Олена Завітайло: «Ми всі — чиїсь діти…»

0
591

Олена Завітайло — письменниця, журналіст та ілюстратор. Її творчість — про реальні історії, життя, людей. Вона цінує щирість та головними цінностями в житті вважає правду, щедрість і батьків.

Олена Завітайло (Буряк — дівоче прізвище), псевдонім — Олена Пригода. Народилася 1985 р. в селищі Клавдієве Київської області Бородянського району. Після аварії на Чорнобильській АЕС із батьками перебралася на Полтавщину. Виросла в селі Новоаврамівка Хорольського району, закінчила місцеву гімназію. Вищу освіту здобула в Полтавському педагогічному університеті на факультеті філології та журналістики. Працювала журналістом обласного видання «Події та коментарі». За високу літературну майстерність нагороджена спеціальним призом журі Всеукраїнського фестивалю теле- і радіопрограм «Калинові острови».

Авторка збірки оповідань «Діточки». Літературні твори друкувалися в колективних збірках поезії, українській та обласній періодиці, національних альманахах «Золота доба» та «Нова проза», у журналі «Рідний край», антології сучасної української літератури, українсько-американському журналі  «Ukrainian People», (Чикаго, штат Іллінойс). Лауреатка другої премії Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози ім. Івана Чендея (2019 р.).

Ілюстраторка, засновниця художнього проєкту «Пригода ART» та співзасновниця видавничого проєкту «Книжкова майстерня «Гранка». Переможниця Всеукраїнського конкурсу на розробку оригінал-малюнків поштових марок 2017 р.

Засновниця та організаторка Міжнародного мультимистецького етнофестивалю «Свіччине весілля» (2016–2017 рр.).

Із 2018 р. проживає в Іспанії.

Я виросла на татових казках у суворих сільських реаліях. Мені було шість років, коли ми з родиною переїхали з Київщини на Полтавщину. Тато з дідом довго їздили в пошуках того самого місця, куди б можна було втекти від чорнобильської радіації. Так ми оселилися між Миргородом і Хоролом у селі Новоаврамівка. Мої батьки багато читали і безмежно тяжко працювали. Не можу сказати, що спогади про ті часи мені надто гріють серце… Було багато гіркого, правда. Але було й багато світлого. Дитинство за природою своєю наповнене сонцем, мріями, передчуттями чогось вагомого й неодмінно здійсненного. Мені безмежно пощастило з батьками; дитинство — це передовсім — батьки.

Після школи поїхала до Полтави, чому страшно тішуся. Це невелике містечко, мені так здається, душа всієї країни. На другому курсі університету мені чомусь дуже захотілося працювати і я пішла на оголошену вакансію радійником. Далі було чотири роки просто шаленого ритму, але я й сьогодні, найімовірніше, зробила б так само. Прекрасний час.

Письменником я себе, напевно, не назву ніколи. Письменник — це той, хто живе біля монітору, дихає текстами. Це та робота, що займає все життя, увесь час. А я писала для радіо. Їздила областю, збирала цікаві історії й випускала їх в ефір за графіком. Отой графік і був кращим стимулом. Чесно кажучи, був такий час, що потік моїх емоцій, вражень і переживань почав виходити за рамки радійних жанрів, тоді ми на планерці додали в ефірну сітку цикл програм із розряду художніх творів. Я бродила Полтавою, знаходила затишні дворики і працювала над текстом.

Про що завгодно можна писати, питання в тому, щоб написати добре. Усяка тема — хороший ґрунт. Я за радійною звичкою люблю реальні історії, життя і людей.

