Оксана Забужко: «Кожен письменник — це цвинтар невиданих книжок»

1
874

23 грудня 2020

Оксана Забужко

Збірка нарисів Оксани Забужко «Планета Полин» отримала премію Книга року BBC-2020 у категорії «Есеїстика». В інтерв’ю ВВС вона розповіла про своє ставлення до культури онлайн, про те, що і як читає, а також про свій новий роман. Про це повідомляє bbc.com.

З Оксаною Забужко розмовляв телеведучий та член журі конкурсу Вадим Карп’як.

Я ненавиджу зум!

Вадим Карп’як: Це приміщення Мистецького Арсеналу, де ми сидимо зараз, — незвично порожнє. В оцій залі (це найдовша зала Мистецького Арсеналу) традиційно відбувається наймасовіше зібрання людей під час «Книжкового Арсеналу», який цього року, на жаль, не відбувся.

І Книга року ВВС теж пішла в онлайн-формат. Вся культура пішла в онлайн. Яке ваше враження: це пішло на користь українській культурі? Чи це її загнало ще глибше?

Оксана Забужко: Це не тільки українській культурі не пішло на користь, це світовій культурі не пішло на користь. І плач зараз на книжкових ріках вавилонських стоїть на цілу планету. І дуже сумно бачити цю прекрасну старовинну анфіладу Мазепиного монастиря незвично порожньою. Тут завжди були виставки, тут завжди щось висіло на стінах, тут завжди були люди.

Вадим Карп’як: Але зараз в іншому крилі є виставка Сагайдаковського, це ця частина порожня.

Оксана Забужко: Але не було порожніх площ в Арсеналі, а в «Книжковому Арсеналі» — й поготів. «Книжковий Арсенал» і Львівський форум — це систола й діастола українського книжкового ринку, які давали формацію, які задавали тон.

До речі, «Планета Полин» також мала виходити під «Книжковий Арсенал». І цією книжкою я і читачі завдячують видавництву «Комора», котре наполягло на тому, що сезонною новинкою під «Арсенал» має бути вибрана есеїстика Забужко, яка давно вже не видавалася.

Оксана Забужко
Підпис до фото,Оксана Забужко. Планета Полин. — Київ: Комора, 2020

Вадим Карп’як: Я знаю, ви не дуже начебто хотіли, щоб видавали.

Оксана Забужко: Ну, як вам сказати. Я розумію, що ви на мене дивитесь таким лукавим поглядом — мовляв, а ви от не хотіли. Ні.

Вадим Карп’як: Це ви казали у вашій промові під час церемонії.

Оксана Забужко: Тут справа не в тому, що не хотіла, тут справа, швидше, в іншому.

Згадаймо покійну Соломію Павличко (до речі, есе про неї включене в цю саму книжку, і я дуже люблю цей текст), яка завжди казала: «Є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури».

Не забуваймо, що передмову до Мойсея, яку стільки поколінь українців вчать в школі напам’ять — «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу» — Іван Якович Франко написав тому, що при верстанні поеми виявилася біла сторінка, і видавець сказав, що ось сюди б якийсь текст. Треба було її заповнити, бо вони вже зробили розмітку.

Ну, зрозуміло, що це робилося не просто, щоб заповнити сторінку, це були якісь його давно виношувані речі, які просто тригернуло, і він це все вилляв на папір.

І зрозуміло, що письменник має багато насправді потенційно нереалізованих книжок. Цілий рій. Кожен письменник — це цвинтар невиданих книжок. І є видавець, котрий тригерить.

І відповідно, коли зникає живий книжковий ярмарок, а почалося це із закриття весною Ляйпцизького і Паризького… І цілий цей рік, коли книгарство планети Земля пішло в онлайн. Цей рік колись буде теж описаний в багатьох мемуарах. І, можливо, й у мене руки дійдуть додати до того свої.

У мене в час карантину вийшло в різних країнах, включно з «Планетою Полин» в Україні, загалом шість книжок.

І всі ці книжки перейшли в онлайн, тобто — це мали бути поїздки, це мали бути заплановані зустрічі, це були куплені квитки, це були заплановані багатьма десятками людей книжкові турне, як, наприклад, у США на цілий місяць. І все це перейшло в онлайн.

Я ненавиджу ці зуми, ці екрани. Я ненавиджу їх, так само як почала ними нудитися публіка.

Всі книгарі нарікають на те, що коли заходи, які ще у квітні-травні збирали 300-400 зареєстрованих учасників (людей, які готові були приїхати на книжковий ярмарок, на зустріч з улюбленим письменником, підписувалися на зум із ним), ті самі заходи зараз насилу збирають 70, при тому, що в міжчассі з’явився новий жанр — відеопрезентація.

