Спогад
Надворі хвища-завірюха – добрий хазяїн собаки з будки не випустить. Я теж нікуди не рипаюся, щоб холоду в хату не напускати, та й мама боїться, аби, не доведи Господи, обличчя чи ноги собі не приморозив. У грубці протоплено ще з ранісінького досвітку, але мама ще й піч розтопила – на черені гріюся. Тепло-тепло мені, ніби пташеньові в кубельці.
– Ге ж, дитино, Різдво на носі, – озивається заклопотано мама, орудуючи біля печі рогачем. – Ти, бува, колядок не позабував?
Я мерщій скочив з черені на лежанку, потім на долівку, став на порозі і, наче б у хаті в когось, колядував:
Коляд-коляд колядниця,
Добра з маслом паляниця.
А без масла не така –
Дайте, дядьку, п’ятака.
А ви, тітко грошей,
Щоб у вас дядько був хороший.
– Ти ба – не забув, – хвалила, сяючи вогниками своїх карих очей, мама. – Тільки, сину, спіши, як ото Пилип з конопель. Виразніше, голосніше слова вимовляй, щоб і найглухіший усе розібрав». Мама зробила невелику паузу, підохочувала: «Ану ще колядку про пахолка повтори». Отож я голосно, на всю хату, декламую:
Я маленький пахолок
Родився у вівторок.
А в середу рано
Мені в школу дано.
Я йду-плачу
Стежечки не бачу.
Двері відчиняю –
З святим Празником поздоровляю!
Увійшовши в азарт і киваючи в такт словам головою, вже іншу колядку повторюю:
Я маленький хлопчик
Зліз на стовпчик.
З стовпчика на жердочку –
Дайте, дядьку, на чверточку,
А ви, тітко, грошей,
Щоб у вас дядько був хороший.
Ще й такі слова, мною придумані, додав: «Дайте, тітко, хоча б п’ятака. А не дасте п’ятака, перекину хату сторчака!». Але останню колядку з отим «перекину хату сторчака» неня забракувала, «щоб перед народом не страмив ані її, ані себе».
За тиждень до Різдва, перед самісіньким Новим роком, мама кликала різника дядька Юмена, виводили з хліва свиняку на мотузці, прив’язану за задню ногу (щоб легко її було з ніг звалити). Дядько Юмен погладжував свиняку за черево, потім раптом ножакою посеред двору під саме серце її – шпирть… Не міг я, звісно, дивитися, як бідна свиня качалася на дворищі, кров’ю стікаючи, вищала в агонії передсмертній на всенькі Винники. Я перелякано-розгублено затуляв вуха, ховаючи голову в комір, і стояв отак ошелешено доти, поки свиняка геть не спускада дух і навіть ногами вже судорожно не смикала. Після цього дядько Юмен набирав із свинячих грудей повен кухоль крові, випивав у кілька затяжних ковтків і, утершись куфайчаним рукавом, брався за діло: набивав свині солому під ратиці, під голову підкладав по цеглині, підпалював солому з боків і на спині. Смалену шерсть зішкрібав гострою, як бритва, косою і лише згодом виймав нутрощі, відділяючи сало від м’яса. Я тепер від дядька Юмена й на хвилину не відходив: помагав. А мама складала, засолюючи в ящиках сало. М’ясо і їстивні нутрощі розвішувала перегодя на горищі на бантинах.
Невдовзі починалися святки.
У святвечір я ніс хрещеному батькові кутю та узвар. Батько хрещений з багатеньких, бо трудився на постійній роботі, був трудякою великим і заробляв гарно. Переступлю, було, я через поріг і голосно-дзвінко кожне слово мовлю, як наче вкарбовую: «В цей святий вечір усе сімейство мого батька хрещеного хай буде здорове! З кутею та узваром вас! З Новим роком!» – урочисто виймав із торби на стіл казанок, який мама прев’язала хустиною білою, клав на стіл.
– Чуєш, Насте, хто нас зі святим вечером поздоровляє! – світився радістю хрещений до своєї жінки, що бавилася зі своїми двома дітьми в світлиці.
– Хрещеничок наш, – привітно всміхалася, як сонце, тітка Настя. – То проходь, дитино… Не стій на порозі, – гладила лагідно по голові мене тітка, припрошуючи до столу. Я сідав аж на покуті, біля образів, де висіли великі, як золоті, ікони з розіп’ятим Ісусом Христом та Матір’ю Божою з немовлятком у руках. Мені ставало так ловко на душі біля богів, мовби не тільки люди, а й самі боги дожилися тепер, що і хліб у них, і до хліба на столі.
Вечеряли.
