Павло Скорик. «Небо цілу ніч хмарилось…»

0

“Українська літературна газета”, ч. (361), травень 2024

ПРИСВЯТА  З ПОСТСКРИПТУМОМ

Цілуй її, цілуй її…

О. Олесь

Будиночок двоповерховий –

Старий, пошарпаний увесь.

Кому він блима загадково

табличкою: «Тут жив Олесь».

Кого він хоче здивувати,

Що тут колись творив Поет.

Ось-ось космічний вік ХХ-й

Завершить божевільний лет.

А я спинюсь, на нього гляну,

Повільно обійду фасад,

Де у дворі черемха п‘яна

Кипить, запрошуючи в сад.

Незримій підкорюся силі,

Пірну, де сива таїна…

Крізь арку шум автомобілів

Сюди все рідше долина.

Відколи наяву не марив,

Тонучи в барвах весняних?

Яка краса і дивні чари

Текли й промінились від них!

Співа глибінь над головою,

Блакиттю й золотом сія,

Чи не тому в обіймах двоє,

Мов ошелешені стоять?

Я не злякаю їх, їй-право,

Заглиблений в думки свої,

Лиш звідкись вирветься небавом:

«Цілуй її, цілуй її».

А тут іще (ну як нарошне!),

Як грім, з черемхи солов’ї –

Благально, радісно, тривожно:

Цілуй, цілуй, цілуй її!

Це – Він. Якщо не сам, то знаю –

Пісень і дум його рої.

Послухайте, як розпинають,

Сміються й плачуть солов’ї!

Серцями слухайте цю повінь,

Хоч інколи поки не щез

Будиночок двоповерховий

З табличкою: «Тут жив Олесь».

P.S.

Не вибираючи дороги,

Спішу навстріч новому дню,

Інтуїтивно біля нього

Себе, як завжди, зупиню.

Пробемкав за вікном годинник,

Нахмуривсь дощик угорі…

Мені здалося, що будинок

Удвічі ніби постарів.

Йому багато перепало

І від стихій, і від війни,

Але чия рука зірвала

Табличку із його стіни?!

Диміли небеса осінні,

Текли на землю з висоти,

Оплакуючи ті святині,

Що ми не вмієм берегти.

СНІГ НА ЗАМОВЛЕННЯ

Вечір знову незимовий

І у тебе кепський настрій.

Хочеш, ми сніжок замовим

Неквапливий і пухнастий?

Сніг така тепер каприза,

Тільки дітись йому ніде –

Поцілуй мене, всміхнися,

І побачиш, як він піде!

У твоїх очах смішинка

Забриніла без надії.

Опустилася сніжинка

І якраз тобі на вії.

Потім зірочкою друга

На твоїх щоках розтала…

Як давно мене ти, люба,

Так цнотливо цілувала!

Це було мені на втіху,

А тобі ще більше свято.

Цеї ночі того снігу

Ду-уже випало багато.

ТВОЇ КАБЛУЧКИ

Каблучки по асфальту –

цок-цок.

Моє серце, як пташка:

тьох-тьох.

Нехай буде навколо

гам, гук –

Я відразу пізнаю

їх стук.

І немає різниці –

ніч, день,

Все одно їх почую

будь-де,

Серед вулиць широких

і площ,

Буде падати з неба

сніг, дощ…

Та співає все місто,

я – теж,

Це назустріч зі мною

ти йдеш.

ГОЛОС

Пам’яті викладача СДПІ

Мінакова М.П.

Великі окуляри

І пасмо через лоб.

Його ми не гуляли,

Щоб не розсердить, щоб…

Щоб тільки чути голос

Тонкий – аж у захлин,

Пекучий, ніби совість,

Гіркий, немов полин.

Він пнувся тятивою,

Дзвенів як та стріла.

Він бив мені водою

Не з крана – з джерела;

Він тамував і спрагу,

Й високі почуття,

Він прозвучав як правда,

На все моє життя;

Він говорив: «Послухай!

Нелегко без мети,

Але іти без духу

Все рівно, що не йти.

А дух твій у народі,

Рушай і віднайди,

В погоду і негоду

До нього ти іди».

Ішов я, спотикався

І падав, і блукав.

Мій обрій обривався

І знову виникав.

Тяжкі розчарування:

Куди я йду, куди?!

