Олег Шапошніков — письменник із Полтави. Любить: чорно-біле європейське кіно, джаз, графіку Юваля Робічека, англійський футбол, ковток вина і каву.
— Як з’явилося бажання записувати свої почуття та думки у віршовій формі?
— Пробувати себе у віршованому слові почав чотири роки тому, після вечора поезії у нашому Краєзнавчому музеї. Вийшов звідти трохи іншою людиною — щось перемкнуло у голові. До цього вважав сучасну українську поезію явищем дещо маргінальним. Я помилявся — мені відкрився новий світ, яскравий, різнобарвний і таємничий. Магічний. Заманливий. Я захворів. Виявилося, що Україна переживає справжній поетичний бум, що і в нашому місті живуть та творять першокласні, на мій погляд, поети.
Спроби щось сплести зі слів були і до згаданого вечора поезії, та саме тоді перед очима, у мозку стало з’являтися павутиння зі слів та речень. Дістав папірця і записав кілька рядків, прочитав про себе, потім тихенько вголос. «Ну, хай буде,» — кажу собі. Це був лімерик.
— Про що писали, коли починали?
— Писав про все, що чув, бачив, переживав, відчував, тримав на долоні, пробував на смак, про тих, із ким дуже добре, і тих, хто вже не з нами. Горизонти віршованого слова — неозорі.
— Легко бути поетом?
— Чи легко бути поетом, знають поети. Стосовно себе — без кокетства — намагаюся усіляко уникати слова «поет». Оскільки не маю освіти філолога, треба вчитися, заглядати у словники, уникати штампів та намагатися бути собою, нікого, свідомо чи несвідомо, не наслідуючи. Мук творчості зі шматуванням паперу і ламанням олівців не траплялося. Пишеться — то й пишеться, ні — сапаю бур’ян. Напишеться. Колись.
— Як відбувається процес творчого зростання в поезії?
— Чи має місце якесь зростання, говорити не беруся. Мені цікаво спробувати певну нову форму, трохи похуліганити, написати щось ледь-ледь провокативне. Нещодавно спробував побудувати сонет. Досадую, коли інколи, переписуючи тексти з монітора у зошит — для себе, щоб не відвикати від паперу і ручки — натикаюся на повтори і банальності. Є над чим працювати.
— Досить часто шлях у поезію починається з наслідування великих авторів. Як подолати цей момент і обрати власний стиль?
— Звісно, це питання. Не намагатися відверто наслідувати драйв Жадана, медитативність Римарука, легкість і прозорість Жиленко. Впиватися і насолоджуватися Вінграновським, Малковичем, Савкою — і спробувати залишатися собою, плекати власне крихітне «я». Гадаю, варто слухати свій власний внутрішній голос, свій серцевий ритм і дихання. У кожного автора, так би мовити, свої неповторні кардіограма та енцефалограма — чом би їх не «розшифрувати» на свій лад.
— У 2008 році вийшла українська версія програми «Що? Де? Коли?». Різні видання писали про те, що слюсар із Полтави складними питаннями заводить гравців у глухий кут. Розкажіть про цю сторінку свого життя…
— Прихильник «Що? Де? Коли?» мало не з перших телевізійних ігор, потім і сам долучився до місцевого руху, що, зокрема, у нашому місті знаходить підтримку завдяки ентузіастам — навіть полтавські телевізійні турніри проводяться. У юнацькі роки автори красивих запитань мені здавалися небожителями — виявилося, що це не так складно. Український поет Василь Слапчук у своєму вірші метафорично написав: «Годинник спить, йому наснилася ВОНА». Назвіть ЇЇ двома словами. У вас хвилина, час пішов.
— Нова доба чи що? (Несподівано наша розмова переросла в інтелектуальну гру.)
— Годинник завжди має йти. А ВОНА не дає. Запитання читачам.
— Аж самому цікаво. Чекаємо відгуків після ознайомлення з цим інтерв’ю.
— Добре.
— Яке, на Ваш погляд, місце займає поет у теперішній Україні?
— «Поезія нікому не потрібна, тому це — найголовніше,» — укотре цитую Івана Драча. Для більшості поезії немає — тобто слово знайоме, «садок вишневий коло хати…» не кожний, гадаю, процитує. Думаю, ця ніша доволі вузька, але стабільна. Пригадуєте, у перших скликаннях парламенту було немало видатних літераторів — зараз цього не скажеш. Але талановитих поетів не бракує, блискучі збірки й альманахи видаються, фестивалі проводяться, автори не лінуються приїздити з презентаціями — і це прекрасно. У Полтаві днями виступав Сергій Пантюк і справив велике враження своєю харизмою.
— Мені здається, ви любите класичну музику…
— Класичну музику люблю, звісно. Бах, Гайдн, Верді. Концерт №23 для фортепіано з оркестром Моцарта. Поважаю те, як популяризує класику Андре Ріє.
— А хотіли б, щоб на ваші вірші писали пісні?
— Ніколи не мав такого досвіду, але нещодавно добра знайома, співачка та акторка Людмила Костенко написала дві пісні на мої тексти — це був великий сюрприз. Дуже вдячний пані Людмилі.
— Що найгірше ви робили в дитинстві? Якби ви могли дати пораду самому собі в 15 років, що б це було?
— Моя тітка Людмила Василівна викладала англійську мову і часто говорила: «Приїзди на канікули, я з тобою буду займатися». А я не хотів — вважаю це головною помилкою дитинства. Це б і було головною порадою собі, п’ятнадцятирічному — вчити мови.
— Як уважаєте, творчість кого із сьогоднішніх поетів діти через деякий час будуть вивчати у школі?
— Цілком можливо, школярі, крім сьогоднішніх поетів, прізвища яких на слуху, будуть вивчати тексти авторів, прізвища яких зараз нікому нічого не говорять. Реперів, скажімо. Хіп-хоперів. Багато років тому одна людина сказала мені, що тексти Висоцького вивчатимуть у школі — звісно, я не повірив.
— Чим відрізняється поезія минулих років від сучасної?
— Загалом в усі часи пишуть про одне і те саме. Кохання таке. Кохання сяке. Вірність і зрада. «А цвіт опадає…». Відібрали улюблену цяцьку. Звісно, війна, кров — знову, через багато років повернулися. Змінюються лише форми і засоби. З одного боку, бачу в текстах розхристаність, заплутану містичність на межі маячні, просто непристойності. З іншого — дехто культивує настільки рафіноване письмо, де невірний наголос чи говірка вважається поганим тоном. Поезія — вона різна, кожен, хто не байдужий до римованого слова, може знайти те, що неодмінно відгукнеться.
Максим Петях
Джерело: vgoru.org.