Їсти в батька хрещеного, що тільки душі заманеться – і борщ, і холодець, і котлети й ковбаси. Навіть мед водився. Одне слово, як у раю чи при комунізмі. Але комунізм – нам учителька Галина Іванівна в школі пояснювала – повністю ще не настав. Хіба що по дуже великих святках люди кілька днів живуть як при комунізмі…
Додому від батька хрещеного повертався, як уже геть споночіло з повною торбою горішків, коржиків, цукерок, пирогів із маком та подрібкою. І десятку «з Леніном» хрещений на додачу дав (я її в бокову кишеню ретельно заховав: щоб не загубити бува0.
Повернувшись додому, клав прямо з порога на стіл торбу, показуючи в першу чергу десятку. І мама радила: «Оце на святки підскладаєш грошенят, та лижі собі купиш, бо ти мені тими лижами набрид, як гірка редька…».
Наступного дня, як тільки по радіо гімн пролунав, ми з Грицьком Павловим (я з ним не тільки корови людські пасу влітку в одному гурті, а й колядую вже четвертий рік поспіль) вирушили рожествувати. Спершу по отих хатах, що найближчі від нашої. На мені через шию торба та, що й до батька хрещеного з нею ходив, а на Грицькові – ціла торбеха. Він, мабуть, сподівається, що чим більша торба, тим більше йому даватимуть за колядування. Через дорогу Федотівна живе – минули її хату: в неї дід Прокіп при смерті лежить. Туберкульоз у нього. Горковенчиху теж обминули: зла вона, скупа страх– навіщо його заходити, коли все одно дверей не відчинить. Далі чорніла темною стріхою хата Марії Парандівської. В неї ще не світилося, але коли постукали в двері, вона одразу обізвалася, засвітила лампу-восьмерик (електрику боялася проводити – «щоб стріха не зайнялася»). Ми й заколядували, через поріг переступивши. По-новому. Такої колядки ніхто в селі не чув: «Рожество твоє, Хрістє-Боже наш! Возсіяв мір і свєт разума. Нєбо, звіздой служащеє…». Слова ці незвичні, здається, лилися, як єлей, хоч ні я, ні Грицько змісту їхнього майже не розуміли. А тітка Марія Парандівська аж у долоні сплескувала, розхвалюючи нас: «І диви, як ловко… як тільки ловко рожествують. Зроду такої колядки не чула…». Тітка Парандівська підійшла до вугольника, де за образами лежали копійчані гроші, дала дві «десяточки» (на старі гроші, до реформи 1961 року – це по карбованцю): ще й по два пироги з калиною. «Спасибі вам, що привітали, дітки. Одн, бачте я віку доживаю, а чоловіка свого з того проклятого хронту не діждалася. В оце зайшли – так наче в душі моїй і хаті сонце возсіяло…».
За тіткою Марією жив Шурко Гайовий. Мама наказувала його обов’язково не минати: цього року цукрові буряки добряче вродили, а Шурко – тракторист. Тільки цукру колгосп сім лантухів видав, і грішми йому кріпко перепало – вважай, багатир. Нехай тепер розкошелюється. Він не поскупіє.
У дядька Шурки вже світилося, але ж собацюра посеред двору, як теля. Грицька Павлового минулого року так пес якийсь приблудний «підлатав», що він тепер духу собачого боїться, як рогатенький ладану.
– Давай сюди не будемо заходити, – озвався боязко Грицько, ховаючись за мою спину.
– Уже він і забоявся… – сердився я. – Собака ж на прив’язі. Я піду першим, а ти за мною чимчикуй, побіля хати впритул.
Собака, хоч і здоровенний, але не злий. Лише гавкнув двічі басовито-солідно – в буду сховався. Рожествували ми не словами з «Рожества», а отією колядкою, яку мама забракувала (я й Грицька цієї колядки навчив).
– До чверточки, конешно, рано вам… – сміявся заливисто дядько Шурко, – а от по рублю нате. Жінка дядькова, тьотя Люба, ще й цукерок шоколадних по три дала.
Ми тільки у двох хатах побували, а скільки вже наколядували солодощів, пирогів, коржиків, – що торби аж розпухли. А в селі ж вісімдесят дві хати. На винниківський куток притьмом подалися. Потім на лифарівський, новоселівський кутки підемо. Грицько й до вчительки Галини Іванівни агітує зайти. Каже, думаєш, Сашко, як вона вчителька, то й не празнує Христове родження. Ще й як празнує. Сказав, що в минулім році, каже, бачив, як її дочка Олька свячену паску їла й крашанки…
І все таки я посоромився, але і без учительки нам, хоч розірвись, було до кого ходити. Треба ж до обіду всі Винники з Різдвом поздоровити, бо вітати після обіду вже якось не те. Та й хто це в свинячий голос із таким важливим празником здоровить…
с. Винники – Київ
Джерело: litukraina.com.uа.
Прокоментуєте?