Як вперше і востаннє

Той голос чув: «Іди!».

Він пнувся тятивою,

Дзвенів, як та стріла,

Він бив мені водою

Не з крана – з джерела;

Він тамував і спрагу,

Й високі почуття,

Він прозвучав як правда,

На все моє життя!

РОЗМОВА З ЄСЕНІНИМ

О Русь!..

(улюблена фраза російських поетів)

Тоді не знав я  чорних справ Росії,

Не знав навіщо і чому війна.

С. Єсенін.

Здрастуй, друже Єсенін, –

Бард рязанських беріз.

В цю холодну оселю

Я твій томик приніс.

Брів не супли сердито,

Адже ми тет-а-тет:

Я простий собі вчитель,

Ти – відомий поет.

Але плюнем на ранги,

Як кого величать

І до самого ранку

Будем вірші читать.

Через душу просієм

Сокровенні рядки,

Ти мені про Росію,

Де усе навпаки.

Дров у грубку підкину

І у тишу нічну

Про свою Україну

Шепотіти почну.

Ти мене запитаєш:

«Чом несміло, браток?

Якщо серцем читаєш,

Пробирай до кісток».

Ах, який ти наївний,

Ніби в юні роки.

На мою Україну

Є страшні Соловки.

Тож лови тільки подих,

Переймай лише дух…

Це тобі я не ворог,

Це для мене ти друг.

ДАВАЙТЕ РАЗОМ

Доживши віку, де видно вічність

В пітьму повиту,

Я ніби дужче вразливий світ цей

Почав любити.

Любити щиро, як здатне серце

У щасті й болях,

І подих вітру, і спів джерельця,

І запах поля.

Любити ніжно, як ласку мами,

Коли пригорне,

Цю чорну землю, що під ногами

У муках стогне.

Вона віддавна, як поле бранне

Під сивим небом.

Аби загоїть пекельні рани,

Їй тиші треба;

Їй треба дощику для врожаю,

Щоб він був теплим,

Щоб озивався струною жайвір,

Під мирним небом;

Щоб не жахав її хижий атом,

Не рвались міни

І не ридала від горя мати,

Проклявши війни.

На ній ще дітям і внукам жити –

Нащадкам нашим…

Давайте разом його любити,

Давайте – разом!

НАРОДЖЕННЯ

Середина двадцятого віку, іди…

(А.Малишко)

Середина двадцятого віку.

Сніг під стріху.

Мороз – до сліз.

До пологового будинку

Батько маму вночі привіз.

Я затримуватись не стану

І почує мій плач, мій сміх

Цей жаданий,

Господом даний,

Тричі проклятий ним же вік.

ДИТЯЧА УЯВА

Після війни народжений, про неї

Я знав не з кінофільмів і не з книг,

Ще пахла димом батькова шинеля,

Ще біль від втрат нітрохи не затих.

Фронтовики ще бинтували рани,

Пригадували… І не їх вина,

Що бачив я війну – як на екрані,

Неначе й не кінчалася вона.

ГРІМ

Пастушок пильнує за худобою.

Батіжком поляскує своїм

І не вчувся, як збудив на обрії

Випадково полудневий грім.

Той поплив

над лугом і над хлопчиком,

Став сварить, що рано розбудив.

Побурчав

і бризнув дрібен-дощиком,

Райдугою – звідти й аж туди.

ОДА ДІДУ ХОМІ

Ранок сонний і синій-синій

Візерунки з роси пряде.

У сусіда сміються дині,

Мов глузують: «Ау, ти де?»

Озирнуся і зайцем сірим…

Хто помітить у рань таку?

Все одно дід Хома не вірить,

Що не був у його садку.

СПАСЬКЕ – РУСЬКЕ

Для Ковалевих – Руське.

Для Кузнєцових – Спаське.

Одне село – дві назви на белебні віків.

Подейкують в народі: пан обміняв на Спаса

Аж десь у Підмосков’ї за гончих кріпаків.

Балакають усяке, та достеменно тільки,

Що стали вони жити між тутешніх родин,–

Орати разом землю, справлять гуртом весілля,

Ділити сум і радість… І цвинтар, що один.

За повір’ям

В ніч на Купала пригорщу роси

Зібрав із квітів син біля струмочка.

