Олесь Воля. «Безкровна війна»
У п’ятнадцятитомному зібранні творів Олеся Волі, яке нині благословляється на світ, – розмаїта мистецька палітра, а також доля майстра, устами якого промовляє істина й народ. Найболючіше – у двокнижжі «Безкровна війна».
1. Крізь дитячу сльозу
«Від великої скорботи і туги серця писав я вам з рясними сльозами не для того, щоб вас засмутити, а щоб ви пізнали любов, яку я маю до вас», – ніби з уст самого автора чую ці біблійні слова; бачу, як вловлює Олесь біль-жалобу в очах страждальців, не в змозі погамувати її у власній душі.
Терзає душу та година люта,
мерці спадають листям з віт,
безмовний плач в селі стоїть
за тими, хто покинув світ…
Тепер нестерпно це і чути,
а їм судилось пережить.
Жодні перестороги не спиняли добросердого пілігрима (хоч би заради цілком виправданого самозбереження), навпаки – занурювали у життя мучеників так, що він почувався одним із тих, чиї розповіді занотовував.
Рядки ці йому дорогі, як життя,
хоч розпачу в них – ані краю, ні стриму,
й, допоки живий, не лишає чуття,
що він, голодуючи, гинув із ними.
Погримують в кожнім житейські фронти,
здобутки і втрати, чергуючись, плинуть.
Хтось мимо страждальців спромігся пройти,
а він, мовби себе, не міг їх покинуть.
Майбутній письменник не був би собою, якби ремствував на скрути, а згодом, уже як митець досвідчений, не висловив думку, що слова, яким дуже боляче, не вмирають. Принагідно додам, що Олесеве ходіння в народ – це шлях, яким не одважився пройти ніхто з літературної братії. Це його хрест, котрий Воля несе несхитно й дякує Всевишньому, що спородив його саме таким, а не інакшим.
Тож не випадково-навманнєвим, як то буває з письмовцями, а вистражданим, знаковим твором Олеся Волі стала народна епопея «Безкровна війна» – про голодомор 1932–1933 років, трагедію вигублення та бездержавного поневіряння українців упродовж минулого століття. Тисячі жахаючих свідчень очевидців тих проклятих літ лягли в основу оповіді, безпрецедентної не лише у вітчизняній, а й світовій літературі.
Щоб увібрати в себе чимраз пекучіші історії тієї немилосердної доби, рушав Олесь у дорогу; йшов усупереч погрозам «активістів», застережень не тільки колег, а й неньки рідної; ішов, попри негоду й темряву, що переймали шлях, ішов і йшов, падаючи й піднімаючись і знову йдучи звивисто-небезпечними стежками, – здавалось, ніщо не могло спинити відчайдуха.
Ступав безстрашно в кожний кут,
де ще жили привиддя-тіні,
аби явить зі страдних уст
у вічність сповіді нетлінні.
На презентації угорськомовного перекладу роману «Завірюха», яка відбулася нещодавно в Будапешті, Воля зазначив, що першою розповісти правду про ті немилосердні роки закликала його ненька. «Пам’ятаю, прийшла з буряків, а я вже у старші класи школи ходжу, і каже: «Синку, ти ось у газету пишеш про передовиків колгоспу, як вони працюють. А ти напиши про голодовку». Затим, трохи подумавши, сумовито зітхнула й додала: «Ні, поки що рано, бо тобі дороги не дадуть ніде».
І повідала, як з’явилися чотири хрести під грушею-дичкою на їхньому дворищі, де були поховані дідусь та сестри; як чотирнадцятирічна Марійка в колгоспі заробила собі на червоненькі чобітки, а поносити й не встигла, хоча мріяла на Різдво похизуватися перед подругами. «Покажіть мені їх, мамо…» – ледь чутно попросила напередодні, але помилуватися чобітками не встигла: вони так і заціпеніли в її мертвіючих руках…
Пізнавати всенародне лихо Олесь починав з рідних Винників та інших місцин свого ж таки Козельщинського краю Полтавщини. Бреусівка, Сердюки, Улинівка, Олександрівка, Рибалки, Василівка, Телятники, Чечужине, Оленівка, слобідка Суха, де народився Олесь Гончар, великий чоловік в українській літературі, який не цурався селянських коренів і всіляко підтримував свого молодого тезку. Досить часто зустрічалися вони в Києві, за чашкою кави згадували рідні місця та незабутні події, говорили про день нинішній та грядущий, про життя в літературі; під час однієї з таких спокійно-розважливих розмов Гончар порадив Сашкові розширити географію своїх далеко не романтичних мандрівок на всю Україну, а згодом аж ніби наполіг: «Про все забудьте, Олесю: про сон і спочинок, про спокій душевний і день розмірений – живіть як на фронті, а книгу про тридцять третій напишіть. Хай знатимуть нащадки: хто, як, за що і чому мучив наш український народ…»
Іноземні журналісти, які зібралися на прес-конференцію письменника в угорській столиці, хотіли, з-посеред іншого, довідатися, хто він, Воля, з яких думок, свят і буднів, правд і кривд, симпатій та антипатій, з яких відчуттів і настроїв зітканий його світ, його доля, біографія добросердої та воднораз бунтівливої натури, чутливої й зболілої душі; врешті, які його взаємини зі Словом?..