Тема батьків і дітей — вічна і здебільшого не дуже проста. Та фактично все життя будується на цьому фундаменті. Свою книжку прози назвала «Діточки», бо ми всі — чиїсь діти або ж комусь — батьки… А загалом, усі історії в книзі — це одкровення реальних людей, охудожнені, допрацьовані, часом трішки прикриті чи прикрашені. Там про кожного з нас, про мене теж, то і мої власні одкровення…

Мій чоловік Тарас Завітайло теж пише. Однак ми з ним дуже відрізняємось манерою письма, темами — та всім. Я більше тяжію до важкої короткої прози, а він — казкар-фантаст. Поки ми не знайшли свого сюжету, де б можна було об’єднатися, щоб не вбити одне одного стилістично… Але ненаписаних чи проговорених книг у нас уже десятки — часом, коли мандруємо, усю дорогу або й кілька днів розвиваємо якийсь сюжет. А так, можна сказати, ми весь вільний час займаємось співавторством, абсолютно в усьому: майструємо, готуємо, ліпимо. Ми майже шість років разом, три з них працювали на одній роботі – двадцять чотири на сім.

Він вірить у мене, я вірю в нього, це дає сили і крила — усе, що треба для розвитку. Шість років тому я навіть не мріяла, що буду ілюстратором, це його заслуга.

Спільною з чоловіком була й ідея створення мультимистецького етнофестивалю «Свіччине весілля». Вона з’явилася після відвідин одного не надто добре організованого фесту. Ми тоді працювали в друкованому виданні й висвітлювали подію. Їхали потім додому, обговорювали і зійшлися на думці, що якби щось подібне влаштовували, то те, «як робити не варто» – ми вже знаємо. А потім я почала досліджувати тему традицій, старовинних дійств і знайшла ще дохристиянське свято — Свіччине весілля чи Весілля свічки, а пізніше — Семенів день.

Це були вогняні дійства на базарах та ярмаркових площах. У вересні, коли основні польові роботи закінчувалися, цим святом майстри задобрювали вогонь, аби той давав сили творити. Хати були низенькі, вікна маленькі, дні зимові короткі, без каганця, лампадки, свічки й печі майстер багато не зробить. Наші пращури вірили, що вогонь, який спалахував цього дня, уважався священним і мав велику очисну та цілющу силу, виганяв із хати все нечисте. Того дня починалися ярмаркування. Майстри демонстрували свої найкращі  вміння й вироби, ішли смолоскипною ходою, співали весільних пісень…

Про це можна багато розповідати, словом, ідея мені неймовірно сподобалась, для фестивалю краще й не вигадати. Ми з Тарасом концепцію вогнепоклонства трішки адаптували — бо ж творчість у всіх її проявах — сама собою вогонь. Тому наше свято мало на меті об’єднати всіх, хто «горить» і «світить», — поетів, музикантів, майстрів…

Проводили фестиваль «Свіччине весілля» двічі, 2016–17 роках. Далі був період розчарування, якась утома чи виснаження. Переважно через місцевих жителів і їхню байдужість. Про культуру вживання алкоголю навіть не хочу говорити. А ще нам усім максимально потрібна просвіта щодо  традицій.

Я впевнена, що до теми фестивалю ми з чоловіком іще неодмінно повернемось. Українська культура і наші дорадянські звичаї — це безмежний простір для польоту.

Я люблю Україну. І останній рік як ілюстратор працюю з українськими авторами в Україні, Італії, США, Канаді… Це винятково українці. Але безмежно люблю тепло, мені в Іспанії неймовірно комфортно. Сюди ми потрапили випадково через знайомих. Хоча був варіант лишитися в Польщі. Той же Краків для творчості дуже привабливий. Та в Польщі я буквально за кілька тижнів усвідомила, що це — не мій дім. Не знаю чому, але щось мене напружувало. Чесно кажучи, Середземне море і сонце неймовірно вабили. Тут мені вперше в житті абсолютно тепло в усіх сенсах.

Щодо розвитку літератури в Іспанії, то тут мало читають, як, на жаль, і у світі загалом. Але книги фінансово досить доступні. Щодо української творчості, то поки не чула від знайомих іспанців, аби хтось хотів читати наших авторів. У крамницях Мурсії не бачила навіть наших класиків у перекладі. До речі, виберу день і навмисно займуся цим питанням. Аж цікаво.

Підготувала Лідія Половко
спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я