Оксана Луцишина: «Не треба старатися бути поетом, бо ти або ним будеш, або ні»

0
709

29 січня у гостях проєкту Національної спілки письменників України та Національного музею літератури «Майстри слова» була українська поетеса, прозаїкиня, перекладачка, авторка п’яти поетичних книг, збірки оповідань і трьох романів Оксана Луцишина. Її роман «Іван і Феба» нині номінується на Національну премію імені Тараса Шевченка, увійшовши до короткого списку претендентів. Письменниця мешкає у Сполучених Штатах Америки (місто Остін), викладає українську мову та літературу в Техаському університеті.

Модератором зустрічі виступила керівник «Майстрів слова», поетеса, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Юлія Бережко-Камінська.

Юлія Бережко-Камінська: Відомо, що ви увійшли в літературу як поет і з часом розкрилися як прозаїк. Ким Ви себе більш відчуваєте: поетом чи прозаїком?

Оксана Луцишина: Взагалі я починала своє письменницьке життя в ролі прозаїка, просто це нікому не відомо, адже мені на той момент було 12 років. У моїй школі була певна «мода» писати маленькі детективи у «захалявних» зошитах — паперових листочках, які розрізалися навпіл. Увесь клас читав їх із захопленням, дітям було цікаво, чим саме закінчиться історія та хто ж там насправді вбивця. Це тривало декілька років. Вірші я почала писати вже в старших класах. Свого часу мені дуже пощастило мати таких могутніх вчителів у поезії, як Віктор Кордон і Михайло Григорів. Вони пояснили мені, що поезія має бути територією свободи: там не можна себе якось обмежувати й робити на це кар’єрну ставку. Не треба старатися бути поетом, бо ти або ним будеш, або ні. Коли я вже пізніше замислилася над різницею, то мені видалося, що прозаїк — це людина, яка вміє «сидіти», бо якщо людина не може «сидіти», то вона не зможе писати (мова йде про години писання, сидячи на одному місці). Це, так би мовити, більш тілесна практика, у той час як поезія — це процес, у якому ти стаєш свого роду антеною.

Ви зараз активно пишете поезію?

— Напевно, періодами, але я ніколи не знаю, коли вони трапляться і не хочу це знати. Власне, цією позицією я виконую настанову Михайла Григоріва. Я навіть не фіксую, коли це стається, аби переживати глибший досвід та не перетворити це на рутинний труд. Це моє особисте бачення і, звичайно, я не хочу сказати, що це єдиний спосіб писати поезію.

Трудом для Вас є саме проза?

— Багато хто б сказав, що і поезія є трудом, бо ти постійно мусиш удосконалюватись, щось читати час від часу аби пристойно римувати. Для мене поезія це як вишенька на тортику, де вишенька і визначає смак самого тортика. Це такий більш буддійський підхід до роботи, коли треба трудитись, не трудячись. Якщо ми вже говоримо про усвідомлений труд, тоді так — це проза, бо проза це вже «тілесна річ», над якою треба працювати.

Саме Ваша прозова книга номінована на премію. Про що цей роман і як Ви над ним працювали? 

— Революція на Граніті в романі — це основна подія, яка визначає багато чого в житті героя, але й не тільки вона. Багато уваги у книзі приділено саме досвіду з дев’яностих. Цей досвід я розділила на умовно чоловічий та умовно жіночий, і саме про жіночій там навмисно йдеться від першої особи. Працювати над цим романом я почала дуже давно, ще в 2008 році (так сталося, що тоді жила сама і в мене раптом з’явився вільний час, що було незвично). Я просто почала записувати не пов’язані між собою спогади з 90-х, вони були такі більш «намацувальні»: запахи, звуки — це вже зараз усе стерлось. Якщо б я вирішила це писати зараз — 90-х у мене «в пальцях» уже немає, адже тактильні спогади й відчуття зникають із часом. Тож це, мабуть, був останній вагон у потязі, у який я ще встигла вскочити.

Читаючи Ваш роман, я помітила, що там чимало подій, які можуть бути автобіографічними. Яка з них для Вас найяскравіша?

— Так, звичайно у книзі є й елементи автобіографії. Знаєте, узагалі я не дуже люблю книжки про те, як треба писати, але є декілька з них, які мені подобаються. Одна з них книга Стівена Кінга «On writing», де він радить писати про те, що ви знаєте, бо не треба вигадувати.

