Джерело: bukvoid.com.ua.
Пульсуюча революція
кольорові революції зароджуються
у теплих пульсуючих серцях
що вистрибують із крихкої оболонки тіла
й мов непомітні жаринки розпалюються
у полум’я всенародних пожеж
ти ще носиш яскраві стяги і листівки
ніби сектанти тицяєш у руки нажаханим перехожим
проголошуєш наче велике щастя із містечкових майданів
заклики до непокори і страйку
пишеш гарячі звіти до центральних прокурених штабів
і з радістю відчуваєш як усе сильніше й сильніше
повітря ніби м’яч наповнюється їдким смердючим газом
готовим кожної миті вибухнути черговою революцією
а потім одного дня прийдеш додому
тихо спакуєш у темний рюкзак найнеобхідніше
і вночі непомітно мов злодій зникнеш зі свого міста
щоби разом із такими як ти одчайдухами
вигулькнути у найнебезпечніших ділянках
красивої і теплої мов жінка революції
твої родичі та знайомі які ніколи не довіряли
проголошеним гучним маніфестам
з жахом і заздрістю у своїх затишних провінційних квартирах
липнутимуть наче мухи до масних голубих екранів
й розповідатимуть довго про тебе як про нового героя
тебе ще чекають відсирілі стіни міліцейських підвалів
рукоприкладство продажних слідчих
зрада вождів що першими мов щурі здрейфлять
із тонучого корабля революції
тебе ще чекають нові вершини і нові болючі падіння
ти ще гартуєш мов сталь своє кволе тіло
ще носиш ніби мрію у трепетнім серці
твою теплу пульсуючу революцію
Нові Санжари
ну ось й опинився я серед
полтавських пагорбів і низин
над теплою ворсклою
мов під склом
з-під землі високої виріс
привіт тобі земле очікувана
в снах і переймах народжена
мною твоїм прибульцем
виходиш з мене мов
свіжий пирій із тугої землі
виростаєш кожною волосиною
на моїй голові
де кожен нерв потаємно шепоче
твоє чудернацьке наймення
на жаль не застав ні табунів татарських
ні згарищ козацьких руїн
та навіть тебе маловпізнавану
колись твердиню
не застав сливе удома
пішлась небого в дорогу світами
не знати чи вернеш ще коли до свого
порогу
на млини поміщичі милорадовички
де мельник микола що пише вірші
дописує останню свою строфу
й заховує тексти ще теплі
в убогу свитину
Козацька Переволочна
плакали чайки колись над тобою
тепер сміються поза очі
сріблені іллічі
що пережили свій вік
і вказують шлях прямо
де козацький харон
колись переправляв стомлені душі
з цього боку на той
тільки й лишилось від твоєї слави
що переораний навзнак синій дніпро
тільки у балачках старців на тутешніх базарах
проглядаються ієрогліфи забутої мови
так що коли б якийсь сміливець
дошукувався твоїх шляхів
то напевне знайшов би їх тут
у тінях здеградованих онуків
із знайомими прізвищами
що й мови небого
містку позолочений
на шляху із гетьманщини
аж до славного твого запоріжжя
світлий красеню на межі волості й степу
та й навіть у йменні твоєму тобі ж
самому відмовлено
пишаєшся наче зістрижений оселедець
своїм новим світлогірським іменем
Диканька
пасеться добре худібка
у хуторах поблизу
все тої ж диканьки
пахне жасмином
по церквах і келіях
сонечко на ставах грається
з банями і дзвіницями
а ми деремось усе на верх
мов на тутешню говерлу
дуба хочеться ухопить за гілку
наче за вуса кочубейового
або заблукати серед бузку
мов у лісі
весела процесія не стихає
серед гамору раптом гоголь микола
із золотими зубами і говорить
по-українськи
із дяками з Миколаївської церкви
де мова наша на жаль в дефіциті
повноводдя прочан наче вир
ми залишаємось там серед люду
серед писанок і ляльок
і співу ніби відлуння утраченої
нами колись вітчизни
Куди пливе ця річка
куди пливе ця річка
що так круто звила собі русло
як вигнута в кузні шаблюка
куди несе вона плесо своє мов
жінка під светром випростані груди
та річка наче жінка направду
солодка й м’яка як випнутий стан
я входжу у неї полишивши одяг на березі
руками обнявши плесо
я пещу її лоно лагідно розчепіривши пальці
пливу у ній по шию заглибившись
ледь ногами торкаючись дна
річка як жінка увібрала мене в себе
гарячим лоном
сплутавши ноги підводними течіями
і вже не дістатися мені берега
не вийти на ламкий пісок
не розпалити надвечір багаття
***
Л.Д.
