“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Пам’ятний день 26 жовтня у Рівному був присвячений відомому поету-пісняру Олександру Смику в його день народження (1957-2022). Хвороба і, видимо, і війна підштовхнула його до Вічності, наблизивши до іншого світу. Сотні написаних ним творів, в основному пісні, не перестають звучати так само потужно, правдиво і по-сучасному, як це було і при житті письменника. Він істинно любив Україну, і ця любов – у кожному подиху його Музи, у кожному рядку його витвору. Саме цей день народження письменника, мабуть, за бажанням Бога, став особливим, пам’ятним. Талановитий митець, український бард, поет, драматург – ким тільки не був Олександр Смик!
РІК НАЗАД. ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ, СПОГАДИ
Почалися усі нинішні події з того, що рік назад, вдруге, в Рівному, в обласній бібліотеці на Лебединці, проходив Вечір пам’яті Олександра Смика із врученням премії «Я хочу жити в Україні», яку тоді отримала поетеса-бард Лідія Гольонко. Друзі, рідні, знайомі, усі, хто знав і спілкувався зі Смиком, розповідали цікаві епізоди з життя, ділилися враженнями і тим, яким був Сашко. Наші рівненські барди виконували його пісні та сміливі і по-сучасному потужні поезії. Кожна з повіданих історій торкалася серця навіть тих, з якими доля поета не перетиналася.
Відомо, що довгий час О. Смик проживав у Рівному, тому і безмежно любив це місто до кінця життя. Переїхавши до Кременця разом із огромом цікавих задумів, ідей і планів, які не міг втілити в Рівному, організував там перший приватний будинок творчості «Потік Ірва». За тим, потрапивши до Тернополя, організував бібліотеку-музей «Літературне Тернопілля». Саме це місто і прийняло його по-рідному, тут він обіймав посаду заступника міського голови Тернополя з гуманітарних питань, був начальником управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради. Увесь спектр його масштабної і всебічної діяльності висвітлився концептуально і патріотично. Він є автором розробок музичних фестивалів: «Тарас Бульба», «Вивих», «Повстанські ночі», «Лаба», «Золоте підпілля», «Зелений цвіт – цвіт надії», «Кобзарські сезони Волині», «Я там, де благословення»… І це не все. Український бард, поет і драматург, очолив Тернопільську організацію НСПУ, в якій, завдяки йому, постійно з’являлися нові віяння, фантастичні, здавалося б, пропозиції та їх втілення. Пісню «Я хочу жити в Україні» радо співають усі, вона, ніби справжній гімн сьогодення, підносить дух і зігріває душі людей.
Валентина Люліч, організатор пам’ятних вечорів поета-барда, спробувала визначити роль цієї людини в культурно-освітній історії нашої держави: «Олександр Смик – талант, від якого живляться наші серця. Щирість, відвертість, любов до життя – все це про нього. Він умів торкатися найпотаємніших струн душі кожного. Кожен рядок його віршів – це історія про нас, про Україну. Лише він описав у піснях історію України. Такого, як він, немає ніде. Пам’ятаємо. Шануємо. Любимо». А журналістка Людмила Марчук, котра працювала зі Смиком в обласній просвітянській газеті «Дзвін», тоді ж, рік назад, і запропонувала зробити і видати книгу спогадів про Смика, аби нічого не забути і не випустити з пам’яті.
КНИГА. «Я ПРОРОСТУ ТРАВОЮ У РОСІ. ОЛЕКСАНДР СМИК
У СПОГАДАХ»»
Так ось, книга народилася через рік, і це заслуга колективу людей, яких очолив Валерій Парфенюк, видавництва «Волинські обереги» (Віталій Власюк), дружини покійного Марії Гудими. Її упорядником стала Людмила Марчук, редактором – Анна Лимич. Перша подія дня відбувалася у фойє обласної бібліотеки, на фоні фотовиставки «Олександр Смик на світлинах Олександра Харвата». Чарівна усмішка симпатичного О. Смика притягувала погляди, наче додавала світла нескінченної любові до кожного, хто знав цю неординарну людину. Модератором презентації книги був товариш О. Смика, підприємець Валерій Парфенюк, котрий і потурбувався про усі фінансові питання.
