Олег Панчук. «Ми свою місію виконали»

0
203

Родинна історія на тлі Чернівців – про це книжка Олега Панчука «Чернівці. Одне місто, одна людина в трьох державах. Спогади свідка епохи від онука Ольги Кобилянської».

Вийшла у видавництві ЧНУ ім. Ю. Федьковича накладом всього 300 примірників, які уже розкупили, і тому, ймовірно, будуть додруковувати. Про це повідомляє zbruc.eu.

Наша розмова із доктором хімічних наук, професором Олегом Панчуком відбулася у нього вдома, на вулиці Гулака-Артемовського. Сюди родина прийомної доньки та рідної племінниці Ольги Кобилянської – Галини, перебралася після того, як їхнє родинне помешкання, де вони жили раніше, стало музеєм письменниці. Родина Галини – це її чоловік Ельпідефор та двоє синів – Ігор та Олег.  

– Пане Олеже, як довго ви працювали над своєю книгою?

– Починаючи з  1970 року. А потім і у 80-х, і 90-х, і  на початку 2000-х до мене  зверталися люди з мого оточення і не тільки – написати книжку. Я кажу, а про що написати? Хтось казав, про Кобилянську. Але ж мені було 10 років, коли вона померла, і більшість з того, що знаю, – це перекази батьків. Але коли мені сказали, що варто написати власні спогади про три держави, в яких мені довелося жити, я призадумався. Коли такий аргумент мені навів історик Сергій Осачук, то фактично й підштовхнув сісти за книгу. Я народився за Румунії, потім  був Союз, згодом Україна. Але навіть радянська епоха складалася з кількох підепох, і вони суттєво відрізнялися. Я думав над книжкою, але тоді ще працював в університеті, мав багато роботи. І десь 2013 року почав писати. Я ж був очевидцем Ольги Кобилянської, то я вирішив, маю досить матеріалу, спробую зробити літопис нашої родини, починаючи від батька письменниці, який перебрався на Буковину. Як не дивно, Ольга Кобилянська була єдиною неодруженою з усіх сімох дітей своїх батьків. Ті мали по одному-двоє дітей, і всі вони розчинилися десь у Європі, у Чернівцях сліду ніхто не залишив. А тут завдяки моїй мамі, що вона зустрілася у Народному домі з моїм батьком, лейтенантом австрійської армії, і вони одружилися, рід Кобилянських у Чернівцях зберігся.

Перший варіант книжки я завершив ще у 2016 році. Скажу чесно, варіантів було десятки. Це ж величезний період часу у книзі – 80 років. Я думав, що може бути цікаво, а що мало цікаве. Я весь час редагував. Сам нумерував до 25 версії, а потім перестав. Завершую книгу 2013 роком, коли почалася війна України з Росією. Книжка видана в моїй редакції. Хотів, щоб була дешевшою, сам оплатив весь тираж.

– Перечитуючи книгу, звернула увагу, що ви цілий розділ присвятили колекціонуванню марок…

– Так, я, як то кажуть, вклинив кілька сторінок про зовсім незвичну річ для сучасного читача, але яка мала для мого життя величезне значення, – це колекціонування поштових марок.

Мій брат на 6 років старший від мене, він почав їх збирати. Що мені це дало? Елементарні знання з географії. По закінченні школи я знав країни Європи, Америки та Азії і їхні столиці. Колекціонування спонукало до вивчення мов. Ми з братом у 1949-50-му роках вийшли на контакт з іноземними кореспондентами. І заочно потрапили у клуб, який кожні пів року за невеликі гроші видавав список адресатів-колекціонерів, які є в різних країнах.

