі слів замість кожного крекче гравій.
Голос знає про нас не більше, ніж чортів грець,
що з роками на зв’язках горла «вангує» моралі.

Я дивлюся на тебе — суворий, без зайвих гримас.
Сорочок хто поцупив картатих легкість, грайливість?
Не кажи, що не станемо схожі вже більше на нас,
коли радість приносила навпіл розділена слива?

Подивися на мене — соромлюся, червонощока.
Вірю в казку про семеро гномів. Кумедно? Нехай.
Не робися, прошу, недосяжним, похмурим, високим,
бо ніщо так не личить очам твоїм, як простота.

Тобі ледве за тридцять, хлопчику. Твій комірець
розправляю щоранку, вдихаю духмяне волосся.
І повторюю — доки нас не розлучить смерть,
доки нас не розлучать ті… кому не вдалося!

ФІАЛКОВО

Ще буде так бузково й фіолетово
на речі,
фрази,
втрачені роки,
людей, ціною мідної монети,
а гордістю заввишки в сім аршин.
Ще буде тобі кольором ірисово
(улюблено, як квітка в Перуна)
на те, що закривала за завісою
великі вікна зрадницька рука
у час,
коли тобі гриміло в спину,
фальцетом блискавиця по п’ятах
пронизувала зовсім юні жили,
але ж ти не зламався і не впав.
Ще буде так,
як небу в час негоди,
обабіч покружляти – і піти,
де вище зорі блимають циклопами,
а місяць став уповну на ваги.
Ще вкриєшся подряпинами й ранками,
і серце перетне не раз кордон –
здивуєшся собі,
що так фіалково
ніколи
у
житті
ще
не
було.

«Кабінет молодого автора НСПУ»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я