Те, що Книга року ВВС робила в форматі своєї фінальної церемонії, це комбінації з відео, зумом, із записами, з якимось кліпами, піснями. Дуже строкато, різножанрово. Кілька фіналів міжнародних кінематографічних фестивалів у такому форматі відбувалися.

Але всі ми розуміємо, що спосіб функціонування культури — театр, сучасна література, презентація, чи, зрештою, навіть кіно — це все-таки обмін енергіями, обмін живими, людськими енергіями.

Ви не хочете говорити із зображенням, як ми це всі робимо в зумі, ви хочете говорити з живою людиною — так, як ми зараз із вами говоримо.

Ми вступили в добу епідеміологічних катастроф

Вадим Карп’як: А чи не бачите ви тут хоча б якогось позитиву? Адже зупинка цього обміну енергіями та участі в усіх цих заходах нарешті дала можливість прочитати те, що лежить на книжковій полиці та накопичується.

Тому що є така традиція (і я такий самий) — ходити на Львівський бук-форум, на «Книжковий Арсенал», накуповувати. Я не встигаю це перечитувати. Але зараз я почав більше читати, тому що в мене більше часу. Може, хоча б тут якийсь позитив?

Оксана Забужко: Розумієте, читання — це теж соціальний процес: ви прочитали книжку, ви хочете з кимось поговорити. І це теж має бути розмова не із зображенням на екрані вашого лептопа чи планшета, це має бути розмова наживо.

Книговидання як галузь має шукати зараз якісь інші формати, коли нам треба затягти пояси й приготуватись до того, що, либонь, принаймні ще на рік нас не чекає ані Ляйпциг, ані Франкфурт. Не знаю, як «Книжковий Арсенал», який вперто казав, що ми будемо, ми зробимо, ми якось все одно прорвемось.

Але будьмо реалістами й приготуймося, що вірус — це серйозно і надовго. Не Covid, так якийсь наступний. Ми дійсно вступили в цю добу епідеміологічних катастроф і треба вчитися з ним жити.

І відповідно формат, можливо, камернішого, можливо, тримаючи соціальну дистанцію, можливо, з різними фасонами масок на обличчі, але все-таки живого спілкування та обміну враженнями від прочитаних книжок, є обов’язковим.

Оксана Забужко

Я вангую і постараюсь сама до того докластися, щоб те, що було великими фестивалями та книжковими ярмарками, потроху перейшло в режим читацьких клубів.

Ми з моїм читачем однієї крові

Вадим Карп’як: Є Забужко поетеса, є Забужко прозаїк, є Забужко літературознавиця, є Забужко критикеса, є Забужко дослідниця. Тобто, є багато різних Оксан Забужко, але це все читачки. І кожна з цих читачок вимагає певної оптики. Як ви змінюєте цю оптику при читанні, як перемикаєтеся?

Оксана Забужко: У вас так цікаво виходить — ви таку нарізку робите, як ковбаску. Річ у тім, що воно не ріжеться. Те, що ви перерахували, воно десь описується формулою «письменник».

Інша справа, що таке письменник? Будь-хто, хто пише і друкується, в принципі, ніби має формальне право називатись письменником у словниковому значенні слова.

Я би сказала, що я — письменник у такому дуже олдскульному значенні, тобто — я сприймаю літературу як мистецтво слова. Це те, що мені цікаво, те, чим я займаюсь все своє життя.

Власне, з цієї точки зору, все те, що ви перерахували, воно, в принципі, покривається нутряним читанням, читанням зсередини. Тобто ти входиш в текст, розуміючи, як це зроблено. Ти читаєш зсередини голови автора.

Коли я даю майстер-класи молодим письменникам, я завжди кажу, що не можна навчити писати, але можна навчити читати.

Оксана Забужко

І якщо ви навчитеся читати саме так, як я зараз розповідаю, то у вас буде постійний самокоучінг — вам не треба буде брати якісь там курси, ви, читаючи добрих авторів, умітимете вчитися в них.

Себто — я є сама тим читачем, який любить вчитися з того, що він читає. І той читач, до якого я адресуюсь, ми з ним однієї крові. Я йому кожним своїм текстом даю оцей сигнал «ми однієї крові — ти і я».

Я адресуюсь до того читача, який також любить в процесі читання вчитися, впізнавати щось нове — на будь-якому рівні.

Це може бути щось чуттєве, емоційне, метафора, образ, щось таке сласне, сенситивне, смачне. Це може бути якесь відкриття інтелектуальне, яке змушує тебе закрити книжку і трошки подумати.

Вадим Карп’як: Я хочу відрефлексувати цей момент, бо ви так гарно зауважили, що я нарізав нарізочку таку красиву, а ви це перевели дуже плавно фактично в релігійну площину.

Тобто ви показали, що письменник — це фактично трійця во єдиному. І ви не можете розділитися у читанні. Тобто — це кілька іпостасей, але в одному, в письменникові.