Про роботу над книгою розповіли Людмила Марчук і Анна Лимич. Спогадами про незвичайну магію поета-барда та безліч започаткованих ним унікальних проєктів поділилися Олександр Харват, фотографії якого доповнюють і роблять живою книгу, Сергій Лазо, Анатолій Кичинський, дружина поета-барда Марія Гудима та інші.
«Ми познайомились ближче і стали колегами у 1995 році, коли опинилися в одній редакції Рівненського обласного часопису «Дзвін», – пригадувала письменниця Людмила Марчук. – То була газета патріотичних кіл, заснована «Просвітою». До нас заходили рухівці і просвітяни, велися розмови про утвердження української державності. Ніде, в жодній редакції, де мені за життя довелося працювати по тому, так не кипіло життя, як у цьому невеличкому виданні на вісім сторінок і тиражем у три тисячі. Сашко Смик писав різне, як і кожен із нас, проте найбільше виявив себе в інтерв’ю під рубрикою «Вечірня розмова», де розкривав цікавих людей: творчих, талановитих і патріотичних.
Василь Шкляр: «Я уже знав, що Олександр Смик – один з нас. Мабуть, він так думав і про мене, бо згодом з’явилися пісні «Чорний Ворон», «Отаманша Маруся», «Троща»… Приходив поспіхом (мав же ще купу справ), підіймався на сцену з гітарою і завжди дарував нову пісню, яка ставала прологом до всієї зустрічі. Публіка просила ще і ще. Після презентації починалася гамірна автограф-сесія. Сашко мусів бігти далі, ми нашвидку прощалися, і я не встигав навіть по-людському подякувати йому за чергову пісенну перлину. «Потім, потім!..» – махав він уже здалеку рукою. Таким і лишився назавжди у пам’яті. У леті. Як птах. В одній руці – чорна гітара, другою, мов крилом, махає мені на прощання. Ця одна з миттєвостей наших зустрічей постійно зринає у моїй пам’яті під мелодію його пісенного шедевру «Мить».
Брати Капранови: «Сашко Смик був відданим бійцем за Україну, яскравим поетом, неоковирним музикантом, магнітом, до якого тягнулося все найкраще, що є в нашій культурі. І все це правда, крім одного слова – «був». Яке там «був»! – він і зараз продовжує воювати за Україну своїми піснями, своїми віршами, втіленими задумами і прикладом, який залишив наступникам. Він залишається з нами у наших лавах, у наших спогадах і задумах. Бо і «Волинь», і «Ой, рекруте, рекруте», «Пане підпоручнику» – це все, виявляється, Смик. Не знаємо, як кому, а нам завжди з ним було легко спілкуватися – тонка посмішка, оксамитовий голос, лагідна розмова, легкий гумор, все лягає на душу і дарує почуття затишку. Всі – свої, ти серед друзів, ти вдома».
Павло Шуляк: «Пригадується й 2012 рік, Тернопіль. Спілка карикатуристів України і тернопільська обласна спілка художників провели виставку карикатури… Величезну роль в організації цієї події відіграв Олександр Іванович Смик, який на той час займав посаду начальника управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради. Ось на тій виставці я востаннє і розмовляв із Сашком… «Не вір мені, не вір. Я сивий чоловік» – пісня, яку не забудеш…».
Лідія Гольонко: «Він безкінечно щось придумував, фантазував, переконував у реальності своїх неймовірно творчих викрутасів. «Генератор божевільних ідей» – так, як комплімент, називали Сашу. На жаль, часто ці його ідеї хтось крав, більш прагматичний, та успішно втілював у життя. А Смик лише махне рукою і далі фонтанує своїми переконаннями…».