Ось приклад. У романі описаний один момент, коли українські бізнесмени приходять на зустріч з американськими спеціалістами з бізнесу. Спеціалісти починають їх учити, як правильно робити бізнес. Українські бізнесмени шоковані наївністю та нерозумінням реалій цими спеціалістами, адже дві бухгалтерії — чорна та біла — це невід’ємна частина становлення бізнесу із системою українського оподаткування. Американці радять українцям… звернутися до уряду й пояснити, що не можна ставити такі податки. Реакція на ці слова досить передбачувана — зал регоче. Для мене цей момент близький, адже я працювала перекладачем на різних конференціях, присвячених бізнесу і діловим переговорам. Там я почула багато чого цікавого, особливо про зіткнення наших старих систем та вимог часу, які озвучують люди із-за закордону.

Ви пишете переважно про Україну, але чимдалі, то довше перебуваєте за її межами. Чи означає це, що географія подій у Ваших творах із часом зміниться? Чи отриманий запас вражень у дитинстві та юності й надалі живитиме Ваші сюжети?

— Зараз у мене є декілька творів, де дія відбувається за межами України. Якісь із них дописані, якісь ні, деякі друкувались у періодиці. За жанром вони нагадують щось середнє між оповіданням і повістю. У цих творах дії справді відбуваються у Флориді, де я довгий час жила.

Чи реалізовуєтеся Ви в Америці як письменниця і що знають про Вас американці як про письменницю?

— На моєму факультеті всі знають про мою творчість. Справа у тім, що моє оточення — це переважно творчі люди. У Бостоні ми з приятелями та колегами друкуємо переклади з української літератури, мене запрошують публікувати і свої твори теж (у перекладі). Але якщо чесно, то переклад — це та чаша, яку я тримаю «третьою» рукою, адже дві вже зайняті роботою в університеті та творчою діяльністю.

До речі, чи спілкуєтеся ви з місцевими письменниками, які не походять з України?

— Так, звичайно, у мене дуже багато знайомих у цій сфері. У цій країні видається дуже багато журналів, майже кожен університет має свій журнал, також є друзі, які випускають свої власні видання. У сенсі видавництв і письменності тут життя дуже бурхливе, середовище дуже змішане.

А взагалі прості люди читають літературу? Чи обговорюють її? Чи цікавляться поезією?

— По країні дуже багато книжкових клубів, які зараз збираються онлайн для обговорення різних книг. До речі, завдяки Альбіні Поздняковій, українській письменниці та видавчині, у нас в Остіні існує український «Книжковий клуб», де ми збираємося й розмовляємо про книжки, обговорюємо їхні сюжети й намагаємося слідкувати за новинками.

А чи в американських літературних журналах з’являються роботи українських письменників?

— Я не можу вслідкувати за всім процесом, бо він дуже великий, але загалом — так. Зараз у цій ніші працює багато перекладачів,  а саме:  Олена Дженнінгз, Оксана Максимчук, Макс Росочинський, Марк Андейчик, Рейлі Костіган та Айзек Віллер та ін. Ми з Оленою Дженнінгз підготували нещодавно публікацію, для якої переклали по одному віршу двадцяти поетів і написали передмову, орієнтуючи американського читача в українській літературі. З нами вже зв’язувався редактор та повідомив про листи від читачів, яким була цікава ця публікація. Це бостонський журнал «Spoke Seven».

Розкажіть більше про свою перекладацьку діяльність. Із чого вона почалася та що саме Вам до вподоби перекладати?

— У порівнянні з іншими видами діяльності, якими я займаюся, переклади займають мінімальну долю часу. Я не так багато перекладаю, але якщо роблю це, то не лише через естетичні міркування, а й тому, що відчуваю, що той чи інший твір має бути перекладений, бо світ має про це почути. Це як відчуття голоду всередині, така потреба. Не так давно ми переклали з Оленою Дженнінгз «Точку нуль» Артема Чеха, яку на сьогодні вже опублікували. Переважно я перекладаю поезію і завжди це роблю у співпраці з Оленою Дженнінгз. Олена є відомою поеткою, перекладачкою та романісткою. Мешкає в Нью-Йорку.

Хотілось би розпитати Вас щодо української діаспори в Америці. Чи маєте ви такі літературні зустрічі з українцями? Яка вона, українська діаспора, у тому краю, де Ви живите?

— Через пандемію ми стали використовувати Zoom як основний спосіб зустрічей, тож можемо говорити з ким завгодно. Я мала нагоду і честь бути запрошеною на зустрічі з різними спільнотами, деякі у Штатах, деякі в Канаді. Іноді співпрацюємо з інституціями, наприклад, із Науковим Товариством імені Шевченка, де проводять зустрічі Василь Махно і Василь Лопух. Тут у нас у Техасі діаспора «працює» досить непогано, ми робили зустріч із читачами.