Спонукали гостя до відвертості граничної, а це якраз те, без чого Олесь не уявляє спілкування. Розмова плинула довго й неквапно, розширюючи свої береги запитаннями, яким, здавалось, не буде кінця-краю; якщо ж стисло, то життя, одказував гість з України, минає, як мить, і часом обривається там, де найменше очікуєш. Справді: в неоднораз читаному мною щоденнику Волі я спостеріг випадки, коли тільки диво, що має ім’я Бога, тільки провидіння Господнє вихоплювало з біди автора «Безкровної війни»; кощава з косою в руках гналася за Олесем з дитинства, щоразу майже наздоганяючи й уже ніби тріумфуючи. Ставалося це на саночній «каруселі», влаштованій значно старшими, захмелілими від самогону шибениками винниківськими; неоднораз – на БАМі: тонув, провалившись на тонкій кризі сибірської ріки Чара, коли квапився у вечірню школу, де викладав літературу; там же, на Байкало-Амурській магістралі, коли – також дивом – урятувався від приставлених до горла бандитських ножів, а впавши з мосту, де бригада монтувала залізничну колію, відбувся травмами, хоч і дуже тяжкими.
Ганялася костомаха за ним і в Києві, коли провідникував на поїздах далекого сполучення, а згодом заробляв копійчину на Петрівському книжковому ринку – продавав чужі книги, аби видати власні. Тут зіштовхнувся з рекетирами, бо «пісатель», бачте, відмовився платити данину, і то, здавалось, було зіткнення не на життя, а на смерть…
Спливли роки «перебудовчі»,
за ними – бозна вже які,
та все питав себе: «Ти, хлопче,
хіба не з роду козаків?»
Заробляв, щоб вижити, виснажувався до знемоги, до розпачу, проте відчай для сильних – мов короткочасний перепочинок, після якого вони продовжують свою дорогу. От і Воля беріг вірність Слову; а коли б судилося «сконати», то, як образно мовив класик, – лише в праці, певним, що вона спасенна, а мета досяжна, коли не зраджуєш собі. Творити для Олеся – не забавка, не хобі, бодай найзахоплюючіше, а занурення в себе через відведений долею часопростір.
Щодо виснаження, то в мистецтві, як правило, існує трагічна рівновага між буттям і творчістю, й за справжній твір письменник мусить заплатити відповідним еквівалентом власного буття. Насамперед – здоров’ям. Знаєте, яка «нагорода» Волі за подвижницьку працю? Два гострих інфаркти і п’ять судинних шунтів; радий, що нині спроможний відповідати на запитання журналістів, бо незрідка сідає голос, а перед презентацією «Завірюхи» в угорській столиці настільки хвилювався, що благав Бога, аби не «сіла» душа.
Відповідати на запитання, чому навіть зараз в Україні за тему голодомору береться мало хто з літераторів, Олесь розпочав з думки дещо парадоксальної як для письменника, надалі розтлумачуючи її.
– Коли щось пишеш, то це ще не значить, що ти написав: не я пишу, мною пише. Спершу і я вагався, гадаючи, що художньо відтворити голодовку неможливо, бо це – надзвичайно болючий матеріал. Навіть якісь епізоди вигадувати, якісь повороти думок для мене виглядає так, ніби йдеш проти совісті й істини. Це вже письменство нижчого рівня, номенклатурного. А я прихильник письма за принципом «сильно, аж страшно!». Це передусім Василь Стефаник, наш геній-новеліст. Оце для мене взірець! Такий Михайло Коцюбинський у його «Маленькому грішнику». Сила пройняття була такою великою, що в третьому класі у нас два маленькі хлопчики плакали. І я разом з ними. Бог любить трійцю».
Тож за прикладом класиків Олесь Воля явив голодоморну трагедію переважно очима десяти-дванадцятирічної малечі, аби через дитячу сльозу відбувався катарсис наших душ. Вислухає, приміром, тридцять розповідей, і якщо зробить із них дві-три історії, – почувався щасливим; але ті новели мали пекти, як вулканна магма. Так витворилася «Безкровна війна», так, протягом двох місяців, народжувалася «Завірюха», а затим з’явилася друга частина роману про подальшу долю її персонажів, що вихопилися з голодоморного пекла.