Хай мама змиє ранній сніг з коси,

З очей утому, на обличчі зморшки.

«Візьміть, матусю, – простягає їй, –

Краплини ці робити диво вміють».

Ласкаво обняла:«Чудненький мій!

Сини ростуть, а матері старіють.

В ЛЕБЕДИНІ

Гастрольне літо, мов якась примара,

Несло театр по селах і містах.

Нас Лебедин вітав гучним базаром,

Грибами дихав, яблуками пах;

Об цямрину

Старим відерцем дзенькав,

На вухо шепотів мені: гляди!

Як поруч пропливала тінь Шевченка,

Або душа Грицька Сковороди.

ПІЗНЯ ОСІНЬ

На павутинці бусинки роси

Глід обвили, що на узліссі скраю.

Калейдоскоп осінньої краси

Ще виграє. На сонці догорає.

Багряне листя сумно відкружля,

Накриє доли й хутко потьмяніє

І забринить тоді на ноті «ля»

Журливо-журавлина ностальгія.

ОДКРОВЕННЯ

Боже!

Як я люблю

Оцю землю, що небо тримає,

Кожну хвильку ловлю

І нехай вона вічно триває;

Хай співає мій вірш,

І не відає серце покою,

Щоб на світі світліш

Стало всім від любові такої.

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТРУНУ

Небо цілу ніч хмарилось,

Вранці дощ по склу цівками…

Принесли не лист матері –

Привезли труну цинкову.

Цинкова труна, цинкова,

Кажуть, що вона синкова,

Чорна ж ніби ніч, людоньки,

А синочок був русеньким.

Як несли її цвинтарем,

Громом із небес грянуло:

«Відчиніть труну цинкову,

Дайте на синка глянути!»

Відчинив солдат бравенький,

Де і взяв тої силоньки!

Господи ж ти мій праведний!

Глянули, а син – сивенький.

МАЛИНУ РВУ

Гуляю з милою в саду,

Малину рву – і лишенько!

У всіх сусідів на виду

Цілує вітер вишеньку.

Малину рву, малину рву,

На вишеньку поглядую,

Не помічаю, що в траву

Малина градом падає.

І що йому, і як йому,

Невже немає сорому?

Уже б одну, уже б саму

Відвів кудись у сторону.

Поки на вишню поглядав,

Подряпався малиною

І ягід милій не нарвав,

І залишивсь без милої.

Ех!..

ГОРОБИНА ЧЕРВОНА

Біля крайньої хати доспіва горобина,

Де знайшов я кохання, коли та зацвіла…

Зацвітала уперше, а таке наробила:

Протоптав я стежину, а вона замела.

Приспів:

Горобино червона,

Горобино осіння,

Не подумай нічого,

Просто мимо я йду.

Горобино червона,

Ой, чиє ж це весілля?

Чи не знаєш за кого

Віддають молоду?

Горобину червону ясен-клен обнімає,

Пестить грона гілками і не зводить очей.

Я і сам потягнуся, нахилю – не зламаю,

Надкушу кілька ягід – на губах запече.

Біля крайньої хати грає музика зрання,

Пів села закликає на подію таку.

Ось і маю кохання, ось і маю кохання –

Горобину червону, горобину гірку.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ ДЛЯ МАТЕРІ

Колись-колись, давно-давно,

Коли я в мами жити вчився,

Я слово мовив, а воно

Із губ зірвалося, як птиця.

Із серця витекло мого

На весняний струмочок схоже,

Тепер повторюю його,

А повторить ніяк не можу.

Приспів:

Ма-а…

Подих мій перейма.

Ма-а…

Голос надламує.

Ма-а…

Не ображайся, ма…

Ти завжди лишаєшся,

Завжди лишаєшся мамою.

Весна чи літо, чи зима –

Несе життя, мина зупинки.

До тебе вирвуся і, ма…

Пробач, я тільки на хвилинку.

А я ж хотів, щоб ти цвіла,

Уся світилася від щастя,

Немов росинка до зела

До рук натомлених припасти.

Я знов спішив і сподівавсь,

Що іншим разом так і буде,

І запізнивсь і ті слова,

Що промовчав, ночами будять.

А я ж хотів розповісти

Про те, що в серці не минає,

Що мами кращої, ніж ти

На світі білому немає.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в  Києві у Будинку письменників за адресою м.  Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я