Олег Гончаренко. Скіфія

0
120

СКІФІЯ

Не сумно, ні! А просто жаль зусиль.
Тепер не зморшки – биті шрами на лиці…
Здається, що цей неосяжний, лютий біль
таки загнав мене на манівці,
навчив стидатись чесних, трудних ран.
А крик з душі не виривається назовні!
Шляхи поглинув гострений бур’ян –
усі мої надії невимовні.
І все-таки – невже я дарма жив?
Ось насадив і винограду, і троянд…
На струни луків не жалів і власних жил…
Роздмухав слова ще жарину у брильянт…
Згорів і сам в поезії до тла!
І лише мрія залишалась втіхою –
щоночі так надсадно снилась Скіфія…
Що ж, хай ляга під часу корені зола:
таки нічого дарма не бува!
Якщо я бачу давні небокраї,
значить – я відаю таїни, а не «знаю»,
значить – душа в мені кочівника жива.
Не хочу грати і найкращі «ролі».
Не хочу знати «правду молоду».
Все на вівтар жертовний покладу,
заради степу і заради волі!

* * *
Так легко тіло сприйняла трава,
мов і не відбувався «чорний вирій».
Траві навіщо всі збезцінені слова?
Їй головне – що скрики серця щирі.
Спокійна й вічна степу течія
струмує в мареві тривимірної спеки.
І «третій вимір» – мрія – не далекий.
Й печаль – не більше, ніж набридла печія.
В цій нові і оновлювать серця.
Не пожалівши на причастя сигарети,
тут саме й думати знов про судьбу планети:
все стерпить полинова даль оця.
Молитви зрозуміються слова,
подвигнувши на покаяння щирі.
Птахи співатимуть, забувши теж про вирій.
Й ледь не під зорями дзвенітиме трава…

* * *
Смеркає… Переповнились левади
вже суттю хмар, важких і тельбухатих.
І суть ота, гірка, тече до хати.
А там її і нікуди зливати:
своя пітьма клубочиться у сінях,
лоскотна, наче волоть кукурудзи…
У вікнах, що й до того в землю грузли,
остання іскра дотліває, синя.
Ніщо не варте меси і малюнка.
Усе таке – немов без пісні приспів.
А я сиджу і думаю на призьбі:
«Пітьмі не вистачає Кармелюка,
аби її розбурхати шалено!»
Славні часи давним-давно – у згадках…
Немає мами… І немає батька…
Немов нема й майбутнього у мене.
«Помчати б в далеч на коні буланім,
та коней мало, а безкінних – черги!»
Вже світ чорніше древньої печери…
«Цікаво, чи яса колись й була в нім?!» –
раптово біль знов схлюпнувся легенький.
І душу вже ловлю, не те що згадку…
Зайду у хату – помолюся батьку,

facebook.com/sametoia
 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я