Задуми митця стверджуються його діяннями. Воля гордий з того, що навіть у тоталітарні часи збирав свідчення про голодомор, якого не було, за твердженням тодішніх керманичів та їхніх прислужників-посіпак, вишукував архівні матеріали та фотодокументи, аби явити правду, і тільки правду, про мор 1933-го; і нині, створивши монументальну народну епопею, повторює для себе як молитву, як мантру мало не щодня: якби Україна не потрапила під сов’єцьку п’яту, якби Москва не керувала, а була окрема Українська Держава, ніколи б такої величезної страшної трагедії не сталося.
Як на мене, тим і сильна ця мистецька річ, що в ній немає жодного слова вимислу, кожна сповідь очевидців людомору неповторна, знакова, як неповторні й знакові лінії життя на долоні, як благання до Бога, як останні зойки вмираючих у муках. Хто має очі, той побачить і зрозуміє. Хто має вуха, той почує.
2. «Ноги не лишають стремено…»
Як хто посіє в юності, так пожне в старості, – ніби про нього, мого побратима, прорікав колись мандрівний філософ Григорій Сковорода. Про нього, бо ще від часів студентських Саша Міщенко захоплював однокурсників самозабутнім служінням Слову; відтоді цією любов’ю незрадливою освячені всі його твори. Найперше – «Безкровна війна», над котрою не припиняв працювати за щонайтяжчих обставин, доповнюючи, неоднораз редагуючи, вивіряючи кожне слово, і завершив тільки зараз. Де й снагу брав, особливо в зрілості, позначеній втомою від пережитого. Та й нині, розмінявши своє друге тридцятип’ятиріччя, митець не дає своєму Пегасові розслабитися, творча потуга його достатня, щоб рухатися далі, не «лишати стремено».
Силонько моя ти молодеча,
Чом журливо звіялась давно?
На душі моїй туга вуздечка,
Ноги не лишають стремено, –
повідує в одному з «Українських катренів»; з височини літ своїх усвідомлює, що хоч не та уже снага, але перегони долі незупинні, й невловима душа його «то вулканно клекоче, то квіткою ніжно сія», – таким відкривається читачеві в іншому чотиривірші. Для нього нині – пора творити й осмислювати створене, а не підбивати підсумки. Тому, як і раніше, Олесь Воля йде до самого себе, погадуючи, що все на світі – час і випадок. А ще – праця. Праця завжди перемагає. З літами переконався, що втрата часу – найтяжча, і правильно його використовує той, хто знає, чого треба домагатися, а чого уникати.
В одному з порівняно недавніх щоденникових нотаток зазначив: «Дивлюся, рухаюся вперед, скільки духу стає. Гадаю, не випадково простягують дні грядущі обнадійливі, незрадливі руки свої, немов давньому випробуваному другові. Я боровся, борюся й боротимусь, бо вірю в мій український народ. Я ще почнуся в собі оновленими бризками дерзновень, і ми розквітнемо разом з моєю терплячою, просвітленною Божим духом і спротивом проти олжі матір’ю Україною».
м. Київ
Свіча пам’яті
НЕПРОМИНУЩЕ
Авторові народної епопеї «Безкровна війна» Олесю Волі, переконаному, що найточніший погляд на речі – пам’яттю.
1.
Передзим’я 1933-го
Біснувався люцифер:
той живий, хто ще не вмер.
Дзвін церковний не гуде,
горе-горенько бреде.
Вздовж доріг старі та діти,
душі їхні – в позасвітті.
Правди-правдоньки – ніде,
все, мовляв, довкруг цвіте.
Рідна партія веде,
поганяє кадебе
у Сибір, немов на страту –
згірш, ніж збройні супостати.
Комнезамівці-буксири
скаженіють, наче звірі,
за родиною родину
виганяють з хат на зиму
всю селянську Україну.
2.
Листопад 2020-го
Все те саме на старій планеті,
і світає, й пригасає світ.
В серці не минає тридцять третій,
хоч відбігла безмаль сотня літ.
Люд згасав приречено-безмовний,
був зернині, мов спасінню, рад.
Дотепер в мені війна безкровна –
за криваві згубніша стократ.
А що в селах, донедавна гожих?
Знову зграя воронів ячить,
і хати хитаються порожні,
ніби на погибель ідучи.
Примовкають постріли з окопів,
відлунало Сталіну «ура!»,
і не хоче відати Європа,
що Вкраїна-посестра вмира.
Свою долю зранила об терни,
Божий дух благає, щоб воскрес.
Що її чекає – тридцять третій
чи іще підступніший «прогрес»?
“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