Сергій Лазо: «І справді, найцікавішим, як на мене, проєктом Олександра Смика був його музей-резиденція у Кременці. Тут поєднались зовсім різні, подекуди протилежні риси його особистості: любов до мистецтва, романтизм, практичний розрахунок, організаторські і господарські навички, наполегливість, послідовність тощо. Він продав житлову площу, яку мав у Рівному, придбав оселю у мальовничому містечку Кременці – столітню садибу Вишневських, і створив там художню галерею, справжній музей скульптур край неба і резиденцію для митців, аби вони мали можливість працювати і творити на повному пансіоні. Дуже смілива і гонорова ідея! Будинок творчості «Потік Ірва», світ мистецьких пленерів!»
Олег Мосійчук: «Гастролі у Києві, незабутня «Червона рута» у Чернівцях, патріотичні мистецькі події «Повстанських ночей», «Тараса Бульби», а згодом – прем’єра «Шлях на Берестечко» за творами Шевченка, про яку в театральній спільноті молодої країни говорили чи не усі… Автором, модератором, натхненником і виконавцем цих проєктів і заходів завжди був Олександр Смик. Пригадується 2003 рік, Карпати, зйомки художнього фільму «Один в полі – воїн», де мені, окрім роботи режисера, довелося виконати роль одного з повстанців, що гине в бою з енкаведистами. І враз ідея, на яку надихнула пісня Смика «Пане підпоручнику, вже зійшла зоря…»! Вношу зміни до сценарію, і загибель героя набуває зовсім іншого значення і смислу».
В’ячеслав Хім’як: «У Сашка був ще один дар – ораторський хист, який, у свою чергу, проявився у природному захопленні театром. Навіть був час, коли він очолював літературну частину Рівненського музично-драматичного театру. Сашко любив сценічне життя свого Слова, в якому (і він це відчував!) проявлялося його громадянське покликання, його особистісне первородство художника. Бо ж, якщо для багатьох інших поетів сцена була місцем кволої декламації, для Смика вона була такою, як скеля для орла, де радісно розкривалися його крила, і стихія залу, в якій ширяла його душа, підносила його на рівень неба…».
Ірина Шинкарук: «Перша пісня Олександра Смика, яку я почула, коли була ще маленькою дівчинкою, це «Кредо» чи «Мені потрібно зовсім небагато», 1989 рік перша «Червона рута»… я й уявити не могла, що через багато років він стане одним із найближчих моїх друзів, що ми будемо писати разом пісні, робити спільні проєкти, читати одне одному свої нові вірші… А в моєму репертуарі буде так багато його пісень: «Ти мій солдат», «Маленька батьківщина», «Це моя і твоя Україна», «Вірую» (Свято світлого Різдва), «Тільки вір у краще», «Всеношна для душі», «Чарочка», «Заручниця» і це далеко не весь перелік. …Поезію Олександра Смика я для себе ділю на кілька тематичних напрямів: філософська, патріотична, соціальна, любовна лірика, політична сатира. Можу навіть виділити блок календарно-обрядових та соціально-побутових пісень…
За два тижні до непоправного дня Сашко на моє прохання записав відео для акції «Великодні дзвони і буде мир над Україною». Мені важко уявити, як боляче йому було, але він говорив, озвучуючи важливі, але дуже некомфортні теми, читав вірші, дотримуючись свого статусу українського співця: «Не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо заплюють!» Читав так, що мурашки бігли по шкірі. Я знала, що Саші необхідно було бути учасником цього заходу, що йому не просто є що сказати людям, він озвучував те, про що думали, але боялися говорити інші».
Валентина Люліч: «У своїх інтерв’ю він говорив: «Я пів світу об’їздив, але весь час у Рівне повертався». Він розповідав мені багато, довіряючи частинку свого життя та себе. Передавав свій полум’яний вогник, аби я несла його далі. Спілкуючись з ним наживо і в довгих телефонних розмовах, я розуміла багато серйозних речей. Та перед собою я бачила лише справжнього генія. Якось він сказав: «А що зробили ви? А я написав історію України в піснях». На його творчості, певно, вчитимуться нащадки, діти цієї кривавої війни, які беззаперечно усвідомлять, про що говорив поет.