Брати Ігор та Олег з батьком Ельпідефором Панчуком

А потім і я, і брат поодружувалися, мали дітей, треба було жити. І ми стояли на черзі на придбання автомобіля. І десь на другому році черги, у 1963-му, виповнюється 100 років з дня народження Кобилянської, і нам порадили, мовляв, напишіть листа в ЦК, щоб вам видали «Волгу». Це було дефіцитне авто, вартувало 5 тисяч 700 рублів, а я отримував зарплату 200. І ми вирішили продати нашу колекцію поштових марок за майже 5 тисяч рублів. У 50-х роках мама отримувала гонорари за твори, а один особливо великий гонорар був, коли у Москві передрукували російською мовою тиражем 100 тисяч повість «Земля». 100 тисяч рублів – небачені гроші. За 80 тисяч купили квартиру для мого брата.

У 1971 році, коли мій брат помер, я вже був доктор наук, мав певні кошти. І я почав знову збирати марки. У Косові був добрий знайомий, він мав марки України часів УНР, я у нього відкуповував. І лише ця колекція у мене і залишилася, решту теж продав.

Ігор та Олег з бабцею – Ольгою Кобилянською

У 1991 році, коли Україна стала незалежною, в обігу були лише радянські марки. Тому на швидку руку – вручну чи механічно – робили марки із тризубом. На ці марки був такий великий попит, що навіть у Росії робили фальшивки. Мені казав мій друг, який робив ці марки у Чернівцях, фарбу того тризуба ніхто не міг підробити. Тепер взагалі впав інтерес до марок – через глобалізацію та інтернет. Ринок марок зник як такий. Мені ще давали 5 тисяч доларів у 1970 році за ту другу колекцію.

– Щойно розвалився Союз, ви одразу влилися в активне громадське життя. Але ж це не на порожньому місці трапилося… Ви ж не за один день стали патріотом…

– Ми вдома про патріотизм ніколи не говорили – це було само собою зрозуміло. Що ми ненавидимо радянську владу і що ми за Україну, але ми у цьому безпомічні. Що ми могли робити? А мій брат знайшов що робити. Хочу повернутися трішки у 50-60-і роки. На початку 50-х, коли брат Ігор вже навчався в аспірантурі, а він, як і я, закінчив хімічний факультет, і ми не були у партії ніколи. А тодішня влада все ж вирішила, щоб хтось з родини Кобилянських перейшов на їхній бік. І вирішили зробити з брата депутата міської ради. Він дуже хотів помогти людям, але в раді його прохань не чули, й Ігор каже: якщо хоч частина заяв від людей не буде виконана, я виходжу з міської ради. Він на сесії взяв слово і сказав як є. Я пам’ятаю, як йому приходили листи йти на сесію. І вони таки його викинули звідти. А потім брата почали запрошувати у міськком партії, натякали, що з часом хочуть, аби він став головою міста. Потім пробували втягнути нас у комсомол. Ми казали, що ще недостатньо перейнялися, а по суті, ми були під парасолькою Ольги Кобилянської і могли собі дозволити.

– Невже вони рахувалися з такими аргументами?

– Виключити внуків Кобилянської з університету – це був би скандал. А потім син Ігоря навчався у школі №23, де вчилися і ми. І у 5 класі почалася фізкультура, і вчитель російською мовою розмовляє. Ігор йде до директора і каже: так і так, це яка школа – українська чи російська? Чому фізкультура російською? До слова, тоді в українських школах російську мову викладали як «роднуя речь». Це була така русифікація. Директорка каже братові, мовляв, розберемося. Ігор ще додав, мовляв, у  Мамаївцях, батьковому селі, є фізкультура українською мовою: «І якщо за місяць у 23-й школі не буде фізкультури українською мовою, то я свого сина буду возити у Мамаївці».

За два тижні був інший вчитель фізкультури. Звісно, не кожен міг себе так поводити. Але раз ми були під парасолькою Кобилянської, то ми мали використати цей шанс.

– А тепер ми підходимо до незалежності України…

– Я вступив у Товариство української мови, у Народний Рух України, потім став керівником Руху у Чернівцях. Ми боролися тоді як могли за Україну.