А як ви в такому випадку вибираєте, що вам читати? Якщо йти за вашою логікою, це найскладніше завдання.

Оксана Забужко: Коли ти роками в тренді, ти роками розумієш, що сьогодні «на планеті носять».

На певному рівні майстерності ремесла, на певному етапі кар’єри кожен у своїй галузі може сказати, що він більш-менш розуміє та орієнтується.

Це ж не те, що я інопланетянка і раптом зайшла в бібліотеку планети Земля, і в мене просто розбігаються очі.

Оксана Забужко

Не так вже й багато книжок ми можемо прочитати за життя. Це всього-на-всього яких-небудь кілька тисяч книг, які ми за життя можемо осмислено прочитати.

Книга року ВВС і ветеранська література

Вадим Карп’як:Хоча кілька років тому Google підрахував, що загалом видано понад 50 млн назв. І це шалений вибір. Умовно — приблизно п’ять тисяч можна в середньому встигнути прочитати з 50 млн. Це жахливий вибір.

Оксана Забужко: Ну, письменник більше.

Вадим Карп’як: Так, але ж не кожен з нас письменник. Судячи з ваших слів, кожен письменник — це читач, але не кожен читач — письменник.

Є якісь правила, за якими ви відбираєте? У мене таке дуже практичне питання: вас зацікавив хтось з короткого списку ВВС?

Оксана Забужко: Я можу сказати чітко: стежити за світовими трендами, орієнтуватися — це відповідно одна поличка. Стежити більше-менше за тим, що відбувається у твоїй мові, літературі, культурі.

І «так» — відповідь на ваше питання. Безперечно, ви засвітили нове ім’я — Сергій Сайгон з книжкою «Юпак». Я обов’язково придбаю і прочитаю цю книжку.

Безперечно, мені цікаво, не кажучи вже про те, що другий рік поспіль Книга року ВВС дає нагороду у тому, що називається ветеранська література.

І успіх «Доці» Тамари Горіха Зерня, цієї прекрасної повісті, за яку я була дуже і дуже рада, що вона отримала належний їй розголос, великою мірою, звичайно ж, і ваша заслуга.

Можна сказати, що ветеранська література у нас стає явищем, і це добре. Не довелося чекати навіть 20 років, як поколінню Першої світової війти, все стискається, все пришвидшується.

Перераховані дві рубрики — стежити за світовими трендами і стежити за тим, що відбувається у моїй мові та культурі, — це, я б сказала, десь відсотків 30.

А відсотків 70 — це те, що мені потрібно їсти, як вагітній, для того, щоб народити свою майбутню книгу.

Те, що я зчитую може бути не обов’язково на тему, не обов’язково авторське дослідження. Це можуть бути якісь там перегуки стильові.

Творче коло читання письменника у передчутті чи безпосередньо в роботі над новою книжкою, чи хоча б тільки в передчутті нової книжки — це десь 70% лектури, і воно саме вибирається.

Майбутній роман сам диктує, які вітаміни йому потрібні, щоб я замовила в інших аптеках.

Оксана Забужко

Вадим Карп’як: Пані Оксано, ви самі почали цю розмову — майбутній роман…

Оксана Забужко: Я досі мовчала поки не було назви. Назва вже є. Скільки на око написано у відсотках казати не буду, бо воно трохи все-таки міняється і пертурбації якісь відбуваються по ходу.

Називається роман «Сміх Кассандри». Там буде Кассандра, там будуть актори, які намагаються поставити Кассандру в епоху війни і ковіду.

Вадим Карп’як: Я Лесю відразу згадую, коли про цю Кассандру мова йде.

Оксана Забужко: Ні, там буде справжня Кассандра, Гомерова. Все насправді було не так. Все було зовсім не так.

Вадим Карп’як: Я підозрюю. Ми якраз коли очікували на інтерв’ю, ви не повірите, але ми говорили про Кассандру і про Гомера, і про «Іліаду».

Оксана Забужко: Значить, невипадковий цей збіг обставин.

Вадим Карп’як: Все невипадково. Чи можемо ми чекати «Сміх Кассандри» до «Книжкового Арсеналу» чи до бук-форуму 2021-го?

Оксана Забужко: Я не знаю. Давайте поки що постукаємо по дереву. Процес триває, попри те, що великою мірою, звичайно, в нас доба нон-фікшн, бо чим жорсткішим стає життя на планеті Земля, тим совісніше стає придумувати. Ти ніби дозволяєш це собі, як солодке.

А есеїстика, «Планета Полин» (я вдячна, чесно кажучи, видавництву «Комора», що воно мене змусило цю книжку зробити) — це чорний хліб.

Отой, який, як на мене, сьогодні є насущним для того, щоб ми збереглися як культурна нація, котра рефлексує над своїми кризами.

Прокоментуєте?

1 КОМЕНТАР

Добавить комментарий для Ірина Скасувати відповідь

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я