Війни, як і все, – минають…
Пів села щодня на нашій передовій – робимо маскувальні сітки для української армії. Частіше – мовчки. Інколи важке мовчання переривається дитячим сміхом (діти допомагають носити нарізані смужечки), їм хочеться побігати, погратися, поспілкуватися…
І, хоча розпач часто не дає дихати, віра в кожному серці міцніє щоднини.
Прийшли допомагати навіть випускники школи, їхні батьки, родичі, які приїхали в село з Дніпра. Здається, зараз тут безпечніше, але щоранку вривається в напружену тишу то далека канонада, то вибухи… Над Дніпром гулко – усе чути. Особливо ввечері чи вночі. Біжу до дверей, розчиняю – вдивляюся і вслухаюся в тривогу… Щосекунди все змінюється. Незмінні тільки віра і надія.
Мої книжки стоять рядком на поличці. Плачуть. У моїй фантастичній драмі «Зорія» наче передбачені ці жахливі події… Але там увесь жах атомної катастрофи для героїні був сном.
Ні, все ще буде добре! І йдемо з онукою Ріточкою до школи, але не на уроки…
Маргаритка сповнена віри: «Бабусю, не переживай ти так – усе буде добре. Війна закінчиться». А коли записувала її звернення на відео для фейсбуку, вона, сама складаючи слова докупи, розплакалася. «Коли скінчиться війна?».
Але хоча страх за дитину, розпач і паніка підступно підточують сили, глянеш у небеса – сонце ллє, як і раніше, живильні промені. Життя триває і триватиме. А війни, як і все, – минають. Головне – нікому на планеті Земля не вбити в собі Людину! Не побачити себе збоку без тіні…
І вижити, вистояти Україні просто необхідно. Вірю в це! Адже у своєму романі «Дивограй» я змалювала Україну, яка живе і процвітає аж у 5000 році!
Будьмо!
Людино…
Таке важке залізо, таке гостре,
Такий руйнівний хаос ядерного випромінювання.
Така ти величезна і божественна духом, Людино,
Й така слабесенька тілом…
Думка сягає інших світів, інших Галактик,
Де так тепло і холодно одночасно,
Як спекотним літом стрибнути у крижану воду.
Загострюються всі чуття.
Багатомірність Всесвіту –
Фантастично-казково-багатогранна.
А ти така велична духом, Людино,
І така слабесенька тілом…
Наче крихітний ельф у пилку сонячної ромашки.
Але у слабкості схована
така вируюча неприборкана сила,
Що куди там, гігантам-зіркам,
Які полум’ям дихають!
Залізо таке важке падає і розтрощує,
Й кров струменить по траві переляканій,
І вогонь на попіл тіло твоє, Людино, спалює…
Але є сильніша субстанція — твій Дух,
Твоя Мрія і Віра, волею зібрані
У неосяжний вулкан
Безсмертного мислення.
Дніпропетровська область
Прокоментуєте?