– Як це все починалося у Чернівцях? Ви ж були прямим свідком…

– Кінець 80-х, горбачовські реформи. І коли з Києва був сигнал про створення Товариства української мови, то ми були тут як тут. Скоріше це, певно, з філфаку нашого дізналися, що Спілка письменників України створює таке всеукраїнське товариство. Нас у Чернівцях  було чоловік 10 – самі професори з різних факультетів. Організаційну зустріч провели, як зараз пам’ятаю, на вулиці Франка, де культурний фонд. Це був лютий 1988 року. Скликали міські збори і створили Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Я став секретарем, а головою – професор Гавалешко. А вже влітку 1989 року з червня було відомо, що створюється Народний Рух України. І ми тоді за такою самою системою зібралися тут.  

Тоді Леонтій Сандуляк став народним депутатом Радянського Союзу. І на установчих зборах чернівецького Руху він приходить і читає головну доповідь. У залі були представники з партії, вони сиділи мовчки. Сандуляк пройшовся по обкому партії, що вони душать українську мову. Після кожної фрази у залі шквал аплодисментів. Збори були у технікумі на вулиці Руській, далеко від центру. І там же на зборах було повідомлено про наш мітинг на території музею просто неба.

Перший мітинг за радянської влади! П’ять тисяч людей! Були і агенти, ніби журналісти, але то все для КДБ знімалося. Ми вже осміліли, я виступив. Сандуляка обрали головою крайового осередку, він був для нас дахом, депутат ж СРСР був. Створили провід, нас було п’ятеро. Неформально був з нами Тарас Кияк, бо за пів року у нього мав бути захист докторської дисертації у Москві. А потім він зразу одлучився. Кияк не був у проводі, але він був дуже активний, прекрасний організатор, всюди бігав. Я ще не встиг подумати, а він уже сказав. Тоді ж була обрана делегація – 28 осіб – на з’їзд Руху у Києві у вересні 1989 року. Керівником делегації був академік Товстюк. Потім мене переобрали головою Чернівецької крайової організації НРУ, на цій посаді я був до 1995 року.

– Але вже зовсім скоро ви відійшли від громадського життя.

– Я розумів, що далі на місцях нічого не вирішується. Рух тут приупав, популярність його почала зменшуватися, криза, безробіття. Комуністи все ще були при владі. І наші високоінтелігентні люди, які були у Верховній Раді у тому числі, до їхніх голосів на місцях почали менше прислухатися. Почали обирати інших, всякі ділки почали просовуватися, вчорашні комуністи. Ті ділки за безцінь купували ласі кусочки промисловості, була інфляція. Люди були щасливі, що Україна незалежна, але думали, як родину прогодувати. Рухівців вже ніхто не слухав. В новому парламенті депутатів від Руху стало мало.

Тарас Кияк казав, а давайте створимо нову демократичну партію. Я йому відповів: Тарасе, ти ідеаліст. Є Рух, і то занепадає. 95-97 роки, все було трагічно. Що Рух нічого не може зробити проти комуністів, це люди поклали у вину Руху. Рух ж ні при чому, економіка повністю впала. Політично нічого не можна було зробити. Так було запрограмовано ходом історії. Це наша ціна, яку ми заплатили.

У 2009-му, коли було 20 років Руху, Тарас Кияк каже мені: як зробити так, щоб відновити роботу Руху? Я кажу: Тарасе, про що ти говориш? Ми що для людей авторитет? Може, для кількох десятків. Люди вже забули про Рух. Ми свою історичну місію виконали.

Розмовляла Наталія Фещук

ДЛЯ ДОВІДКИ

Олег Панчук народився 1932 року у Чернівцях.  Доктор хімічних наук,  професор. Був  завідувачем кафедри неорганічної хімії ЧНУ ім. Ю. Федьковича.

З 1989 по 1997 рік обіймав посаду декана хімічного факультету.

Почесний Голова Товариства «Український Народний дім у Чернівцях».

На початку 90-х – голова Чернівецької крайової організації Народного Руху України.

Олег Панчук  є двоюрідним онуком Ольги Кобилянської. Його мати Галина-Олена – прийомна донька та племінниця Ольги Кобилянської.

Батько Ельпідефор Панчук був першим директором музею О. Кобилянської.

15.12.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я