Поділіться секретом: де Ви у своєму щільному графіку знаходите час для творчості?

— Моє повсякденне життя могло б бути більш організованим у тому сенсі, що я не живу за певним графіком. Мій режим більше схожий на «сьогодні не робимо нічого — завтра робимо все». Я просто людина такого типу, тож перестала з цим боротися, а навчилася ловити хвилю. Вільний час буває на канікулах. Якось мені пощастило поїхати на острів Готланд, там знаходиться Балтійський центр перекладачів і письменників. Перебуваючи там три тижні, я встигла зробити дуже багато, навіть сама собі здивувалася. Іноді спадає якась думка, яку треба негайно записати, тож кидаєш усе і нашвидкуруч пишеш. Буває, що й на диктофон доводиться записувати, бо їдеш за кермом.

Розкажіть про свою викладацьку діяльність. Хто є Вашими студентами в Техаському університеті?

— Студенти, які вивчають українську мову, часто є вихідцями з українських родин. Іноді ж це люди, що знають російську мову і хочуть вивчити українську для певних наукових досліджень, — наприклад, аспіранти. Стосовно літератури, то я викладаю кілька різних курсів. Є українська література (в перекладах), є східноєвропейські літератури, писані авторками-жінками. Ще я викладаю курс про фільми радянського періоду. Оскільки ці предмети йдуть у перекладі на англійську, то студенти записуються різні, не обов’язково слов’янського походження.

— Із чим пов’язано введення української мови та літератури в навчальну програму вишу далекого від нас Техаського штату?

— Свого часу сталося так, що події в Україні викликали велику зацікавленість у студентів та аспірантів і вони попросили завідувачку кафедри, аби їм знайшли викладача української мови, літератури та культури, який би допоміг розібратися у незрозумілих моментах. Вони подали на освітній грант, і таким чином я почала працювати в Техаському університеті. Українську мову в цьому університеті викладаю лише я, але на кафедрі працюють спеціалісти з різних слов’янських мов та культур.

Із Ваших книг можна зробити висновок, що Ви політично заточена і небайдужа людина, Вам хочеться пронести свою думку. Про що Ви зараз думаєте найчастіше, що Вам болить сьогодні?

— Напевно, те саме, що й усім, — пандемія. Відчуття того, що ти нібито поставив життя на паузу, але разом із тим зараз це життя досить небезпечне — ти не знаєш, що буде завтра. Багато людей утратило роботу, із них більшість жінок. Болять також події політичного фронту в Україні та Америці.

Хочу компенсувати попереднє запитання наступним: що найбільше радує і надихає? Що дарує відчуття надії?

— Я маю хобі — займаюся спортом, зокрема, тайським боксом. Я звикла бігати вранці. Для мене спорт — важлива складова життя. На це я намагаюся завжди заходити час, бо це мене тримає.  

Як часто Ви буваєте в Україні?

— Як правило, намагаюся приїжджати раз на рік, іноді вдається двічі. Якщо все буде добре, то хотілось би влітку приїхати. Часто приїжджаю з нагоди виходу нової книги, на форум для її презентації.

Ви зараз працюєте над якоюсь книгою? Чи, можливо, робите певні нотатки для наступної роботи?

— Є деякі речі, над якими я працюю, але поки що немає можливості туди зануритися через щільний графік. А ще наразі я пишу есеї, тож планую опублікувати книжку есеїв.

В одному інтерв’ю Ви зауважили, що Вам не цікаве соціальне життя в США. Чому це так і що потрібно, аби воно вабило Вас?

— Соціальне життя буває різним; одна річ, якщо я ходжу спілкуватися зі своїми товаришами по боксу чи зі своїми колегами — це добре, це я приймаю із вдячністю. Коли я говорила про соціальне життя, то мені радше йшлося про певні соціальні маркери, як-от:  популярні серіали, свята чи футбольний сезон — маю на увазі американський футбол. У це я «вписатися» не годна.  Кажуть, що емігрантові найважче, коли в країні свята, бо це не твої свята, у тебе немає про це пам’яті дитинства.

За яких умов Ви б повернулися в Україну? А чи було взагалі таке бажання?

— Бажання завжди є, але, правду кажучи, умови для моєї роботи зараз кращі саме у Сполучених Штатах. Мабуть, якби я зараз була в Україні, то весь час ішов би на викладання та маршрутки, і ні на що інше його б не вистачало. Утім, може, я помиляюся.

Підготувала Віра Середа

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я