Італійські епізоди займають певне місце в житті Лесі Українки. У різні періоди з 1901 року по 1903 рік письменниця проживала в італійському місці Сан-Ремо. Приїхала вона сюди хворою на сухоти. Місцевий же клімат уважався цілющим. Про це пише day.kyiv.ua. Леся Українка сподівалася поліпшити тут своє здоров’я. Ці сподівання частково справдилися. Її стан покращився. До речі, у Сан-Ремо вона написала п’ять віршів. В одному зі своїх листів Леся Українка навіть говорила таке: «Узагалі проти Австрії мені Італія, а надто Сан-Ремо, здається вдома». Вона знала італійську мову, могла спілкуватися нею. Не дивно, що Італію письменниця сприймала майже як «рідну сторону». Ця країна, її багата культура, література зокрема, приваблювали Лесю Українку. Ще до поїздки в Сан-Ремо, у 1900 р., вона в російському журнал «Жизнь» опублікувала статтю «Два напрямки в новітній італійській літературі» (Ада Негрі й д’Аннунціо)». У цій роботі дається широка панорама розвитку італійської літератури, а також близької їй літератури французької, починаючи з найдавніших часів і завершуючи ХІХ ст. Показано, як політичні й культурні реалії впливали на неї. Згадується чимало італійських письменників.
Леся Українка, говорячи про творчість Ади Негрі (1870-1945) та Габрієле д’Аннунціо (1863-1938), двох сучасних їй італійських письменників, відзначала, що вони є «продовжувачами вікової традиції італійської поезії. Початок цій традиції поклав засновник італійської літератури Данте, який у своїй «Божественній комедії», що пройнята містичним мрійництвом, не забуває серед жахів пекла політичної боротьби…» Згадує вона й таких велетнів італійської літератури, як Франческо Петрарка (1304-1374) й Торквато Тассо (1544-1594).
Приділяє Леся Українка й певну увагу італійській літературі часів боротьби за незалежність, яка завершилася об’єднанням Італії в 1870 р. Вона дає характеристику таким письменникам і митцям, як Джакомо Леопарді (1798-1837), Массімо д’Азеліо (1798-1866), Сільвіо Пелліко (1789-1854), Едмондо де Амічіс (1846-1908), Джозуе Кардуччі (1835-1907), Антоніо Фогаццаро (1842-1911) тощо. Леся Українка відзначає, що період визвольних війн у Італії породив цілу плеяду поетів, у творчості яких звучали патріотичні мотиви. Завершення ж цих війн у 1870 р. не могло не вплинути на культурну, зокрема літературну, ситуацію в країні. Фактично, відбувалася переорієнтація письменників. Їх починають цікавити інші, «екзистенційні» теми.
Це, власне, і спостерігалося у творчості Ади Негрі й Габрієле д’Аннунціо, які користувалися в Італії та за її межами чималою популярністю наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Леся Українка перекладає фрагменти творів Ади Негрі й Габрієле д’Аннунціо, відзначає їхню художньо-літературну вартість.
Їй більше імпонує Ада Негрі — ця жінка-плебейка, котра, як і Леся Україна, змушена була протистояти немалим труднощам. Схоже, українська поетеса чимало навчилася в своєї італійської колеги — твердості, незламності, «прометеїзму». Ось один «прометеївський вірш» Ади Негрі в російському перекладі Лесі Українки:
«Моя печаль меня не усмирила.
Я брошу вызов небу вместе
с ней, —
Она — божественная сила,
Которой был могуч в оковах
Прометей».
Леся Українка вказувала на народність поезії Ади Негрі. Однак ця народність, на її думку, мала свої особливості. «Аду Негрі часто називають народною поетесою, — писала Леся Українка, — і якщо розуміти під словом «народ» робітничі класи, а народним поетом уважати того, хто оспівує життя та виражає прагнення цих класів, то така назва цілком справедлива щодо Ади Негрі. Якщо ж народним поетом називати того, хто засвоїв не лише ідеї, але й саму форму народної поезії, то таке визначення не зовсім підходить до цієї поетеси». Її твори, уважала Леся Українка, не можна порівнювати з творами Тараса Шевченка, котрі за змістом і за формою сприймаються як народні. Поезії Ади Негрі не нагадують італійські народні пісні сторнелі й канцони. Її поетичні твори за формою є класичними. Наприклад, пожежу на шахті поетеса описує александрійським віршом, а смерть бідної вчительки — дантівськими терцинами.
Однак Лесі Українці імпонував також Габріеле д’Аннунціо, якого, у певному сенсі, можна вважати протилежністю Аді Негрі. Цей письменник походив з аристократичного середовища. Для його поезії й прози притаманна була витонченість, а також «зміна настроїв». На останнє звертала увагу Леся Українка. «Його настрої міняються, — писала вона, — ніби барви його рідного моря, і важко буває іноді прослідкувати причину їх чи хоча б просто фіксувати».
Водночас Леся Українка відзначала декадентство цього автора, порівнюючи його з французьким письменником-декадентом Шарлем Бодлером (1821-1867). Вона писала: «Д’Аннунціо з повним правом міг би назвати свої твори сповіддю сина нашого віку: у його психології пізнає себе людина всіх культурних націй нашого часу, яка вироджується й глибоко страждає від цього виродження».
Загалом можемо констатувати, що згадана стаття Лесі Українки «Два напрямки в новітній італійській літературі» (Ада Негрі й д’Аннунціо)» є серйозним і глибоким дослідженням, який свідчив про немалий інтерес письменниці до літератури Італії. Водночас вона є показником блискучої ерудиції Лесі Українки, яка прекрасно знала як італійську, так і інші західноєвропейські літератури й, зокрема, цікавилася творчістю сучасних їй західноєвропейських авторів.
Петро КРАЛЮК
На світлині — ЛЕСЯ УКРАЇНКА. САН-РЕМО. 1902 РІК
Газета: №39-40, (2021)
