Живе у місті Пологи Запорізької області. Поетка, журналіст, творча особистість. Працювала вчителем, журналістом на радіо та в міських газетах «Районка» і «Пологівські вісті». Вірші пише останні декілька років.
Професію журналіста обрала інтуїтивно ще в дитинстві. У мене було дитяче хобі – робити журнали. Я згинала аркуші навпіл і на кожну сторінку вклеювала вирізки зі справжніх журналів, писала якісь історії-вигадки тощо. Удома збереглася ціла колекція саморобних журналів. Але журналістом стала випадково. Коли влаштувалася диктором на радіо, виявилося, що тут знаходиться й редакція газети. У мене з’явився шанс проявити себе як журналіст, із чим я впоралася. Ця професія окриляла, щодня було багато цікавих знайомств і різноманітних подій.
У якийсь момент я зрозуміла, що треба щось змінювати. Були думки переїхати до великого міста, але доля розпорядилася інакше. Я зустріла своє кохання, тому наміри покидати своє містечко облишила, але професію все ж змінила. І саме тоді, коли пішла з газети, почала писати вірші, адже потреба писати залишилася.
На вірші надихнуло знайомство зі Львовом. Я була під великим ураженням від цього міста. Після поїздки народилися мої перші вірші про каву, якими почала ділитися в інтернеті. Сторінка, яку я створила на фейсбуку «Читай мене за чашкою кави», знайшла своїх поціновувачів – переважно жінок, яким моя творчість піднімає настрій, і вони на неї відгукуються.
Найбільше мені дається пейзажна лірика, про кохання пишу менше…
У газеті найбільше любила писати про село, історії простих людей, особливо про бабусь (хоча не уникала інших, більш гострих тем, просто тема села завжди була до душі). Так сталося і в поезії – моя улюблена тема це – село… Часто чую, що це вже нікому не потрібно, це нецікаво, але це цікаво мені…
Першою на початку творчого шляху мене підтримала мама талановитої запорізької поетеси Марини Брацило – Людмила Брацило. Вона сказала ті слова, які мені необхідно було почути на той момент, за що я їй буду вдячна завжди, адже, як більшість початківців – я не знала, чи то добре, що я пишу, чи краще не писати. Також на мене вплинув мій улюблений поет Сергій Осока, особливо його «Десять заповідей щирого графомана»… Ми з ним спілкувалися про поезію, він показав мені мої слабкі та сильні сторони віршів, і це свого часу мені дуже допомогло.
На жаль, у моєму оточенні мало поетів. Бракує спілкування про літературу, але сама поезія і рятує від цієї самотності, як і від буденності. Радію, що чоловік підтримує мене у творчості, він – перший мій читач і слухач.
Дуже люблю своє рідне місто Пологи. Доволі часто можна почути помилкову думку, що назва нашого міста – Пологи – означає народження. Одна прадавня легенда говорить:
Було це дуже давно, тоді, коли Сонце із Зорями могло говорити. Якось, проїжджаючи Муравським шляхом, зустріла валка чумаків у дорозі жінку, яка ось-ось мала народити. Не покинули чумаки породіллю, а допомогли дитинці на світ з’явитися, бо велике то щастя – сприяти народженню нового життя.
Тож, щоразу, подорожуючи цим шляхом, запитували один в одного:
— То де будемо робити зупинку?
— А там, де були… пологи…
Насправді ж, слово «пологи» у багатьох місцях Лівобережжя означає «степова западина», «рослинні луги й сінокоси». Цю назву принесли із собою переселенці, які прибули й оселилися в цих краях іще наприкінці 18 ст.
Узагалі, про своє місто я можу багато розповідати. У нас є чимало цікавого. Існує навіть легенда про те, що в тихих водах пологівської річки Конки затонув турецький човен із золотим конем… у яку вірить більшість місцевих жителів.
Віршів про своє місто в мене поки що немає, але, сподіваюся, що будуть. На завершення хочеться сказати: я не чарівник, я тільки вчуся, але дякую Богу за талант, завдяки якому дивлюся на цей світ як митець.
Де три криниці при дорозі
Хитають кухлики іржаві,
Похилим вербам сняться досі
Серпневі яблука тужаві.
І повних відер очі сині,
І молодиці ноги босі…
А над криницями три тіні
Схилили шиї довгі в осінь.
Підготувала Ганна Мінебаєва спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»
Прокоментуєте?