немає порятунку
від осени
коли на щитах літо
принесено в жертву
легені тоді мов двір
прохідний
наповнені вітром
і пустирищем
де заблукані пси
брешуть
тіло моє
мов лук натягнений
де тятива завше
бринчить стоголосо
і стрілою летить
просто у яблучко
тіло твоє
білим пухом
спадає
на долоні
мов одноразова
сніжинка
що від жаги
губ моїх
зазнає смерти
білим полум’ям
незагашеним
вгамовуємо пристрасті
недочасні
щоби переболівши
дощем і снігом
назавше залишитись
вірними собі…
Місто
враз повернуло на весну
дошкульні вітри вже не ховаючись
голосно завивали ще пустинними вулицями
було сливе як у тому підручнику з історії однієї війни
коли зима відступила а весна все ще не в змозі
підійти до міста основними своїми силами
вдовольнялась лиш авангардом перших весняних променів
і ось одного такого дня я блукав містом
воно місто текло у мені вузькими мов судини вуличками
де з-за кожного рогу таїлась невідомість
а у вікнах із півдня засіли сонячні снайпери
по наївному вірячи у свою невидимість
місто ще не знало про мою закоханість
я лиш мружачись придивлявся
знаходячи відповідний момент щоби
захопивши його зненацька
на усю вулицю і довколишні її притоки
враз скрикнути сильним
по весняному сильним дзвінким голосом
я люблю тебе
місто
Усе насправді вода
усе насправді витікає мов вода
із незамулених кранів нашої свідомості
усе тече як тепла прозора річка
що немає початку і немає свого кінця
і ми ходимо берегами ніби колами круговерті
блукаємо по лісі серед таємних пагорбів
тягнемось наче сосни до високого неба
усе насправді тиха трава що пасеться
під нашими розчепіреними пальцями
ти також трава що виростає на курганах
і в’ється кучерявими пасмами до пісків сивого моря
я також пісок що сиплеться крізь твої маленькі долоні
я маленька крапелька що не робить шторму в морі
ми обоє насправді зовсім діти що заблукали
серед безкрайого степу
все тече й не підвладне часові
хоча він мов маленька тінь ще ховається
у підніжжях пірамід наче гір
ми пробуємо плисти у цій каламутній воді
удаємо із себе керманичів великих торгових суден
гордо здіймаючи свої прапори на високих щоглах
хоча насправді пливемо униз течією
що мов тріску несе наші тіла бурхливими гірськими потоками
ми насправді тонкі стебельця у країні незграбних велетнів
прозорі ламкі сніжинки що падають на гаряче лоно пісків
ми дві маленькі мушлі змиті у море з сипкого піщаного берега
* * *
Думати про минуле
Те саме що снити
Про нездійсненне
Сон мережить мрії
Які ніколи не збудуться
Викурюю тебе
Зі своїх думок
Цигарку за цигаркою
Сиджу посеред ночі
Поглинений димом
Важко відкашлююсь.
У парку
Ми сиділи удвох
У парку
Вона
Схиливши голову
На мої груди
Мріяла про щось потаємне
Я снував її волосся
Плів із кіс золотаве павутиння
Нас минали наче хмари
Задивлені перехожі
Чи згадаєш ти коли-небудь
Цей вечір
Чи думатиму я коли
Старість плестиме
Сиве клоччя
Про золоті кучері
І вологі очі.
* * *
Трава висока
Простягає долонями
В небо
Добре отак
Загубитися
У траві
Посеред неба
Там дзвенять у стеблинах
Янголи
Із блискучими крилами
Можна спокійно
Спати книжки
Поклавши під голову
Засинаючи під
Мелодійний дзенькіт
Янгольських флейт
Добре коли
Є трава
І є небо
Задивлений можу
Спати отак
До кінця світу
Поки янгольська сурма
Ніби будильник
Не нагадає що
Вже пора.
А все таки самотність – розкіш Божа,
Якщо вона перемагає біль
Марія Людкевич
Зело́ зелене зазеленіло
Зеленою зеленню зе́ло
Самотою розкішною зацвіло
Життя мого жало
Із яру ярого
Переходжу убрід межу
Заходжу в ліс наче
Мураха в густу траву
Розчахнувши руки
Поміж гілок пливу
У хащі пірнаю моху
Мов риба на дно
Із сонцем на захід лягаю
У тепле його кубло
Ранок туманом стигне
Кавою над рікою
Бути щасливим отак
Значить
Бути самим собою