Він писав до останньої хвилини свого земного життя, називаючи той нічний час, коли йому боліло і тіло, і душа, «нічними рейдами». Він щосили боровся у цій кривавій війні росії проти України Словом і водночас – за власне життя. У моєму телефоні зберігаються пісні та поезії, які він мені надсилав у нічних повідомленнях… Слухаю його голос, перечитую його поезію, згадую розмови і щоразу відчуваю його присутність…».
ПРЕМІЯ. «Я ХОЧУ ЖИТИ
В УКРАЇНІ»
Одразу ж після презентації книги – вручення Всеукраїнської премії за кращу авторську пісню імені Олександра Смика «Я хочу жити в Україні», яку вже втретє модерувала Валентина Люліч. До останнього подиху, зауважила письменниця, Олександр Смик боровся із хворобою та підтримував українську авторську пісню. Варто зазначити організаторів цієї премії, і це Рівненське обласне відділення НВМС (Андрій Пастушенко) та Асоціація діячів авторської пісні й співаної поезії (Валентина Люліч). Ідея такого творчого фестивалю належить Олександру Смику. Цього разу журі премії назвали одразу трьох лауреатів: Ілля Кубай (авторська пісня «Молодий козак»), військова ЗСУ Валерія Охтирчанка (авторська пісня «Воля») і рівнянка Валентина Слуквіна (авторська пісня «Сон»). Зворушливо і щемливо звучали пісні та поезія й самого Смика. А на завершення учасники Клубу авторської пісні ПДМ «Музика мрій» (керівник Ольга Борис) виконали «Думи мої, думи» Тараса Шевченка в сучасному аранжуванні, під супровід гітар. І це було видовище!
ТЕАТР. ГРАНДІОЗНИЙ КОНЦЕРТ
Найбільше рівнян і гостей міста Олександр Смик зібрав у Рівненському музично-драматичному театрі. Зі сцени Марія Гудима розповіла, що Сашко згадував про свій 40-річний ювілей і мріяв, щоб колись на цій сцені відбувся його концерт. Однак мрія, зауважила дружина, здійснилася тільки після смерті…
Настільки вдалими, патріотичними і змістовними були виступи, що здавалося, – Олександр Смик з нами, він ось-ось має вийти на сцену… і заспівати.
А його популярні, улюблені пісні блискуче виконував лідер гурту «Чорні черешні» Юрій Поліщук з Луцька, письменник і композитор Сергій Лазо з Тернополя, відомі рівняни – Наталія-Марія Фарина, Андрій Пермяков, Сергій Востріков, Володимир Кардаш, Михайло Фіськович, камерний хор ПДМ «Ave Maria». «Співав» Смика і саксофон Тараса Пастушка, і неперевершений камерний оркестр Рівненської обласної філармонії (диригент Юрій Скрипник).
А він, Олександр Смик, усміхався зі світлин до переповненої зали глядачами… «Так, він – Бард, але насамперед – Поет. Він автор музичних фестивалів, які живуть і будуть жити. – пише Валентина Люліч. – Він автор саундтреків до трьох фільмів. А ще він зміг увібрати своїм великим серцем українську історію і перетворити її на історично-романтичні балади. Послухайте лише його «Пане підпоручнику» – ліричну повстанську пісню, яка стала музичним оформленням до фільму «Марія». Не полінуйтеся, знайдіть його пісню «Межа». А «Сніги, сніги», а «Жінка другова»? У виконанні Юрія Поліщука вона звучить як шедевр інтимної лірики. Є і невидані твори Олександра Смика, однак: «І буде день, і будуть вірші…».
Підготувала Анна Лимич
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
