Олександр Габович. «Вороги людства: вічна війна»

0
163

Мій батько був на тій війні,

Що раз у раз міняла назву,

Він мало що казав мені

Про цю свою життєву фазу,

Але, на щастя, бій почав,

Коли Союз був ніби правий,

Плече тулилось до плеча,

Єднались нібито держави.

А як пройшов глибинний страх,

То враз ощирилась Росія,

Вся дружба з Заходом – у прах,

Трибуна, вождь, під ним месія.

Всі терористи до ноги,

Ісламські, ліві чи тамільські,

Кому вбивати до снаги,

Для росіян – тварини свійські.

Вони й самі, ще й залюбки

Встромляють в плоть жорстокі ікла,

І лицемірно на гробки

Приходять: так Росія звикла.

Угорців, чехів як своїх

Б’ють і прицільно й безупинно.

Повчати ближнього – не гріх

В ім’я своєї батьківщини.

А в неї ж-бо немає меж,

Прийшов, наклав і вже господар,

В Анголі і на Кубі теж,

Є й ще споріднені народи.

І ось настав великий час

Навчати правилам сусідів.

Сьогодні вже прийшли до нас,

Бо московіт і тут нагидив.

Він б’є і плакать не дає,

І висуває ультиматум,

А з неба лине прес-пап’є,

А в полі танк з відбірним матом.

Триває бій і плач дітей,

І невідомі перспективи.

Велике лихо від ідей,

А особливо від фальшивих.

25 лютого 2022 року

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я